Святослав - Скляренко Семен
Вiн не розумiє ще, що сталось з ним, як не розумiє й того, як, чому це сталось. Учора вiн був гриднем у княжiй дружинi, як сотнi й тисячi iнших хлопцiв, i думав, що ходитиме в гриднях доти, доки не наразиться десь на печенiзький спис i загине.
Аж раптом на свiтаннi покликав його до гридницi воєвода Свенелд i сказав, що вiн, Добриня, поїде з княжичем Святославом на лови й поведе з собою сотню гриднiв. Але це було не все, — їхнiй тисяцький, що був при цiй нагодi в гридницi, додав, що вiднинi, з княжої ласки, Добриня завжди водитиме сотню. Отже, вiн — сотенний, вiднинi й навiки сотенний!
Радiсть наповнює душу Добринi. Був би вiн сам — ударив би коня, з криком-гиком помчав у поле, щоб аж земля гула пiд копитами, а повiтря розривало груди. Та й долетів би вiн, либонь, аж туди, де висять над обрiєм хмари. Сотенний! Чуєте, любечанин Добриня сотенний!
Але мчати не можна. Стримуючи баского коня, вiн їде одразу ж за княжичем Святославом, iншi гриднi — їм взап'яiть. Так вони й їхатимуть за Днiпро, до дарницi княгинi Ольги — бобрових гонiв княжича Святослава.
Усi мовчать. Негоже говорити, коли мовчить княжич. А вiн їде, попустивши повiддя, iнодi тiльки, коли кiнь змiнить ногу або вiд Днiпра вiйне свiжий вiтрець, пiдведе голову, подивиться навкруги замисленими очима. Про що думає княжич i чим стурбований? Чому в сiрих його очах часом свiтиться радiсть, а iнодi промайне й тривога?
Та хiба може гридень, а хоч би й сотенний, знати княжi думки? У князя — своє, у гридня — своє. Добриня думає про своє, вiн знову запитує себе: чому так сталось? Де причина?
Гарцюючи на конi за княжичем Святославом, пощипуючи час вiд часу тонкий вус, то попускаючи, то натягуючи повiддя, граючи списом i мiцно тримаючи щит, Добриня сьогоднi здавався сам собi набагато кращим, нiж учора, i, безперечно, кращим вiд iнших гриднiв. У пам'ятi постали днi, коли йому не раз доводилося супроводжувати разом з iншими гриднями княгиню Ольгу, а кiлька разiв i княжича Святослава. I хоч тодi нiчого незвичайного не трапилось, Добриня тепер знаходив, що все було незвичайним: там вiн перший допомiг княгинi вийти з човна, там вiн перший пiдвiв княжичу Святославу коня... Бач, Добрине, який ти добрий, бач, чим заробив собi честь i славу. Так вище ж голову, тугiше повiддя, сотенний!
5
Швидко минає в життi людському весна, швидко пливуть теплi й щедрi днi лiта, але найшвидше пробiгають днi й ночi любовi...
Княжич Святослав переживав справжню весну. Вiн їздив, як i ранiше, на лови, з дружиною своєю побував влiтку за Переяславом, у Роднi, їздив у лiси за Любечем.
Але тепер, де б вiн не був, де б не ночував у полi, де б не стояв у степу, на високiй могилi, вiн бачив її обличчя, мрiяв обняти її, впитись у тугi уста, ще раз i ще раз горiти в шалу любовi.
Навiть дружина не пiзнавала свого князя. Ранiше вiн був замислений, сторожкий, неговiркий. I нiби хтось пiдмiнив їхнього князя: на обличчi його весь час грала посмiшка, рухи стали твердiшими, вiн бив орла на льоту, смiливо йшов iз списом на тура, наздоганяв у степу дикого коня.
Особливо ж вiн був щасливий, коли повертався з дружиною до Києва. Це бувало звичайно надвечiр, коли теплом дихав Днiпро, повiтря було насичене пахощами достиглих яблук, меду й квiтiв, десь далеко-далеко в лугах народжувалась пiсня.
Напоєнi сонцем, обвiянi вiтрами, трохи стомленi, але дужi, мовчазнi, але щасливi, перепливали вони на конях через Днiпро й Почайну, виходили на берег, обмивались у теплiй водi i їхали через торг Подолом, пiдiймались узвозом з передграддя, мостом, що здригався й гримiв пiд копитами коней, в'їжджали на Гору.
I знову нiч любовi, чудова нiч, коли не вистачає слiв, коли все навкруг, здається, оспiвує i славить кохання.
А неминуче й невблаганне ходило вже близько бiля княжича Святослава й Малушi, тiльки вони цього не знали й не вiдчували.
Був мiсяць червен* (*Червен — липень.) — чудовий час, коли в Києвi й навкруг достигали овочi й виноград, на полях пахло житом, в лiсах — медом. В цьому дозвiллi, серед невимовної буйної краси цвiла й їхня любов.
Прийшов зарев* (*Зарев — серпень.), зарипiли вози, встали стовпи куряви над шляхами — багатство садiв, безмежного поля, лiсiв плавом пливло до княжих клiтей, засiкiв, медуш на Горi. Малуша рук не чула, пiдiймаючи кадi, кошi, дiжки, цебра, у неї вiд тяжкої працi пiдгиналися ноги. Але надходила нiч — все забувалось, бо молодiсть не знає втоми, а любов для неї — спочинок...
А потiм настав ревун, вiйнуло холодом над Днiпром, студена стала вода, в'яли трави й квiти на берегах, птахи летiли на пiвдень, а в Малушi заболiло серце.
Вона не знала, коли це почалося, але ходила сама не своя. Вночi не спала, вдень не їла, зблiдла, змарнiла, тiльки очi блищали. Правда, iнодi в них спалахувала тривога.
Однiєiї ночi вона довго, здригаючись вiд ударiв власного серця, ждала Святослава. А коли вiн прийшов, призналась.
— Княжичу любий, — несмiливо почала Малуша, — не знаю, чи й говорити, але щось недобре менi... По щоках у неї котились сльози.
— Ну, чого б тобi сумувати, — спробував заспокоїти її Святослав. — Не плач...
— Мабуть, я непразна* (*Непразна — вагiтна.) суть...
Вона пильно стежила за його обличчям i очима: хотiла знати, що думав Святослав.
Але прочитати щось певне на його обличчi вона не могла. Княжич Святослав чув її слова, зрозумiв, що сталося, але дивився не на неї, а далеко за вiконце, де високо в небi висiв срiблястий мiсяць.
— Що ти думаєш, княжичу? Мабуть, ти тепер ненавидиш мене, я тобi тепер не потрiбна?..
— Нi, Малушо, — вiдповiв вiн. — Не про те я думаю, а про те, що маємо робити. I ми зробимо, все зробимо так, що буде добре...
— Але що робити?
— Не поспiшай, Малушо, дай подумати, збагнути...
Наступної ночi вона була дуже неспокiйна: чи прийде до неї княжич Святослав? А як i прийде, то чи буде такий, як i ранiше?.. О, як нетерпляче чекала вона цiєї ночi, крокiв за стiною в темрявi, доторку руки до клямки (вона так добре знала цей доторк!), тихого скрипу дверей, а потiм — його самого, любого, єдиного.
I вона не тiльки ждала, а й готувалась до його приходу — прибрала в хатинi, нарвала квiтiв i поставила їх у череп'яному горщику бiля ложа. Довго думала, чи не може ще зробити щось приємне для княжича, — i не придумала...
Малушi довелося ждати дуже довго. Вже на Горi все заспокоїлось i заснуло, сторожi раз i вдруге вдарили в била, мiсяць виплив iз-за Днiпра i хитро зазирнув через зубчастi городницi, але за стiною все не чути було знайомих крокiв — княжич Святослав не йшов.
Вiдчай i страх обгорнули спраглу душу ключницi Малушi, вона вирiшила, що княжич вже не прийде, i не знала, що ж їй тепер робити, як далi жити.
I коли вона вже вкрай зневiрилась i подумала, що щастя й любов її минули навiки, не за стiною терема, а поруч, у дворi почулися кроки, знайома рука доторкнулась до клямки, тихо скрипнули дверi...
— Малушо!
Вона вийшла з темного куточка, де стояла, притиснувши руки до серця, що розривало груди.
— Цей Улiб аки тать! Стоїть i стоїть у сiнях, розмовляє з своїми воєводами та боярами. Я вже вийшов iншими дверима. Через сад...
Малуша не чула його слiв, вона дивилась i дивилась на залите мiсячним промiнням обличчя Святослава, на його очi, в яких спалахували такi знайомi їй iскринки.
Святослав теж нiчого не чув, вiн прийшов до неї, як i колись, вiн прийде завтра й позавтра, вiн не покине тебе, Малушо!
А коли б вони прислухались, то почули б, як поруч у дворi, пiд деревами, пролунали чиїсь кроки. Там ворухнулась, рушила з мiсця жiноча постать. Зупинилась на мить i побiгла.
РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ
1
Проминуло ще багато днiв, багато довгих, безсонних ночей провела княгиня Ольга в монастирi Мамонта, аж поки змогла знову побачити iмператора Костянтина.
Прилiтали холоднi вiтри з пiвночi, й опадав лист з тополь, що росли пiд стiнами города; приходили в Суд, вивантажувались i поспiшали вирушати назад, до своїх земель кораблi з усього свiту; з кожним днем темнiшали й остигали води Суду й Пропонтиди, а Ольга все сидiла в монастирi Мамонта, ждала зустрiчi з iмператором Костянтином.
Часом княгиня закипала вiд обурення: доки ж їй тут сидiти й ждати цiєї зустрiчi? Чи не краще сказати купцям, iцоб вони ставили вiтрила та й рушали в Руське море, до рiдного Днiпра? Часом вона говорила царевим мужам, якi приходили й приходили до монастиря й цiкавились, як здоровi княгинi, що почуває вона себе зле, збирається виїжджати на Русь, бо тiльки там буде їй добре.
Царевi мужi слухали, обiцяли переказати це iмператору, зникали, знову приходили й кожного разу вигадували нову причину: то, мовляв, iмператор Костянтин трохи занедужав, то виїхав десь недалеко у Македонiю чи Фракiю, то просто не має часу. Але завжди обiцяли, що от-от iмператор запросить княгиню Ольгу до Великого палацу, зустрiнеться з нею, матиме важливу розмову.
I княгиня ждала. Вона мусила ждати, бо мова йшла про справедливi вимоги, про добробут руських людей, про честь Київського столу. Невже ж може бути, що iмператор Вiзантiї, який щоденно приймав князiв i послiв з усього свiту, не прийме i не говоритиме з нею — руською княгинею?
I ось нарештi, — це було через пiвроку пiсля того, як княгиня Ольга виїхала з Києва, й через вiсiмдесят три днi пiсля того, як руськi подiї стали на Судi, — царевi мужi, задихаючись, прибiгли до монастиря Мамонта й повiдомили княгиню, що iмператор Костянтин ждатиме її в недiлю, вiсiмнадцятого жовтня.
Вiсiмнадцятого жовтня! Тут, над Пропонтидою, було ще тепло, але на серцi в княгинi Ольги холодно. Скiльки днiв i ночей! Що дасть їй ще одна зустрiч з iмператором?
I знову вони з усiма церемонiями прийшли у Великий палац, знову їх примусили ждати виходу iмператора. У Золотiй палатi на позолочених деревах спiвали птахи, гирчали й били довгими хвостами об пiдлогу золотi леви, а iмператор Костянтин пiдносився у конху* (*У конху — пiд склепiнням.) й там височiв нарiвнi з образом Христа.
Пiсля того був обiд. Купцi й сли за окремими столами обiдали в Золотiй палатi, де сидiв i iмператор Костянтин. Iмператриця ж з дочками й Феофано — у Пентакувiклiї святого Павла, куди було запрошено й княгиню Ольгу.
На цей раз княгиня Ольга сидiла за одним столом з iмператрицею й Феофано, розмовляла з ними, мала змогу ще раз зблизька подивитись на них.
