Українська література » Класика » Святослав - Скляренко Семен

Святослав - Скляренко Семен

Читаємо онлайн Святослав - Скляренко Семен

I знову, як i пiд час першого прийому, її неприємно вразили сухiсть i черствiсть iмператрицi Єлени, зухвала, пiдкреслено горда поведiнка Феофано.

Час вiд часу в Пентакувiклiї лунали звуки органiв — тодi всi присутнi на обiдi мусили вставати й слухати музику. Кiлька разiв пiд час обiду до палати заходили карлики-блазнi й витiвники, що розважали гостей всiлякими жартами, робили дивнi вправи, поглинали вогонь, примушували речi зникати й знову знаходили їх, вилазили по тонких гнучких прутах аж до стелi. Перед гiстьми виступив навiть чорний велетень, що мiг пiдняти вiсiм чоловiк.

Але, хоч все це було надзвичайно цiкаво, княгиня Ольга не могла забутись. Вона думала про те, чому iмператор обiдає з купцями й послами, а вона — з iмператрицею й Феофано; ждала й гадала, чи покличе її iмператор.

I от на дверях Пентакувiклiя з'явився паракимомен Василь.

Iмператор Костянтин кликав княгиню Ольгу на розмову.

Була пiзня осiнь, але тут, на березi Пропонтиди, ще не вiдчувалось її дихання. У саду, де йшли iмператор i княгиня, ще цвiли квiти, i терпкi їх пахощi пiнили голову. Десь унизу, в темрявi, глухо билась об скелi морська хвиля, вдалинi за мурами тьмяно поблискував Константинополь, вгорi переливались всiма барвами зорi.

Iмператор i княгиня Ольга стали на скелi над морем, i те, що вiдкривалось їхнiм очам, можна було назвати справжньою казкою. Просто перед ними лежав голубуватий безконечний простiр Мармурового моря. Високо над ним i нiби зовсiм близько, вiд землi плив срiбний, перетканий темними западинами мiсяць. У сяйвi мiсяця навкруг нього померкли, зникли всi зорi, небо там було таке ж голубе й чисте, як i море внизу. Тiльки на пiвночi, де небо закутала темна шаль, нiби потай горiли червонуватi зорi. Вiд скелi, на якiй стояли iмператор i княгиня, аж до самого обрiю море свiтилось, по ньому снувалась широка дорiжка вiд мiсяця; але не тiльки в цьому мiсцi, а й по всьому простору моря кожна краплина його вилучала зеленкувате сяйво.

I, впиваючись тишею ночi, вбираючи в себе сяйво мiсяця, спочиваючи в лонi своєму, море час вiд часу зiтхало, нiби дихало, i тодi з глибин його виникала хвиля, котилась до берега, з тихим плескотом, схожим на шепiт, розбивалась на каменi i дрiбними струмками, що дзвенiли, як струни, поверталась у безодню...

— Я хотiв показати княгинi руськiй красу Пропонтиди. Ось вона, — сказав iмператор Костянтин.

— Я дуже вдячна iмператору за увагу, — вiдповiла княгиня, — але за три мiсяцi я вже доста бачила цю красу, а он там, над Перу, висить хмара, i звiдти дме холодний вiтер.

— Княгиня Ельга, бачу, ображається, що я так довго не мiг з нею поговорити. Але ж я то хворiв, то виїжджав з Константинополя... Зараз я дуже уважно слухаю княгиню.

— Так, iмператоре, я довго чекала й хотiла говорити про мир i любов, якi повиннi бути мiж Вiзантiєю i Руссю...

— Хiба мiж нами немає миру й любовi, княгине?! — нiбито щиро здивувався iмператор. — Наскiльки я знаю, вони мiж нами нинi є...

— Мир i любов записанi в харатiях римських iмператорiв i князiв Олега й Iгоря, що стояли колись тут, пiд стiнами Константинополя. Але на дiлi їх немає, i в тому не повинна Русь.

— Не розумiю, про що говорить княгиня.

-Я говорю про те, що на сходi нашої землi, на далекому Танаїсi, де проходить наш шлях до Iтиля-рiки й Джурджанського моря, Вiзантiя збудувала свiй город Саркел i перетяла нам шлях...

— Саркел?! — засмiявся iмператор Костянтин. — Але ж то не наш город, його збудував хозарський каган, якому ми продавали, правда, мармур i камiнь, залiзо й скло... Там, як я пригадую, був i наш будiвничий, спафарокандидат* (*Спафарокандидат — вищий чин.) Петрона... Але, княгине, будували цей город не ми, а хозари. Так само будуємо ми городи iншим народам. Захоче Русь — ми допоможемо i їй... Звичайно, за грошi, за золото...

— Що ж! — промовила, стримуючи себе, Ольга. — Про Саркел ми будемо говорити з хозарським каганом, але ж iмператори ромеїв будують городи — не тiльки на Танаїсi i не тiльки за золото, а й на берегах Руського моря вiд Iстра до Тмутараканi, де стоїть Русь...

— Княгиня Ельга помиляється, — суворо сказав iмператор Костянтин. — Колись, у дуже давнi часи, ми, греки, прозивали Руське море Понтом Аксiнським i не ходили туди, але пiзнiше це море стало Понтом Евксiнським, i тодi багато грекiв оселилось над Iстром, у Клiматах, у Тетрамархi, яку княгиня називає Тмутараканню.

— Я знаю, — говорила княгиня Ольга, — що в давнi часи багато грекiв оселилось у Клiматах, i ми вiд тих часiв маємо з ними дружнi стосунки. Але в Тмутараканi, яку iмператор називає Тетрамархою, i скрiзь над морем були нашi землi... Чому ж iмперiя нинi посилає туди своїх людей, i не будiвничих, а воїв, i чому вони нападають на наших людей i не дають торгувати з Клiматами?

— Древнiх наших городiв над Понтом ми не збираємось руйнувати, — сказав iмператор, — i на новi землi не поїдемо.

— Але нехай вони не заважають нам торгувати з Клiматами.

— У Клiматах є свiй синклiт, стратиг, протевон, Русь мусить сама домовлятись з ними.

— Ми зумiємо домовитись i з ними, — згодилась княгиня, — аби тiльки нам не заважала iмперiя. Але, імператоре, не все гаразд у нас з торгiвлею й у самому Константинополi...

— Чому ж? Адже ми торгуємо з Руссю так, як сказано у харатіях, підписаних нашими імператорами і руськими князями.

— Ці харатії написані дуже давно, а життя йде, і все змінюється. Наша земля багата суть, імператоре, багатша, ніж думають тут, у Константинополі.

— Я знаю це, княгине, і це відомо всій імперії.

— Тим паче, імператоре! Ми хочемо продавати свої статки, нам є що продати. Багато ми хочемо й купувати в Константинополі... Але хіба нам дають торгувати? Адже коли купець наш приїжджає сюди, він мусить показати свій товар єпарху, той виставить ціну... Де ж це видано, щоб не сам купець, а щоб хтось встановляв йому ціну?! У нас у Києві цього немає. Ваші купці дають ціну, діло наше — купувати чи не купувати. . .

Імператор Костянтин нібито уважно слухав княгиню Ольгу, а вона розпалювалась все більше і більше.

— Знову ж, — вела вона далі, — у Константинополі купці наші можуть купувати вино, мастики й парфуми, а от паволок, шовку та оксамиту тільки на п'ятдесят золотників кожен... Чому це так, імператоре? Я хочу не вином напоїти, а одягти Русь.

— Наші імператори, — сказав уперто Костянтин, — уклали ряд з князями руськими про торгівлю, і я не бачу потреби змінювати його.

— Отці наші думали, що договори їхні будуть виконуватись. . .

— Я подбаю, княгине, щоб вони виконувались, — сухо сказав імператор, — але чому Русь не виконує договорів?. .

— Про що говорить імператор?

— Я говорю про те, що ще за імператора Льва Премудрого патріарх Фотій встановив на Русі християнську митрополію, але вже сто літ Русь і князі її не приймають цієї митрополії. . .

— Я християнка, — сказала княгиня Ольга.

— Я знаю, і тим більше дивуюсь.

— Це не дивно, — запально промовила княгиня, — не токмо я, багато християн вже є на Русі. Є у нас і храми, і священики. Але Русь не хоче бути під патріархом константинопольським.

— Чому?

— Мабуть, тому, чому й болгари-християни не коряться патріархові константинопольському, а мають свого патріарха. Ми, імператоре, дуже любимо і бережемо закони наших батьків. І хоч змінюємо ці закони, але це знову закони наші, свої. Руські люди не терплять нікого над собою, вони не вміють бути рабами...

— Та невже ж християнство — це рабство?

— Я християнка і знаю, що християнство — це не рабство. Але бути під патріархом константинопольським — це все одно, що бути під імперією.

— Княгиня Ельга дуже одверта і гостра на слові, і дуже шкода, що не хоче мати мене хрещеним батьком.

— Так, імператоре, я хрещена суть презвутером болгарського кагана Симеона... Але хіба немає шляхів, щоб поріднити Візантію і Русь?

— Про які шляхи говорить княгиня?

— Імператор, дай боже йому здоров'я, має кількох дочок... Я ж маю двох синів, і з них старшого Святослава. . . Княжич Святослав зараз на порі, скоро посаджу його на Київському столі. . . А що, коли б київський княжич Святослав поріднився з імператором Візантії?

— Він еллін* (*Ромеї називали еллінами всіх нехристиян.), язичник. . .

— Так, він язичник! Але ж юдеї, хозари — і ті родичі римських імператорів.

— Ті імператори римські, — відповів Костянтин, — що ріднились з хозарами, мають анафему, я ж хочу мати не анафему, а життя вічне. . .

— Шкода, імператоре! Колись княжич Святослав побуває в Константинополі і імператор пересвідчиться, який він справедливий, сміливий. . .

З невеселими думками залишала княгиня Ольга Великий палац імператорів ромеїв. Вийшла вона з покоїв Костянтина пізньої години. Увесь почет її ждав у Орології й, очевидно, трохи непокоївся.

Темними вуличками, майданчиками, де височіли стрункі кипариси й дзюркотіли фонтани, довгими лункими переходами, оточені сановниками, царевими мужами, охороною, пройшли вони мовчки до воріт Великого палацу, попрощалися, сіли у колісниці й поїхали через широку площу, а далі вулицею Меси.

За той час, поки вони були в палаці, погода змінилася. Над Золотим Рогом і Галатою повисла чорна грозова хмара, час від часу в ній спалахував вогонь, глухо гуркотів грім, до землі летіли, били сліпучо-білі гострі блискавиці.

У такі хвилини видно було весь похід, що мчав вулицею, — візників, коней, які боязко ворушили головами, княгиню, її супутників, що, вчепившись за поручні, намагались не випасти з колісниць.

— Ну як? — один тільки раз запитала княгиня Ольга в своїх родичок і боярських жон. — Такого чуда ми не бачили? Красоти тоя не забудемо?

Жони мовчали. Чудес і краси Константинополя немов і не бувало, цієї ночі у Великому палаці вони побачили щось інше.

Вони їхали вулицями Константинополя дуже довго, перед ними з обох боків у півтемряві виникали й тікали назад будинки, кипариси, пам'ятники й колони. Скрізь було порожньо, вряди-годи тільки зустрічались їм нічні сторожі, де-не-де у вікнах теплілись схожі на світлячки вогники.

Княгиня Ольга не бачила всього цього, не дивилась на примарний нічний Константинополь. Гірка образа, біль, злість стискували її серце, рвали груди.

2

Історики різних часів і різних народів витратили гори паперу й ріки чорнил, описуючи, як літа 957-го княгиня Ольга на лодіях з купцями своїми їхала до Константинополя, які дари везла вона з собою, як приймали її імператори і що говорили з нею.

Відгуки про книгу Святослав - Скляренко Семен (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: