Святослав - Скляренко Семен

Але він нічого не дав і не пообіцяв. Що може бути спільного між богоспасенною Візантією й нехрещеною Руссю?

— Ха-ха-ха, — довго сміялась василіса Ірина. — Кілька місяців у монастирі, а потім одмова! Це схоже на імператора Костянтина, він добрий політик.

— Але, — продовжували василіки, — княгиня Ольга, поскільки розмова з імператором Костянтином нічого їй не дала, вирішила їхати і вже їде додому через Болгарію...

— Через Болгарію? — щиро здивувалась василіса. — А що їй тут, у нас, треба?

— Саме через те ми й приїхали сюди, — разом відповіли василіки. — Наскільки ми розуміємо, княгиня Ольга, діставши одкоша в Константинополі, мріє і хоче нав'язати Болгарії те, що вона хотіла б нав'язати Візантії...

— Ха-ха-ха! — знову довго сміялась василіса Ірина, від чого її воло, груди й все огрядне тіло часто здригались. — Ну, скажіть, яка любов і дружба може бути у нас з Руссю?

— Хто знає?! — відповіли василіки. — У минулому каган Симеон і князь київський Ігор, що братались між собою, зробили Візантії дуже багато зла. Каган Симеон тоді ж, як нам добре відомо, послав на Русь чимало своїх священиків, дав їм книги, а багато русів ходили сюди, в Болгарію... Ще б пак, один одного вони розуміють, у них однакові звичаї...

— Годі! — крикнула василіса Ірина. — Того, що було в Болгарії за кагана Симеона, більше ніколи не буде. Болгарія тепер така, якою її хоче бачити Константинополь. — Василіса Ірина закінчила: — Нехай княгиня Ольга приїжджає до Преслави, ми приймемо її тут, як і в Константинополі.

6

Кесар Болгарії Петро довго розмовляв із старшим болярином, або, як його часто називала василіса Ірина, паракимоменом Георгієм Сурсувулом.

Старий був болярин Сурсувул, посивіло волосся на його голові, глибокі зморшки на чолі, великі сиві брови низько нависали над гострими темними очима. Тільки довгі вуса чомусь мали свій давній темний колір.

Проте болярин Сурсувул все ж зберіг змолоду струнку постать воєводи, очі мав гострі, допитливі, сповнені неспокою, тривоги.

— У покоях василіси знову гості з Візантії, — сказав сердито він, зайшовши до світлиці кесаря.

— Знаю, — спокійно відповів кесар Петро. — Що ж, це непогано. Вони привезли посаг василісі — дань.

— Що нам та дань? — незадоволено махнув рукою Сурсувул. — Кістки з царського столу... Але привезли вони не тільки дань, а й звістку про те, що до Преслави незабаром приїде київська княгиня Ольга.

— І це знаю, — сердито вже процідив кесар. — Що ж, нехай приїздить, наші шляхи й на схід, і на захід сонця відкриті.

— Я думаю, — заперечив Сурсувул, — що княгиня Ольга не тільки проїде через Болгарію, а й зупиниться в Преславі. Якщо ж вона не думає цього робити, то, може, кесарю, ми подбаємо, щоб вона тут зупинилась, і поговоримо з нею?

Кесар Петро звів брови й здивовано поглянув на свого старшого болярина.

— А чого б це я став просити, щоб княгиня Ольга зупинилась у Преславі, а тим більше говорила з нами? — запитав він у нього.

Болярин Сурсувул відповів не одразу, а подумав, щось згадував, щось зважував, і хмаринки сумнівів, здавалося, пробігали по його обличчю.

— Кесарю Петре! — нарешті сказав він. — Я хочу сьогодні говорити з тобою одверто й прямо, як говорили ми тоді, коли вмер твій батько каган Симеон, коли йшли ми з тобою супроти ромеїв, коли радились, чи брати тобі в жони дочку імператора Христофора.

— Послухай, Георгію, — здивувався кесар Петро. — Ти не тільки мій старший болярин, а рідний дядько, і ми нібито ніколи ні з чим не крились один від одного.

— Ти сказав правду, — відповів на це Сурсувул. — Ми, кесарю, ні з чим не крились один від одного, бо ніколи з тобою одверто й не говорили. Тому слухай, кесарю. Тридцять літ тому Болгарія уклала мир з Візантією, і всі ці тридцять літ...

— Усі ці тридцять літ, —перебив його кесар Петро, — Болгарія не вела жодної війни, не пролила жодної краплини крові.

Сурсувул із жалем похитав головою.

— Так, кесарю, — сказав він, — за ці тридцять літ Болгарія справді не вела жодної війни і не пролила жодної краплини крові, але за цей час втратила так багато, як ні від жодної війни: вона обливається кров'ю...

— Як ти смієш це говорити! — крикнув кесар Петро. — Адже тоді, тридцять літ тому, одразу після наглої смерті батька, ти сам говорив мені, що треба укласти з Візантією мир, і то негайно...

— Так, — згодився Сурсувул. — Тоді, тридцять літ тому, я сказав тобі, що треба укласти з Візантією мир. Але хіба я міг радити інакше? Коли помер кесар Симеон, проти тебе пішов і міг захопити престол брат твій Михайло, нам загрожували серби, хорвати, печеніги, угри, всіх їх сварила з нами й нацьковувала на нас Візантія. Я бачив тоді, що народу нашому загрожує смерть, і радив тобі та й сам все робив для того, щоб замиритись з Візантією... на певний час, доки наведемо лад у своїй державі, доки укладемо мир з сербами й хорватами — нашими ж братами, доки дістанемо поміч від русів. Але тоді сюди прийшла василіса Ірина — і пропав наш мир з сербами і хорватами. Це Ірина сварить нас з русами, через Візантію вже тридцять літ загибає Болгарія...

— Болгарія загибає! — засміявся кесар Петро. — Ти осліп, Георгію. Розплющ очі, подивися, що робиться в Болгарії! Ми одержуємо справно дань від Візантії, живемо не в якійсь Плисці, а побудували нашу славну Преславу, все тут нагадує Константинополь; ми воз-двигли багато храмів, соборів, монастирів, у нас розквітають науки й мистецтво...

— У нас, кесарю, розквітає вражда і распря, — сказав на це Сурсувул. — І ніколи ще Болгарія не була такою убогою, роздробленою, безславною, як зараз. Слухай, кесарю. Усі ці тридцять літ, відколи ми уклали мир, Візантія міцніє, поширює свої володіння, збирає багатства, готує і вже має військо і флот. А Болгарія всі ці тридцять літ біднішає, у нас у селах панує голод, населення стогне від надмірних податків, люди проклинають християнську віру й моляться богу просто неба. Та й кметі наші, й топархи не тільки не вірять нам, а ворогують один з одним.

— Це лжа! — крикнув кесар Петро. — Наш посол сидить у Константинополі вище від посла імператора Оттона, наші купці торгують з усіма землями й Візантією. Богомоли, оті, що моляться просто неба, — то єретики, що не пізнали істинної віри. І я, і кметі мої, і топархи маємо міцні дружини. А коли в мене виникала або, крий боже, виникне потреба, — на поміч мені завжди прийде Візантія...

Болярин Сурсувул все нижче й нижче опускав голову.

— Що з того, — говорив він, — що наш посол сидить за столом у Константинополі на першому місці, і хто він, цей наш посол? Це не болгарин навіть, а брат василіси Ірини. Що з того, що купці наші торгують з Візантією, — у них беруть тільки те, що потрібно ромеям, а нам продають те, що ромеям без надоби, а нам у тягар. Ти кажеш, кесарю, що богомоли — то єретики, які не пізнали істинної віри. Справді ж усі наші богомоли були християнами. Але вони прозріли, побачили, чого прагнуть імператор і патріарх, і відмовились, не хочуть константинопольського хреста, вони — вороги Візантії; сам наш патріарх Даміан проти Візантії, він не хоче жити в Преславі, а сидить у Доростолі. Ти кажеш ще, кесарю, що тобі на поміч уже приходила, а коли буде потреба, то й прийде Візантія... Так, Візантія приходила нам на поміч із своїм військом, але тільки для того, щоб одірвати від нас сербів, хорватів та інші племена, щоб роздробити Болгарію. Та й зараз ромейське військо стоїть у городах над Дунаєм... Навіщо ми пустили їх у свій дім?!

— Ти хочеш мене залякати? — крикнув кесар. — Але все це лжа, лжа, лжа!.. Я не хочу, не можу тобі вірити, Сурсувуле. Я вірю в Христа, я не хочу війн, я люблю тишу й мир, я хочу на схилі днів своїх взяти постриг і піти в монастир.

— Син імператора Симеона, який змушував тремтіти ромеїв і стояв під стінами Константинополя, слухай мене! — сказав Сурсувул. — Невже ж ти зовсім забув заповіт свого батька, невже ти не бачиш, куди іде Болгарія і до чого вона дійде?

— То ти хочеш війни? — підозріливе подивився на нього кесар Петро. — Ну, говори, говори, — хочеш, щоб я воював з Візантією? Говори ж!

Сурсувул важко зітхнув і з презирством глянув на кесаря Петра.

— Ні! — відповів він. — Куди Болгарії, куди тобі, кесарю, воювати з Візантією?! О, імператори ромеїв були б раді почати з болгарами війну і добити нас. Але поки що не сміють, бо, дяка богу, за нами стоять угри, нам на поміч можуть прийти печеніги. Вірю я, і це знають імператора, коли Болгарії буде важко, нам допоможе і Русь... Тільки тому Болгарія ще живе на світі, тільки через це Візантія платить нам дань... І доки, кесарю, ми маємо мир з уграми й русами, доти можемо ще жити. Тільки це я хотів сказати тобі, кесарю!

— Але ти не кінчив, — глузливо процідив кесар. — Що ж мені — брататись з руською княгинею, укладати мир, домовлятись про єдність проти Візантії?

— Я певен, що руська княгиня і не добиватиметься цього. Між нами і Руссю здавна існує мир і любов, каган Симеон і київський князь Ігор не укладали ряду, але вірили один одному і завжди приходили на поміч. Я думаю, кесарю, що треба, аби княгиня Ольга відчула

це... Може, буде можливість ще якось інакше ствердити наш мир. Руські люди, я знаю, дуже щирі, слово держать.

7

До столиці Болгарії Преслави поїзд княгині Ольги добирався більше десяти днів. Поки колісниці котилися утрамбованими шляхами Фракії й Македонії, все йшло добре. У передках колісниць сиділи стернові з лодій — досвідчені й бувалі морські вої. Вони берегли коней, підгодовували їх на кожній найменшій зупинці. Якщо колісниці заривались — не шкодували рук і ніг, витягали. Так робив і стерновий Супрун, що був візником у княгині Ольги.

Але чим далі їхали вони, тим більше було безпуття: перед ними вставала вище і вище Планина* (*Планина — Балкани (були: Східні Балкани — Планина, Середні — Середня Гора, Західні — Родопи).), шлях їм перетинали ріки й гірські потоки, на крутих перевалах воям і всьому почту доводилось вставати й підштовхувати колісниці. Часом шлях крутився вище хмар, над такими ущелинами й безоднями, що паморочилась голова.

Та все ж ні княгиня Ольга, ні її супутники не нарікали, що поїхали через гори. Це була чудова земля, у долинах і на полонинах вони зустрічали людей, які говорили зрозумілою їм мовою, одягались так само, як і в них над Дніпром.