Святослав - Скляренко Семен

Нiхто не повинен знати, де я була.

— Гаразд, Малушо! Але завтра ми зустрiнемось, i я скажу тобi те ж саме, що й сьогоднi. Де тебе ждати, куди прийти?

— Не знаю, княжичу.

— А коли я прийду через сiни в твою хижу?

— Я тебе чекатиму, княжичу. Тiльки страшно, ой як страшно менi...

— Не плач, не плач, Малушо, все буде добре... Малуша пiшла на купальськi вогнi, тонка постать її вималювалась серед трав, а там i зникла в темрявi ночi.

А княжич Святослав ще довго стояв над Днiпром. Навкруг нього пливла тиха, спокiйна нiч. Було темно, як це буває перед свiтанням. Темряву не могли прорiзати навiть кволi вогнi, що догорали на лузi. Найгострiше око серед цiєї пiтьми не помiтило б, де кiнчаються на обрiї береги й Днiпро, а де починається небо. Яскраво свiтилися угорi зорi, десь глибоко внизу пiд кручею дзвiнко плескалася вода.

Княжич Святослав був щасливий, вiн вiдчував усю велич цiєї ночi, вдихав тонкi пахощi квiтiв, трав, води, чув пристрасну, стару, але вiчно нову пiсню соловiв, що спiвали тiєї ночi так само, як i сьогоднi.

Щастя, безмежна радiсть, любов до життя обгортали його, грiли серце, живили душу. I особливою радiстю була та, яку вiн пережив цiєї ночi. Княжич Святослав почував себе найщасливiшою людиною в свiтi, вiн глибоко вiрив, що любить Малушу i може знайти щастя з нею.

Вогнища на лузi палали, молодь хотiла, либонь, гуляти до самого ранку. Наблизившись до вогню, Малуша одразу ж потрапила у вир пiсень, крикiв, танцiв.

Але тепер вона вже не зупинилась, а швидкою ходою, скрадаючись мiж кущiв, попрямувала до узвозу, щоб швидше дiстатися на Гору, пiти в свою хлiвину, залишитись на самотi з своїми думками.

Раптом вона почула за собою кроки. Той, що йшов за нею, поспiшав, намагався її наздогнати. Подумавши, що це, може, княжич Святослав, вона, аби тiльки не зустрiли їх разом на воротях, пiшла швидше, мало не побiгла. Але кроки позаду лунали все ближче, все чутнiше.

Нарештi Малуша зупинилась, бо зрозумiла, що однаково не втече. Хтось у темному пiдiйшов до неї й також зупинився. Вона придивилась i в червонкуватому вiдсвiтi вогнiв вiд Почайни побачила обличчя гридня Тура.

— Ти гнався за мною?

— Так, побачив тебе i погнався...

— Навiщо?

— Щоб тебе хтось не скривдив цiєї темної ночi...

— Хто ж мене мiг скривдити?

— А хiба я знаю, Малушо? Купало — великий чародiйник, вiн часом удалий, часом п'яний. Я весь час, вiдколи ти тут, на Горi, чогось потерпаю за тебе...

Вони йшли поруч — Малуша легкою, нечутною ходою, вiн — важко, твердо, впевнено, як ходять гриднi.

Тiльки в словах Тура не було певностi.

— I ще я боявся, — вiв вiн далi, — щоб ти мене не скривдила...

— Чим же я тебе, Туре, могла скривдити?

— Хто знає? — вiдповiв вiн. — Коли б ти була такою, як я, i коли б ти була мiж нами, я б тодi не боявся. А коли ти стала ключницею, опинилась у теремi, я боюсь за тебе...

Пiсля всього, що сталось цiєї ночi, їй важко було зрозумiти, про що говорить i на що натякає Тур. Але її вразили щирiсть i теплота цього простого гридня, що так багато вже зробив для неї й ще раз виказав свої почуття цiєї ночi. Тому Малуша й промовила:

— Слухай, Туре! Та ти ж сам, зустрiвши мене на Горi, казав, що коли я виїхала сюди пiд щитом, то буде менi честь i слава...

— Так, я говорив це...

— То невже ж ти зараз не хочеш менi честi й слави?

— Хочу!

— Помолись за менеї

— Молюсь! — зупинився вiн i подивився на всiяне зорями небо. — Нехай Перун дасть тобi тут, на Горi, велику честь, славу, щастя...

— Не поспiшай, Туре! — сказала Малуша, помiтивши, що вiн хоче йти далi. — Я також постою й помолюсь. Перуне, дай щастя менi i гридню Туру. Даси? Вiн дасть, Туре, бачиш, як нам посмiхаються зорi. А тепер ходiмо. Тут так темно, дай менi руку.

Вiн взяв її руку i обережно повiв узвозом. Недалеко на тлi синього неба вже видно було мiст, ворота.

— Перун кожному дає свою долю, — тихо говорив Тур. — Але в мене немає, не було ще щастя, долi...

— Не говори так. Туре, — заперечила вона. — I тобi, i менi Перун дасть однакову, щасливу долю...

З

Немає княгинi Ольги, але на Горi все робиться, як i за неї. Покон княжого двору — це закон, усталений вiками. Так було колись, так є зараз, так мусить бути довiку.

Княжич Святослав прокидається, розбуджений ударами в мiдяне било на стiнi. Спав вiн чи нi? Хто знає?! Може, й заснув, не роздягаючись, впавши на ложе. Але зараз мусить вставати. Немає в Києвi княгинi Ольги, на столi сидить вiн, Святослав, треба вставати, йти до стравницi, пiсля того вершити з воєводами й боярами суд, їхати з ними ж за Днiпро на лови. Княжич Святослав iде в куток опочивальнi, де стоїть цебро, вмивається джерельною водою, одягається, виходить.

У сiнях, де червонкувате свiтло кiлькох свiтильникiв змiшується з зеленкуватим промiнням свiтанку, його вже ждуть брат Улiб, воєвода Свенелд, тисяцький Маркел, бояри Ратша й Хурс. Коли княжич Святослав спускається сходами, вони, низько вклоняючись, вiтають його. Улiб ледь схиляє голову перед братом. Потiм вони iдуть разом через довгi сiни, де догорають свiтильники, до стравницi — попереду княжич Святослав, поруч iз ним Улiб, за ними воєводи i бояри.

У стравницi давно вже все готове для снiдання. На застеленому бiлим полотном столi є хлiб i сiль, корчаги з квасом, веприна й рiзне зело, всiлякi страви. Бiля столу розставленi вже важкi дубовi, з високими спинками стiльцi.

До вогню пiдходить княжич Святослав. Вiн кидає туди вiд хлiба, веприни, дрiбку солi, виливає меду. Усi моляться за щастя рiдної землi, за добробут города Києва, за княгиню Ольгу в далекiй дорозi.

Тiльки княжич Святослав молиться про iнше — перед його очима стоять вогнi купальської ночi, вiнок на плесi, очi Малушi. Вогонь поглинає жертву. Мусить бути так, як замислив Святослав. Усi сiдають до столу.

Тодi з дверей вiд кухнi виходить ключниця Малуша, вона зупиняється, притуливши руки до серця, низько вклоняється.

Але, вклонившись, Малуша цього разу дуже довго не пiднiмає голови. А може, це тiльки так здається княжичу Святославу.

Потiм вона пiдводить голову. Стоїть напроти княжича Святослава, дивиться на нього, хоче побачити в ньому те, що жадала бачити, — любов i ласку. Але бачить тi ж самi спокiйнi, нiби холоднi очi, чує звичайне, тихе:

— Подавай страви, ключнице!

Малуша подавала страви i боялась дивитись йому у вiчi. А може, й краще, що було саме так. Бо коли б вона пильнiше придивилась, то помiтила б, як княжич Святослав кидає невдоволенi погляди на воєвод, бояр, брата Улiба, помiтила б його стурбованiсть, неспокiй.

Так закiнчилось снiдання. За вiкном уже сяяв день, звiдти долiтали людськi голоси, тупiт коней. Гора оживала, кликала, вимагала. Княжич Святослав рвучко встав з-за столу, за ним пiдвелись брат Улiб, воєводи, бояри.

Святослав на одну мить зупинився бiля столу й замислився, приклавши руку до чола, нiби хотiв щось пригадати. Потiм повiльно пiшов до дверей, а за ним i всi, що були в стравницi.

Схопившись рукою за рiжок столу, Малуша стояла i дивилась, як, оточений боярами й воєводами, вийшов iз стравницi, iде сiньми княжич Святослав, Там уже ждали його iншi мужi й бояри, вони вiтались, приєднувались, щiльнiше оточили княжичiв. От уже й не видно Святослава.

Холоднi пальцi Малушi випустили рiжок столу, Княжич Святослав устав, вийшов, так i не поглянувши на неї. А чого ж ждала Малуша? Справдi, чого вона могла ждати? У княжича Святослава багато дiла — зараз вiн судитиме людей, пiзнiше, як це чула Малуша, поїде з воєводою Свенелдом на лови, потiм обiд, вечiр, нiч. Однаковим життям живе Гора — сьогоднi, як учора, завтра, як сьогоднi.

Але не однакове життя в неї, в Малушi. Таким, як сьогоднi, буде воно завтра i в наступнi днi, але таким, як учора, вже не буде нiколи. Так що ж робити, як бути, як жити?

На очi набiгає сльоза. Малуша змахує її рукою. Не можна плакати I Знову сльоза — i знову вона змахує її рукою. Не плач, Малко, не плач! Крiзь вiкно потоком вливається рожеве сяйво свiтанку, крий боже, хтось побачить, що ключниця княгинi Ольги плаче! От i зараз у стравнвдю заходить красуня Пракседа, щось запитує в неї, дивиться на Малушу великими своїми чудовими, але хижими й заздрiсними очима. Малушо, не плач!

I вона вже не плаче. Снiдання закiнчене, але буде ще обiд, вечеря, треба iти до комор, усе взяти, приготувати. А хiба крiм того мало всякого дiла? Княжий терем великий, треба скрiзь прибрати — перестелити ложа, накрити столи, замести, змахнути кожну порошинку.

Малуша йде теремом, виходить у двiр, прямує до комор, медуш, бертяниць, клiтей. Бiля пояса її брязкотить важка низка ключiв. Тут ключi до всiх добр, у її руках усi багатства княгинi, княжичiв, всього княжого двору. Вона йде, зупиняється бiля комор i хиж, що замкненi важкими замками, i починає перебирати ключi.

О, як багато в неї ключiв! Ось ключ — а за ним усi коштовностi княгинi, ось ключ — i вона може одягти всю Гору, передграддя, Подол, ось ключ — i перед нею будуть скарби, скарби... Але вона перебирає й перебирає ключi, все не може знайти того, який хотiла б мати зараз. Вона розумiє, що полюбила княжича Святослава i без цiєї любовi не зможе жити. О, якби-то кузнецi вмiли кувати ключi до серця людини!

Марно турбувалась Малуша, i марно вона, прибiгши пiсля довгого дня в хлiвину до себе, думала, що запiзнилась, Хвилювалась, що княжич Святослав не прийде, навiть заплакала.

Княжич Святослав не мiг прийти до неї в хлiвину, поки в теремi ходили бояри, родичi, гриднi, не мiг прийти й тодi, коли вступала на варту перша нiчна сторожа, бо в теремi не спали.

Коли ж княжич переконався, що все навкруги заснуло, вiн погасив свiтильник у своїй свiтлицi, дуже тихо, щоб нiхто не почув, як поскрипують мостини, увiйшов у Золоту палату, де в пiвтемрявi тьмяно поблискували зброя й доспiхи предкiв, минув верхнi сiни, спустився схiдцями в куток нижнiх сiней i вiдчинив дверi до хлiвини Малушi.

Одразу, тiльки Святослав переступив порiг i замкнув за собою дверi, вiн вiдчув на шиї руки, тепле дихання, — о, якi солодкi були уста в Малушi, яким пружним, але водночас i гнучким було її тiло, перса, ноги!..

За вiкном iшла нiч, там, над стiнами города Києва, робили вiчнi свої кола зорi, на городницях стояли сторожi й мiдяними билами вели лiк часу, а вони були вдвох, для них не iснував час, вони пливли й пливли на щасливих хвилях любовi.

Швидко збiгали години ночi, кожен iз них запитував себе — чи й була ця нiч, а вже на стiнi сторожi дзвонили в била, вже скреготали жеравцi мосту, який опускали на день, на подвiр'ї лунали кроки, а далеко за Днiпром прорiзувалась ниточка свiтанку.

4

Усiм їм дуже добре в цю вранiшню годину, усiм по-людсьiкому хочеться жити, кожен з насолодою глибоко вдихає свiже повiтря, — о, як чудово пахне воно водою, травами, зiллям, — кожен милується голубим небом, рожевими хмарками, що повисли, як намистечко, на обрiї, квiтами, що всiма барвами грають серед безмежного зеленого руна.

Але найщасливiший, мабуть, iз них у цю годину Добриня.