Святослав - Скляренко Семен
Вiн був правою рукою, найближчим другом, помiчником iмператора Костянтина, його допустили туди, куди не мiг зайти нiхто iз смертних, — до царського ложа.
Але постiльничому Василевi цього було мало.. Вiн заздрив iмператору Костянтину, бо той був порфiрородним, вiн ненавидiв його, бо вважав, що той посiв його мiсце, вiн жадав години, коли зможе одiбрати це мiсце собi, вiн радий був прискорити смерть Костянтина, але не знав, на чию руку йому спертись.
Зараз постiльничий Василь був неспокiйний. Княгиня Ольга чомусь нагадала йому невiдому матiр, якої вiн боявся, яку зрадив i прокляв. Син рабинi ненавидiв слов'ян, бо, як це йому i здавалося, вони були виннi в його долi. У саду над Пропонтидою постiльничий Василь думав про помсту i вбивство.
13
В одну й ту ж нiч може трапитись багато подiй, якi, на перший погляд, нiчого спiльного мiж собою не мають, але якi, проте, зв'язанi, як листки на одному стеблi.
Паракимомен i постiльничий Василь вважав, сидячи в парку над морем, що тiльки вiн один не спить у Великому палацi i що, безперечно, тiльки один думає про iмператора Костянтина.
Але зовсiм недалеко вiд нього, у цьому ж Великому палацi, у царських покоях, була людина, яка теж не могла заснути i так само думала про iмператора Костянтина. Це була Феофано.
Спав її чоловiк — престолонаступник Роман, що й цього вечора, як звичайно, дуже багато випив вина. А Феофано лежала, дивилась на мiсяць, що опускався все нижче й нижче до моря, i мрiяла.
Перед нею проходило все її життя. Цього життя було небагато, бо Феофано мала тiльки вiсiмнадцять лiт. Але яке кипуче, бурхливе було воно!
Феофано заплющувала очi i бачила старий, наполовину схований у землi шинок її батька, до вух її, здавалося, долiтав багатоголосий гамiр постiйних і несподiваних вiдвiдувачiв. Вона, здавалося, чула пiсеньку, що завжди лунала пiд склепiнням шинку:
Ми убогi люди, але ми найбагатшi в свiтi...
У нас є вино, музика i жiноча ласка!
А батько її — старий, пузатий Кротир — ходив i пiдливав гостям вина, щоб дужче лунала пiсня, щоб веселiше було людям, щоб грошi сипались до його скринi. А ще в одному кутку шинку, на помостi, грає музика:
Ми убогi люди, але ми найбагатшi в свiтi...
I поперед музик — дiвчина у короткiй спiдницi, у сорочцi з куцими рукавами, готова полюбити кожного, хто подарує їй золоту або срiбну монету.
Це була вона, Феофано, що тодi називалась iнакше — Анастасiєю, або ще простiше, як кричали п'янi, знахабнiлi чоловiки, обiймаючи її стан: "Анастасо! Наша Анастасо!"
Однiєї темної ночi, коли надворi лив дощ, до шинку зайшов i сiв бiля столу в плащi, на якому блищали дощовi краплi, молодий чоловiк з блiдим обличчям, темними чудовими очима, гнучким станом. I сталося так, що цiєї ночi молодий чоловiк залишився у Феофано...
Вранцi Анастасо дiзналась, хто пестив її всю нiч, назвав новим iм'ям — Феофано. Вона вiддавала жагу свого розбещеного тiла, пристрасть i ласку сину iмператора Костянтина — Роману...
Вiн її полюбив. Чи любила вона його — хто знає? Але вона любила Романа як сина iмператора, як божевiльну свою мрiю, що могла народитись тiльки в хмiльному диму шинку, серед падiння i розпусти, серед грошей i кровi.
I, мабуть, важило тут найбiльше те, що Анастасо-Феофано яку б не мала душу, а була однiєю з найкрасивiших жiнок Вiзантiї, а може, й землi, була тiєю великою грiшницею, якiй все прощається за її чари.
Пiд владою цих чар у той час, коли батько — iмператор Костянтин — сидiв на тронi й писав трактати "Про церемонiї вiзантiйського двору" i "Про управлiння iмперiєю", син його Роман пив вино у брудному шинку Кротира, обiймав Феофано i був переконаний, що iмперiя однiєї людини цiлком може вмiститись у шинку, а для щастя такого iмператора досить однiєї Феофано.
Але якщо престолонаступнику iмператора Костянтина було просторо в шинку Кротира, то незабаром цей шинок став тiсним для Феофано. Вона сказала про це Романовi пошепки мiж двома поцiлунками, вона стала голоснiше про це говорити, коли Роман пристрасно вимагав у неї нової й нової ласки, вона на весь голос крикнула про це, коли вiдчула, що буде матiр'ю.
Iмператор Костянтин, що все своє життя присвятив визначенню церемонiалу вiзантiйського двору, дуже розгнiвався, почувши те, що не вкладалось нi в одну з вивчених ним i записаних у книгу церемонiй: син його Роман заявив, що хоче одружитись з дочкою шинкаря Кротира з Лакедемонiї. Це повiдомлення спочатку тiльки роздратувало iмператора ромеїв. Та коли Роман до цього додав, що у Анастасо-Феофано незабаром буде ще й дитина, iмператор схопився за голову.
Справу полагодила сама Феофано. Вона домоглась того, що Роман провiв її у Великий палац, а тут зумiла знайти шлях до царських покоїв. Прекрасна лакедемонянка впала ниць перед iмператором Вiзантiї, потiм встала, подивилась на нього, i вiн побачив її стан, який мiг бути взiрцем краси, її темнi, iз живими вогниками очi, — таких не було, мабуть, на всiй землi, її уста, на яких, здавалося, запiкся сiк граната, її обличчя — нiжне, як пелюстка троянди, її тонкий нiс, що свiдчив про надзвичайну чутливiсть дiвчини, перса, руки, ноги... "Прекрасна лакедемонянка!" — подумав iмператор Костянтин.
I незабаром, бо вже треба було поспiшати, пiзнього вечора у влахернськiй церквi, на околицi Константинополя, був освячений шлюб Романа i Феофано, а ще через кiлька мiсяцiв, уже в Порфiровiй палатi, вона народила сина Василя.
Здавалося, в цю чудову нiч, пiсля всього, що сталось з нею, Феофано мусила спокiйно вiдпочивати. Проте сон не йшов, вона не хотiла й не могла спати.
Дивлячись на великий червоний мiсяць, що крайком своїм торкався води, вiд чого здавалося, що далеко, на самому обрiї, висять два однаковi мiсяцi, Феофано чула, як нестямно б'ється її серце, як горить тiло, розриваються груди. Все те, що вона мала, хоч насправдi мала вона дуже багато, здавалося їй буденним, простим. Простою для неї була опочивальня, оздоблена мармуром, з дверима iз слонової кiстки, iз позолоченими кадилами, з широкими ложами. У неї вже не було нiякого почуття до Романа, що близько, поруч, щось шепотiв увi снi... Може, та, мабуть, i напевне, батькiв шинок, пiсня "Ми убогi люди...", келих вина i поцiлунок незнайомого легiонера дали б їй у цю хвилину бiльше, нiж Великий палац, тиша його палат, царське ложе?!
Але вороття до минулого вже не було, десь далеко-далеко затихала пiсня:
Ми убогi люди, але ми багатшi вiд усiх...
У нас є музика, вино й жiноча ласка.
Тепер на обрiї був тiльки мiсяць, що складався з двох половинок: одна справжня, друга — вiдбиток у водi. Цi половинки швидко зменшувались — мiсяць заходив. I Феофано неодмiнно хотiла ранiше, нiж зайде мiсяць, вирiшити, що їй треба робити.
Вона уперто думала. Коли ж на обрiї залишилась тiльки тоненька скибочка, Феофано вирiшила — iмператор Костянтин повинен померти, iмператором стане Роман, вона буде iмператрицею.
Коли ж мiсяць зайшов, Феофано тихо вийшла з кiтону й рушила в сад. Там вона й зустрiла постiльни-чого Василя.
— Що трапилось? Чому молода василiса не спить? — запитав вiн, пiзнавши її тонку постать.
Вона подивилась на безбороде, з блискучими очима, з хитрою посмiшкою в кутиках уст обличчя, його виразно було видно й у пiвтемрявi.
— Чомусь я не можу сьогоднi спати, — вiдповiла вона. — У кiтонi душно, болить серце, от я й вийшла сюди, в сад.
— Але iмператор Роман може образитись.
— Iмператор Роман спить пiсля вечерi й мiцного вина так, що його й грiм не розбудить. Вона подивилась на постiльничого.
— Тут усi багато п'ють, а ще бiльше п'янiють. Скажи, постiльничий, ти також багато п'єш?
— Я п'ю рiвно стiльки, щоб не сп'янiти, — вiдповiв вiн, — бо чим бiльше п'ють навкруг мене, тим яснiший мушу мати розум я.
— Це правда, — сказала Феофано, — я помiчаю, що ти п'єш менше вiд iнших i, мабуть, менше, нiж хотiв би сам.
— Так, — щиро згодився вiн, — я завжди роблю менше, нiж хочу.
— А постiльничому багато хочеться?
— Нi, — глухо сказав вiн, — багато я не хочу, а все ж дещо мусив би мати...
— Що ти мусив би мати, постiльничий?
— Я хотiв би спати, — вiдповiв Василь, — коли сплять всi, працювати так, щоб люди шанували мою роботу, та ще...
— А ще що?
— Я хотiв би мати те, що менi належить.
— А хiба постiльничий не має того, що йому належить? — здивувалась Феофано. — Вiн — найближча до iмператора особа, вiн перший серед усiх, вiн, напевне, найбагатша в iмперiї людина... Чого ж ще бажає постiльничий ?
— Що слава паракимомена й постiльничого, що багатство й пошана, коли я не той, за кого мене вважають, i не такий, як хочу...
— Послухай, паракимомен, але хто ж тодi ти?
— Невже ти й досi не знаєш, Ферфано, хто я?
— Не знаю...
— Я такий, як i ти...
— Не розумiю...
— Ти — дочка шинкаря Кротира, а тепер жона iмператора Романа. Моя мати — рабиня-слов'янка, але батько iмператор Роман...
— Почекай, то ти брат iмператора Костянтина i дядько мого чоловiка Романа?
— Так, Феофано.
— I ти не любиш брата iмператора?
— Як i ти, Феофано...
— Так ось чому ти не можеш спати! Тодi поговоримо, дорогий мiй дядьку! Я думаю, що ми — ти i я — зумiємо поговорити...
— Вони мене зробили безбородим, i в моєму серцi залишилась тiльки помста.
— Коли до почуття помсти додати пристрасть, буде страшний напiй.
14
Повернувшись пiзньої години на монастирське подвiр'я, княгиня знайшла там всiх своїх жон, слiв, купцiв, служниць — їх привезли з Великого палацу набагато ранiше, одразу пiсля закiнчення прийому в Золотiй палатi й Юстинiанi, але всi вони ще не спали, ходили з келiї до келiї, голосно висловлювали своє захоплення, вихвалялись подарунками.
Одразу ж, тiльки княгиня Ольга опинилась у своїй келiї, кiлька жон зайшли до неї...
— Не вемо, — запальне говорили вони, — на небi — сьми були чи на землi... онде бог з чоловiки пребуває, ми не можемо забути красоти тоя, всяк-бо чоловiк, аще вкусить солодкого, пiсля того гiркоти не приймає...
Вони розповiли княгинi, хто з них який подарунок одержав у Великому палацi: купцi — по 6 мiлiсарiй* (*Мiлiсарiї — грецька монета.), священик — 8, сли — по 12, а всi жони також по 12 мiлiсарiй. Жони показували княгинi цi золотi кружальця, на яких був iмператорiв знак — голова Костянтина з куцою бородою i товстими вусами.
— А тобi що подарували, матiнко княгине? Покажи! Вона кивнула в куток, де на лавi лежало замотане в шовк блюдо з грiшми, i вони кинулись туди, розгорнули шовк, вийняли блюдо, розсипали золотi, кинулись їх збирати.
— Чудо! — верещали вони.
