Святослав - Скляренко Семен
— Нi, немає на землi красоти такої...
— Ви лiпше вже йдiть спати! — зупинила нарештi княгиня Ольга жон, що ладнi були сидiти тут i розповiдати про чудеса Великого палацу до ранку.
Жони вийшли з її келiї, але заспокоїтись не могли i ще довго стояли на подвiр'ї, гомонiли, плескали руками.
Аж тодi, коли все затихло, княгиня Ольга покликала служницю й велiла їй запросити в келiю до себе купцiв Воротислава, Ратшу, Кокора й кiлькох слiв.
Вони не спали й одразу заявились. Помiтно було, що вони немало й випили у Великому палацi, а проте на ногах тримались твердо.
— Сядьте, купцi мої й сли! — звернулась до них княгиня, сперлась руками на стiл, подивилась на свiчу, що стiкала воском, на блюдо з золотими...
Потiм пiдвела голову, обвела усiх поглядом.
— То як же, купцi мої й сли? Чи бачили чудеса Великого палацу — птахiв спiвучих, левiв рикаючих i самого iмператора?
— Бачили, — вiдповiв купець Воротислав, — i вельми милувались... Там, у Золотiй палатi, зiбрано чудес багато.
— А навкруг пустота, тлань i мряка, — засмiявся раптом купець Ратша.
— Яка пустота i тлань? — поцiкавилась княгиня.
— Купець Ратша випив надто грецького вина i всує згадує про пустоту й тлань, — пiдвiвся й заговорив Воротислав. — Проте коли почав, скажу, матiнко княгине... Довго ото ми сидiли з ним на прийомi в Золотiй палатi, де нас вельми частували всяким зiллям, а потiм по надобi своїй вийшли з палати й пiшли та й пiшли. I от, по правдi скажу, княгине, таку ми побачили там пустоту й тлань, що й не сказати... Адже вони все поздирали, аби ту Золоту палату прикрасити. А пiшли ми навкруг неї (всякими там сiньми та переходами), а там пустота, тлань, де-не-де каганцi горять, скрiзь плiсень, iмла. Обiйшли чимало, ледве до Золотої палати добрались, i всюди однаково!
Княгиню Ольгу розвеселила розповiдь купцiв.
— То правда, — згодилась вона. — Велика Вiзантiя багата, розумна, але пустоти й тланi в нiй вистачає... Коли б це багатство нам...
— Не такi ми ницi, матiнко княгине, — сказав Воротислав. — Нам аби не орди, не ця Вiзантiя, та ще щоб пробитись з своїми товарами на схiд сонця й сюди, на захiд сонця, то ми б їх своїм багатством засипали... Ти б бачила, княгине, що робилось з ними днесь, коли ми викладали свої дари! Адже занiмiли, такого вони не бачили й не ждали. Оце чудо з чудес! I ти добре зробила, княгине, що взяла в нас усi товари. Знай — не купила ти у нас їх, ми тобi їх подарували, i не ти давала дари iмператорам — уся Русь! А вони що дали нам? По десять мiлiсарiй кожному, а як по-нашому, то по гривнi? Та я слугам своїм даю бiльше.
— Ось ще блюдо менi дали, — промовила княгиня. Воротислав ступив уперед, взяв блюдо, пiдкинув його на руцi, попробував на зуб.
— Що ж, — промовив вiн, — нашi київськi кузнецi не згiрше зроблять, а золото це не щире, є в ньому мiдь, се реку — iржа.
— На те я й покликала вас сюди, — суворо сказала княгиня. — I ви, i я з одним їхали сюди — говорити з iмператорами, укладати ряд, аби-сьми могли торгувати тут, а гречини в нас i аби я могла взяти в них науку.
Княгиня замовкла й довго дивилась на свiчу, що стiкала й стiкала воском.
— Iмператор нинi не став про це говорити, але обiцяв ще раз зустрiтись i тодi про все домовитись. Як бути, купцi й сли, — чи ждати?
— Горе, горе з iмператорами цими, — зiтхнули вони. — Але що ж, будемо ждати, княгине!
15
Iмператор Костянтин змусив руську княгиню вистояти кiлька мiсяцiв на Судi, бо хотiв якнайдужче вразити, приголомшити горду пiвнiчну княгиню, показавши їй Новий Рим, велич його соборiв i палацiв, красу й багатство города.
Вiн досягнув свого. Пiсля першого прийому у Великому палацi, вiдвiдавши в супроводi царевих мужiв святу Софiю, торг мiж форумом Костянтина i площею Тавра, пройшовши вздовж і впоперек вiдому всьому свiту головну вулицю Константинополя Месу, зупиняючись там, де зупинялись чиновники, i оглядаючи те, що вони хотiли їй показати, княгиня Ольга була здивована, вражена, захоплена.
Це був справдi чудовий, великий город на межi Європи й Азії. Сюди сходились багатства всiєї землi, цей город над Пропонтидою з його палацами, великими, оздобленими мармуром, мусiями* (*Мусiя — мозаїка.) й фресками соборами будували кращi майстри свiту. Тут розквiтали науки, збирались вченi, лунала музика, творили художники. Тут на торзi княгиня бачила арабiв з Багдада, що продавали харалужну зброю й шовк, бачила китайцiв, якi суперничали з ними, iталiйцiв, що розпродували знаменитi рукописи, вироби з слонової кiстки й бронзи, оправленi в золото й срiбло, бачила iспанцiв — торговцiв килимами, кельтiв iз заальпiйських країн i з берегiв далекого океану, фiнiкiйцiв i єгиптян, ще багатьох людей, що прибули сюди з далекого, невiдомого свiту.
Iмператор Костянтин, як пересвiдчувалась княгиня Ольга, був багатий, вiн показував приклад як може жити людина, що має в своїх руках незчисленнi скарби, на нього намагались бути схожими у всьому патрикiї, сановники. Вони також жили, як боги на землi.
Але допитлива, хитра київська княгиня побачила в Константинополi й iнше. Вона ходила з царевими мужами, слухала їх, запам'ятовувала, що бачила й чула. А бачила вона багато, око мала гостре, чiпке, чула також немало.
Коли ж бiля неї не було царевих мужiв, вона рушала до города з кимсь iз купцiв своїх чи слiв — людьми бувалими, тямущими, якi достеменно знали цей Новий Рим i розповiдали зовсiм не те, що царевi мужi. Згодом, коли княгиня запам'ятала, де в Константинополi яка вулиця i як потрапити до подвiр'я монастиря Мамонта, то ходила вона вдень I вечорами вже й сама, без надокучливих царевих мужiв.
Тодi поряд iз багатством i красою, якi їй показували ретельнi мужi, княгиня Ольга побачила бiднiсть Константинополя, гидоту й бруд, якi звичайно заводяться у пихатого, але неохайного господаря, побачила людей, що жили пiд високими стiнами Константинополя в землянках, норах, а часто й просто неба i тяжко працювали на василевса i його сирклiт; жiнок, у яких руки й ноги опухали вiд солоної води, дiтей, якi гризли смердючi костi, i рабiв, навiки прикутих важкими залiзними кайданами до хеландiй.
Так в один iз вечорiв княгиня довго блукаїла вулицями Константинополя, пройшла вулицею Меси, довго стояла на площi Августеона, перед святою Софiєю, а потiм тихим кроком разом з багатьма iншими людьми зайшла до собору.
Вона вже була тут вдень, i тодi собор справив на неї величезне враження, їй здавалось, що вона потрапила в справжню храмину, де людина забуває про всi злигоднi життя, єднається з богом.
Уночi собор виглядав ще величнiше, увесь був залитий вогнями, всюди блищали золото, срiбло, мармур, оксамити. Посерединi височiв амвон, до якого вели прикрашенi гiрляндами квiтiв сходи, в олтарi видно було престол з дорогоцiнними шатами, за ним сяяв велетенський золотий, весь обсипаний дiамантами й перлами хрест.
У соборi було тихо, чувся тiльки глухий тупiт нiг, шелест одягу, покашлювання багатьох людей. Над головами угору тягнулись вiсiм колон з порфiру, привезених сюди з храму Сонця, й вiсiм мармурових зелених колон, що потрапили до Софiї з Ефеса. Вони закiнчувались високо вгорi мережаними капiтелями, навкруг яких мiж мармуровим склепiнням виконанi були на голубому й золотому тлi композицiї з му сiй. Над ними ж на чотирьох величезних кам'яних пiдпорах лежав єдиний у свiтi i найбiльший купол Софiї, що нiби спускався на золотому ланцюгу з небес.
Тут, у соборi Софiї, де все блищало золотом, срiблом, дорогоцiнним камiнням, цього вечора перед тисячами свiчок молились Iвану Хрестителю, просили його дати людям здоров'я, довгi лiта, щастя.
"Там, — пригадала княгиня Ольга, — в далекому Києвi i по всiй Русi, в цей вечiр заплiтали дерева, клали вогнi, спiвали пiсень, водили танцi, славили Купала, Ладу, Полеля, просили їх дати щастя й любов".
Княгиня Ольга молитовно думала про Iвана Хрестителя, з трепетом згадувала Купала, i молилась їм обом. Притулившись чолом до холодної пiдлоги собору, вона молилась за Русь, за людей її, за синiв своїх Святослава й Улiба.
РОЗДIЛ СЬОМИЙ
1
У нiч пiд Купала ворiт на Гору не замикали. Тiльки почало темнiти, звiдти вийшло чимало гриднів i юнакiв-дворян. Не з щитами i мечами йшли нинi юнаки, а разом з ними й дiвчата. На головах у них були вiнки, в руках — квiти.
З гучними пiснями, в яких славилися Купало й богиня Лада з дiтьми Лелем i Полелем, рушило слiдом за горянськими юнаками й дiвчатами передграддя, залунали пiснi на Подолi i ген-ген далi по Оболонi.
З усiх концiв йшли туди, де Почайна допливала до Днiпра. Там на широкому лузi ще завидна прибране було високе дерево — на ньому висiли вiнки, квiтки, всiлякi оздоби. Тiльки стемнiло, навкруг дерева й скрiзь на лузi запалали вогнища, почалося iгрище. Залунала пiсня юнакiв:
Iде Купало, несе немало,
Меди i жито, прирост, присип,
Славим Купала, не спим до рана,
Не спи, дiвчино, юнак — не спить!
А в цей час з другого боку озивались дiвчата:
Ой Ладо, Ладо, Леле, Полеле,
Сплетемо квiти в один вiнок,
Ой Ладо, Ладо, славимо радо,
Ой Ладо, Леле, Леле, Полель.
Десь грали вже й музики — пронизливо свистiли со-пiлi, гули роги, торохтiли бубни.
Тепер уже скрiзь понад Почайною i Днiпром горiли, як свiчки, вогнi, звiдусiль линули музика й пiснi, пристраснi голоси чулись у темрявi, що стiною стояла одразу за вогнями. Веселi крики, смiх лунали навiть на плесi, скрiзь по Почайнi й Днiпру.
Та й як було не веселитись, не радiти: запашна, тепла нiч котилась над землею, вгорi мерехтiли яскравi зорi й срiблом мiнився Перунiв Шлях, квiти пахли, як росою вмитi, в далеких лугах несамовито били перепели й деркачi, мiж круч грала, нiби закипала вiд купальських вогнiв, вода.
I горе було тому, хто посмiв би оскверняти або ганити свято великого Купала! От i цiєї ночi гурт старих уже чоловiкiв з Подолу й передграддя, захопивши з собою чимало й молодикiв, рушили до ручаю, що струмував з яру пiд горою, туди, де стояла церква християн. Вони посувались, як чорна стiна, серед темно-зеленого освiтленого вогнями руна, зупинились недалеко вiд церкви, кричали всяку хулу, закочували сорочки й показували християнам тiло. А тодi почулись лемент, крики: люди старої вiри кидали на церкву й людей, що зiбрались там молитись за якогось Iвана Хрестителя, камiння й дрючки.
