Джури козака Швайки - Рутківський Володимир

Хлопці на них зараз люті, мов ті чорти.

— Хто зараз не лютий, — зітхнув Мациків сусіда.

— Еге ж, — підхопив Мацик. — Тому і йдемо до Вирвизуба.

Темнішало. Язики полум’я шугали угору. Санько приліг поруч з Грициком. Барвінок підійшов до них, покрутився трохи і влаштувався посередині.

Нараз від дороги долинуло:

— Пугу!

— Ще один, — сказав Яньо.

Проте він помилився. До вогнища підійшло п’ятеро.

— Куди зібралися, братове? — запитав передній.

— Туди, куди й ви, — відказав Мацик. — До Вирвизуба. А самі звідкіля будете?

— З Берестового, може, чули? Це під Галичем. Дізналися, що взимку бусурманів трохи полоскотали, то чом, гадаємо, і влітку цього не зробити? О, то й вовки вже з вами? — здивувався він, коли побачив, як поміж хлопців насторожено звівся Барвінок. — Ну й часи настали! Навіть звірина йде на татарина…

НА БОБРОВОМУ ОСТРОВІ

На четвертий день на обрії замаячіла Кам’яниця. Трохи пізніше з-за лози вигулькнули вартові.

— Татари, чи що? — приставивши долоню до лоба, запитав Мацик.

— Аби татари, то за ними вже давно здійнялася б курява, — заперечив Швайка. — Ні, то хтось із наших.

Він не помилився. Верхові повільно їхали назустріч. Незабаром Санько в передньому упізнав Остапа Коцюбу. Поруч з ним раз у раз виринала з трави голова Куцого.

— Як ти сюди потрапив? — почоломкавшись, запитав його Швайка. — Ти ж ніби з хлопцями збирався за пороги.

— Були ми з братчиками й там. Та потім вирішили, що цього літа тут буде веселіше. Тож і перебралися сюди.

— А Штефан де?

— У таборі. Просив мене повартувати замість нього. Бо йому, бач, ніколи. Підбирає загін з нових гарних хлопців. Коли хочеш, і тобі може вділити.

— Не треба мені нікого. Самому в татарському степу набагато краще, — відказав Швайка.

Острів, куди Остап направив Швайкових товаришів, називався Бобровий. Був він доволі великий — з одного кінця ледь виднівся інший. На ньому поодинці росли вигинисті дуби, над водою погойдувалися очерети та ліщина. Поміж дубів виднілося зо два десятки просторих куренів. А от від бобрів, здається, й сліду не лишилося. Чи то вже винищили їх, чи самі подалися світ за очі. Та й не дивно, адже на острові зібралося кілька сот людей. І всі були при ділі. За очеретами роздягнені братчики з галасом заводили неводи. Тут же рибу розтинали і в’ялили під спекотним сонцем. Чоловіків з тридцять нічної сторожі відсипалися в холодку. Пахло димом. Біля казанів куховари патрали дичину, і пір’я розліталося довкола, наче пухнасті листопадові сніжинки.

— Захотілося, розумієш, хлопцям свіжини, — пояснив Остап. — А то все саламаха та саламаха.

Поміж казанами походжав голий до пояса дід Кібчик і бурчав на кашоварів, що не так готують. А сам раз у раз позирав у бік Вирвизуба, котрий над берегом випробовував прибульців. Уздрівши Швайку з хлопцями, забув про все і, наче молодий, кинувся до них.

— А я вже думав, що з вами щось трапилося! — ще здалеку гукнув він. — А як там Кудьма?

— Нема вже діда, — глухо відказав Швайка. — Померли дідо. Визволили мене з пазурів Кобильського і померли.

— Он як… — дід Кібчик незмигно задивився на неозору дніпрову гладінь. — Так, казав він про це. Оце, каже, як зберетеся великим гуртом, то можу й перебратися до своїх батьків… Що ж, гарне життя прожив Кудьма. Важке і чисте. Може спокійно дивитися в очі пращурам своїм.

Звідкілясь випірнув і зупинився Демко Дурна Сила. Тепер у ньому важко було впізнати колишнього вайлуватого воронівського хлопця. І без того високий на зріст, Дурна Сила, здається, за цей рік повищав чи не на цілу голову. І плечі стали такі, що в двері він міг пройти лише боком.

Схоже, Демко теж не одразу впізнав хлопців. Принаймні, якусь хвилину розглядав їх з таким виглядом, наче вперше побачив. Нарешті широко посміхнувся і вигукнув:

— Ну, хлопці, і витягнулися ж ви! Як ті дубки.

Себе Дурна Сила, мабуть, вважав уже справжнім дубом.

— Хочете, покажу наш острів? — запитав він.

І не без гордощів додав: — Мене тут усі знають!

І справді, Демка знали добре. Коли вони проходили повз чоловіків, майже на кожному кроці чулося:

— О, наш Манюня заявився!

Або:

— Хлопчику, щось ти погано ростеш. Може, мало каші їси?

— Це вони так жартують, — посміхаючись, пояснив Демко товаришам.

А коли вони лишилися самі, попрохав: — Ви от що, хлопці… Не кажіть, як мене дражнили в селі, гаразд?

— Це ти про Дурну Силу? — уточнив Грицик.

— Еге ж. Розумієте, дурна сила — вона і є дурна. А от Манюня — це зовсім інше.

— Чому ж інше?

— А тому. На острові тільки п’ять чоловіків можуть мене подужати. Але вони вже виросли, а я, кажуть, ще ні. Тому й кличуть мене Манюнею.

Хлопці пройшли повз добрий десяток куренів, аж доки зупинилися біля крайнього, що стояв на піщаному березі.

— Ми його з дідом для наших збудували, — гордо повідомив Демко Манюня. — Так і назвали — воронівський курінь.

Зсередини курінь видавався ще більшим, ніж ззовні. Під стінами лежали оберемки прив’ялої трави. Пахло чебрецем і м’ятою. Тут могло розміститися десятків зо п’ять народу.

— Та ж воронівських поки що стільки не прийшло, — сказав Грицик і з розгону гепнувся на найбільший оберемок. — Навіщо такий великий?

— Це тільки напочатку так здається, що завеликий, — відказав Демко і гепнувся на сусідній оберемок, та так, що курінь аж задвигтів. — А потім буде замалим. Так дідо казали.

— І добре, що великий, — сказав Санько й осідлав третій оберемок. — Нам більше місця буде.

Нагуцавшись досхочу, хлопці вийшли з куреня і подалися туди, де дзвеніли десятки шабель. То досвідчені козаки перевіряли, на що здатні прибульці.

— Як твої? — витираючи спітнілого лоба, запитав Вирвизуб Швайку. — Вміють тримати шаблю?

— Та ніби вміють, — відказав Швайка. — Принаймні, задніх пасти не будуть.

— Це добре, — сказав Вирвизуб і знову повернувся до прибульців: — Ану, хто наступний?

Наступним виявився якийсь дебелий невмійко. Не встиг він підняти шаблю, як та вилетіла йому з рук.

— Що ж ти, друже? — розчаровано сказав Вирвизуб. — Схоже, навіть не знаєш, яким кінцем її тримати.

— Та це я знаю, — знітився невмійко і підібрав шаблю. — От тільки ще махати нею не навчився.

— Це ж чому? — запитав Вирвизуб. — І звідкіля в тебе шабля взялася? На дорозі знайшов, чи що?

— Та… — ще більше знітився невмійко. — Там у нас челядник панський того… викаблучувався. Накинувся на мене. А я саме сіно корові ніс. То вилами його той… прохромив. А потім узяв цю його шаблюку і втік сюди.

— А вила ж чому не прихопив з собою?

— Ге… та який же козак з вилами? — розтяг у посмішці вуста невмійко.

Якусь мить Вирвизуб роздумував.

— Коли так, то підеш спочатку кашу варити, — нарешті вирішив він. — І поки не навчишся тримати в руках шаблю — від казанів ані кроку, зрозумів? Не треба свою голову дурно підставляти під бусурманську кривуляку.

— Тоді я краще знову за вила візьмуся…

— Е, ні,— пирхнув Вирвизуб. — Що ж то за козак з вилами? Курям на сміх.

До тих, хто тримав у руках ріжно чи довбню, Вирвизуб ставився з неприхованою повагою.

— Ну вас к бісу, — казав він. — Ще прохромите, мов хруща. Або шаблю мені зламаєте. Ідіть оно краще до Манюні.

І він показував на Демка, котрий спирався на важкеньку довбню, що невідь-як опинилася в його руках. За змаганнями уважно стежив дід Кібчик.

— Цей підійде, — казав він. — Гарний рубака буде. І знову стукіт шабель — частий, іскристий.

— Підійде, — виносив свій черговий присуд дід Кібчик. — А цей, мабуть, ще мало каші їв. Нехай поки біля казана повправляється.

Засмаглий молодик, у якого перед цим Вирвизуб трохи не вибив шаблю з рук, благально схилився перед дідом.

І тільки Швайка помітив у його очах насмішкуватий блиск.

— Дозвольте ще трохи, діду, — сказав він. — Я здібний, швидко навчуся.

— Ні, — втрутився Вирвизуб. — Правильно дідо кажуть. Мало каші їв.

— Не мало, — заперечив Швайка. — То він придурюється. А сам тільки й чекав, доки ти розслабишся. Тоді виб’є шаблю з рук.

— У мене ще ніхто не вибивав, — образився Вирвизуб. — Зроду такого не було.

— Не було, то буде, — посміхнувся незнайомець.

— Це ти мені таке кажеш? — спаленів Вирвизуб. — Мені? Ану, тримайся, вражий сину!

Звитяжці зчепилися не на жарт. І зліва вціляли, і навхрест мірялися. Відстрибували один від одного, мов від змії — і знову налітали, наче коршуни.

Шалено свистіли шаблі, і тільки іскри показували, де вони тільки но зустрілися. І якби під козацькими ногами був не вологий мох, а суха трава, то, мабуть, уже давно спалахнула б пожежа.

— Тю на вас! — лайнувся нарешті дід Кібчик, коли супротивники в запалі ледь не збили його з ніг. — Вискочив, як курка з-під собачої валки!

— Щось ми й справді, друже, загралися, — схаменувся Вирвизуб. — Як тебе звати?

— Охрім, — відказав смаглявий і нігтем спробував шаблю, чи не дуже затупилася.

— А звідкіля прибився?

Охрім блимнув очима на козаків, відвів Вирвизуба убік і сказав:

— Черкаський я буду. Чув про такого пана Дашкевича?

— Чув. Міцний ніби дядько. А ти що — від нього втік?

— Навпаки, благословив він мене, — відказав Охрім і ще раз повів очима навколо. — А заодно, каже, піди й розвідай, що там за люд збирається. Хотів би він з вами у злуку увійти. Бо дуже вже на татарів лютий. Допекли вони йому.

Вирвизуб задумливо чвиркнув щербатим зубом.

— Отже, й пани з нами, — сказав він. — Шкода лише, що мало їх. Стій, а чому ж ти мені одразу про це не сказав?

— Бо ти був зайнятий. А потім дивлюся — щось ти дуже кирпу того… дереш. Ну, й вирішив ото трохи тебе провчити.

Якусь мить Вирвизуб дивився на Охріма і не знав, як йому бути. Чи то розлютитися за такі слова, чи то не зважати. Врешті махнув рукою і розреготався.

— А таки провчив би! — вигукнув він. — Молодець, Швайка, не дав осоромитися старому товаришеві. Ну ж бо, Охріме, ставай поруч та будемо дивитися далі, що за люди до нас прийшли!

І ніхто не помітив, як Швайка тихцем відійшов від гурту. Спинився над рікою, мовби збирався плюснути води в обличчя, і щез за кущами. Разом з ним так само непомітно щезло трійко козаків — Горихвіст, Кандиба і Коломієць. І, звісно, приставучий, як реп’ях, джура Грицик.

А Санько стояв і ковтав сльози. Він же так сподівався, що Швайка і його візьме з собою в розвідку! Бо ж збиралися вони пробратися за татарський кордон.

Проте Швайка був невблаганний.

— Я за тебе перед пам’яттю діда Кудьми відповідаю, — сказав він.