Джури козака Швайки - Рутківський Володимир
Дід Кібчик потурив їх з коня і сам всівся на нього. Поруч з дідом завмер Демко Манюня. Хоча й стояв піший, усе ж головою майже рівнявся з дідом. Обіпершись підборіддям на свою ковану довбню, він мовчки спостерігав за татарськими роз’їздами у просвіті між дерев.
Тим часом Вирвизуб скликав десятників та сотників і почав роздавати накази.
— Ти зі своїми хлопцями рушиш до табунів, — наказав він Василеві Байлему. — Знімеш сторожу і попаски, щоб не помітили, переженеш сотні зо три коней сюди. Інших жени у бік плавнів. Зумієш?
— Постараюся, — відказав Василь. — 3 десяток хлопців зачаяться під кінськими животами і наблизяться до сторожі. А там головне — щоб ніхто з татарів не писнув…
— Писне — голову здійму, — посуворішав Вирвизуб. — Зрозумів?
— Та чого там незрозумілого, — відказав Василь і рушив до своєї сотні.
Вирвизуб провів його поглядом і повів далі:
— Ти, Мацику, відбери з десяток братчиків і, як стемніє, спробуєш пробратися до полонених. Роздаси їм ножі. Хай розріжуть пута, а як тільки завариться каша, — нехай тікають у бік Дніпра. Нічого їм свої шиї задурно підставляти під шаблі. То як, упораєшся?
— Хтозна, — ухильно відказав Мацик. — Мало хлопців даєш. Сам знаєш, що біля полонених сторожа завжди пильніша, ніж деінде. Щоб не довелося у бійку встрягати.
— Я тебе встрягну, — сказав Вирвизуб. — А хлопців не дам, вони тут потрібніші. Так… тепер залишилося найголовніше — зняти вартових бодай навпроти нашого пагорба. Як гадаєш, Пилипе, кого послати? — звернувся він до Швайки.
— Таж мене й пошли, — відказав той. — Я вже й братчиків добрих підібрав.
— Дивися ж, друже, не підведи, — прохально мовив Вирвизуб і звернувся до інших. — А ви — чекайте мого знаку!
Грицик з Саньком, звісно, отиралися межи сотників. Почувши останні Вирвизубові слова, відійшли убік.
— Грицику, давай попросимося до Швайки? — гарячково прошепотів Санько. — Давай, га?
— Нічого не вийде, — сумно відказав Грицик. — Прожене він нас. Там, окрім усього, ще й сила потрібна. А ми з тобою, Саньку, ще мало каші їли.
Санько промовчав. Атож, Грицик має рацію: їхніх сил для того, щоб упоратися з дужими вартовими, замало.
— І з Василем не варто йти, — розмірковував Грицик. — До сторожі він, звісно, нас не підпустить. А як зніме її, то скаже: женіть, хлопці, табуни до Дніпра, а ми тут і без вас упораємося.
— Так воно й буде, — зітхнув Санько. — Отже, лишається тільки Мацик. А він скаже те ж, що й інші: ідіть, діти, геть і не плутайтеся під ногами.
— Це він може, — згодився Грицик. — Та ми його й просити не будемо.
— Як то — не будемо? — не зрозумів Санько.
— А так. Ми тихенько підемо за ними, зрозумів? А там видно буде.
Санько подумав подумав та й згодився. Справді, іншого виходу у них не було.
Після цього друзі не відходили від Мацика та його товаришів ні на крок. Зрештою Мацик це завважив. Підозріло дивлячись на хлопців, запитав:
— Ви чого тут огинаєтеся? Хочете з нами йти? Не вийде.
— Ні, ми просто так, — поспішливо заспокоїв його Грицик.
Як стемніло, Мацик з товаришами рушили до болота, в обхід ординського табору. Тут, за розрахунками Мацика, сторожі не було. А коли й була, то не така пильна, як на пагорбах.
У таборі яскраво палали багаття, і це дало змогу швидко визначити, де саме знаходяться полонені. Але, на жаль, дістатися до них було неможливо. Татари розташували полонених на рівному, як долоня, місці. Біля них височів на коні кремезний татарин і сторожко озирався на всі боки. Трохи віддалік бовваніли при мерехтливому світлі постаті його товаришів. До того ж трава у цьому місці була така рідка, що, здавалося, і миша не проскочить непоміченою.
Мацикові товариші лежали у виямку і не зводили погляду з вартового. Їм здавалося, що вони лежать там вже цілу вічність, проте вартовий навіть не поворухнувся. Лише водив головою туди сюди, прислухаючись до кожного шелесту.
— Сказився б ти йому, — стиха вилаявся Мацик. — Що ж будемо робити? — звернувся він до товаришів.
Ті лише знизали плечима.
— Може, зняти його стрілою? — запропонував один.
— Ти що — здурів? — обурився інший. — Тоді всю татарву здіймемо на ноги!
— Стріла не годиться, — підтвердив Мацик. — Думайте, хлопці, далі.
— Де ваші ножі? — раптом почулося позад них.
Братчики стрепенулися, як ошпарені.
— Хлопці, звідкіля вас принесла нечиста сила? — стиха зойкнув Мацик. — Нам же Швайка за вас голови повідриває!
— Де ножі? — повторив Грицик.
— Ось, — сторопіло відказав Мацик і ляснув по мішку, що лежав перед ним. — Гей, що ви робите?
Проте було вже пізно. Грицик підхопив мішок, і вони з Саньком, мов два вужики, заструміли до вартового.
— Ну, тепер пропали! — у відчаї прошепотів Мацик. Він не вірив, що хлопцям вдасться прослизнути повз вартового, як не вірив і в те, що Швайка пробачить йому загибель хлопців. Але як тепер бути, він не знав. Лишалося тільки взяти на приціл вартового й чекати, що ж буде далі.
До вартового було з сотню кроків. Вже на півдорозі Грицик зрозумів, що Мацик мав рацію: повз нього й миша не проскочить.
Грицик зупинився, зачекав, доки до нього підповзе Санько й попрохав:
— Саньку, заворожи його! Зроби так, щоб він заснув, чи що…
— Спробую, — пообіцяв Санько.
А Мацик з товаришами не зводили погляду з вартового, що, як і перед цим, насторожено водив головою на всі боки. Зненацька той завмер, начебто щось запідозрив… Мацик звів лука і натяг стрілу.
— Як тільки він зрушить з місця — стріляйте, — звелів товаришам.
Проте вартовий рухатися не поспішав. Як і раніше, він боком сидів на коні і схиляв голову набік так, начебто прислухався до того, що діється в траві.
Це тривало, здається, цілу вічність. Нарешті вартовий стріпнув головою і випростався. І в ту ж мить Мацик почув шурхіт — то поверталися Грицик з Саньком.
— Все гаразд, — шепнув Грицик Мацикові. — Я передав ножі крайньому дядькові.
Мацик пальцем поманив хлопців углиб балки, міцно притис їх до себе і розчулено прошепотів:
— Ну, хлопчики… вік Бога за вас молитиму!
І тут же відважив їм по доброму потиличнику.
— За що? — зойкнули Санько з Грициком.
— Самі знаєте… Трохи серце не розірвалося. Ну, хіба ж так можна? А якби з вами щось трапилося — що б я казав Швайці?
У козацькому таборі тим часом панувало пожвавлення. І було від чого: до байраку з невидимого татарській сторожі боку підходили перші табуни. То тут, то там чулося:
— Кось…кось… На хлібця…
То піші козаки приманювали коней.
А по той бік пагорба татарський табір почав стихати. Лише відбивалися на легких хмарках заграви від численних ординських вогнищ та маячіли на пагорбах кінні постаті. Та оскільки в степу вже десятки років ніхто не тривожив ординців, то сторожа більше куняла на своїх конях, аніж стежила за степом. То ж Швайці з десятком сміливців вдалося без особливих труднощів безшумно зняти їх з сідел. Біля вогнищ і не завважили, що на одному з пагорбів чатують вже не їхні товариші.
Лише дід Кібчик та Вирвизуб, які знали, що має статися, встигли помітити, як одного з татарських вартових наче лизень злизав. Та не встигли вони й оком змигнути, як в сідлі замість нього з’явилася інша постать. Вона змахнула рукою.
— Пора, — сказав Вирвизуб.
З балки до пагорба скрадалися без звуку. А коли сотні вилаштувалися в лінію, Вирвизуб гукнув:
— Вперед! Бий ординців!
Саїд-мурза не міг заснути. В голову лізло різне. То згадувалося, як за старого хана Хаджі-гірея він, Саїд-мурза, водив дружбу з гордим Переяславом, а в Черкасах та Каневі приймали його як брата. То перед очима поставали події п’ятилітньої давнини, коли новий хан Менглі-гірей піддався турецькому султанові і з намови Москви оголосив війну своїм колишнім київським та переяславським друзям. Згадалися перші набіги на них і перший ясир, коли на одного нукера припадало двоє, а то й троє полонених. На очах багатіла орда від продажу невільників, і Саїд-мурза теж не пас задніх. Аякже — він найближчий сусіда переяславцям і може будь-якої миті зібрати свій улус для набігу. Не те, що інші: доки домовляться в Криму, доки вийдуть за Перекоп, то й черепаха встигне заховатися, не лише ті невірні…
І все ж із кожним нападом невільників ставало менше. Схоже, оговтуються потроху сусіди. І хоча, слава Аллаху, відкоша поки що майже не дають, усе ж захопити їх зненацька стає дедалі важче. Напевно, мають своїх вивідників в орді.
А цей похід виявився чи не найневдалішим. Всього п’ятсот невільників на десять тисяч ординців — це ж сльози, а не ясир! Прямо хоч бери і знову повертай до Сули…
Саїд-мурза збуджено сів на кошмі. А чом би й ні? Невірні, либонь, думають, що орда пішла геть, і повернулися до своїх осель. Вивідники їхні теж, мабуть, відсипаються. Бо не було ще такого, аби орда повернулася через два дні після нападу. Що ж, не було, то буде…
Саїд-мурза вийшов з шатра. Поплескав по крупу коня, якого про всяк випадок завжди тримав при собі, звелів вартовому, що привидом випірнув з темряви:
— Негайно клич тисяцьких!
Атож, думка непогана. Та й коні вже відпочили, і у воїнів руки ще сверблять до здобичі. Тож зараз він, Саїд-мурза, віддасть наказ тисяцьким — і тихо, як оцей привид вартовий, орда рушить назад. Переднюють десь у безлюдному присульському лісі, а на ранок, як грім, зваляться на голови невірних…
І грім гримнув. Від тупоту сотень копит задвигтіла земля, нічну тишу розпанахав оглушливий крик тисячі горлянок. Місяць прорвався між хмар і освітлив темну хвилю, яка стрімко накочувалася на сонну орду. І одного погляду вистачило Саїд-мурзі, аби зрозуміти, що зупинити цю хвилю неможливо.
— За мною! — заволав він і, нещадно шмагаючи коня, помчав у темряву, подалі від того, що зараз мало зчинитися.
Заголосило, завило стійбище. Сотні стріл з підпаленим жмуттям полетіли в шатри вельможних ординців — і ті спалахнули, мов свічки. Спросоння хтось підкинув хмизу в багаття, і воно освітило гурт бранців, що збилися за возами. З голосінням схоплювалися зі своїх належаних місць татари, кидалися туди, де мали пастися їхні коні, але коней уже не було. Частину табунів Байлем погнав у бік дніпровських плавнів, а решта коней, на яких сиділи козаки, чвалом накочувалися на своїх колишніх господарів. У мерехтливому світлі багатть кривавим полиском спалахнули вістря шабель. Козаки широким віялом прокотилися стійбищем з краю в край і розвернули коней назад.
