Джури козака Швайки - Рутківський Володимир

— Мені знову добре… Та просив би тебе вийти… маю щось Пилипові сказати…

Коли Санько, витираючи мокрі очі, відійшов до дверей, дідо ледь чутно прошепотів схиленому над ним Швайці:

— Зараз я відійду… нічого дитячі сили… переливати в дірявий міх… Бережи хлопців, Пилипку, ідіть за пороги… по Дніпру… а я молитиму за вас Бога…

І дід замовк. Його застиглі очі вже дивилися крізь Швайку.

— Що, заснув? — пошепки поцікавився Грицик, увійшовши до землянки.

— Заснув, — погодився Швайка і повільним рухом зняв шапку. — Вічним сном заснули дідо Кудьма…

МАЦИКОВІ ТОВАРИШІ

Сніги розтанули швидко і дружно. Веселі струмки з тихим дзюрчанням подалися до Дніпра. Щораз тепліше пригрівало сонце і земля просихала на очах. Ліси та діброви вкрилися блідо-зеленавим серпанком, і в них залунали голоси перших мандрівних птахів.

Ополудні піщаною лісовою дорогою пробирався на кошлатих татарських коненятах чималий гурт озброєних чим попало вершників. Поруч з переднім конем — високим, довгастим — неспішно трюхикав вовк. Час від часу вовк нечутно щезав у кущах, а за хвилину так само нечутно випірнав з них далеко попереду. Чекаючи на господаря, вовк знічев’я розглядав якихось комашок, які, опритомнівши після тривалого сну, грілися під сонцем.

Трохи позаду від Швайки їхав його вірний джура Грицик. Як і пристало порядному джурі, він робив те, що і його господар. Погляне Швайка угору — і джура туди ж дере кирпу. Наморщить Швайка чоло — і в джури бровенята сповзаються докупи. От лише люлькою ще не розжився Грицик. Тож замість неї він тримав у зубах якусь кривулясту гіллячку. Гіллячка була нестерпно гірка, Грицик кривився і раз по раз чвиркав на землю.

Санько їхав у гурті воронівських хлопців. Після того, як поховали діда Кудьму, козаки почали роз’їжджатися. Остап з Куцим подалися за свої пороги, інші теж рушили збирати охочих до козакування. Останнім полишив Вовкулацький кут Пилип Швайка. Тепер у нього було два джури.

— Ну, куди я тебе подіну? — бідкався Пилип перед згорьованим Саньком. — Згодом, може, ти й заміниш нашого діда, а поки що тобі треба якнайшвидше вибиратися з цього гнилого болота. Замалий ти ще для волхвування. Тож поїдьмо краще до наших братчиків, а там видно буде…

Але спочатку Швайка вирішив зазирнути до Воронівки.

— Не годиться нам cамим вирушати до Вирвизуба, — пояснив він хлопцям. — Усі мої друзі збирають людей, а ми що — гірші?

Зустрічати їх збіглася ледь не вся Воронівка. У селі були чомусь певні, що ні Грицика, ні Санька вже давно немає в живих. А тут на тобі — приїхали такі гарні хлопці в кожушках, у нових чоботях і на власних конях. Спражні тобі паничі, а не звичайні воронівські хлопці!

Однолітки хвостом бігали за Грициком, ловили кожне його слово. Всі воронівські дівчатка потайки закохалися в нього. А от за Саньком ніхто не ходив і не закохувався. Бо як взяла його мати додому, то так і не відпускала до самого від’їзду. Все годувала його та обмивала то радісними, то гіркими сльозами.

Гарно було у Воронівці. І спокійно. Панові Кобильському тепер було не до Грицика з Саньком. Після того, як його віддухопелив — проти своєї волі — Тишкевич, пан як поїхав до Канева з сорому, то так і досі не вертався, і казали, що повертатися не збирається. Тож воронівці не без підстав почали вважати, що на їхню вулицю прийшла довгождана воля.

А коли Швайка розповів землякам про те, як хоробро бився з татарами дід Кібчик та інші воронівські козаки, піти до плавнів вирішили ледь не всі. Але Швайка був перебірливий.

— У тебе, дядьку, вже сивина світить, — казав він одному. — От коли будемо збирати народне рушення — тоді тебе першого покличу, а поки що грій свої кісточки на сонечку та сій зерна для своїх онуків.

Не приймав він і тих, хто мав сім’ї.

— Краще вирощуйте нам козаків, — казав.

Не приймав він і Грицикових ровесників.

— Спочатку навчіться витирати носи, — радив він їм.

А приймав Швайка до свого гурту лише таких, як і сам, відчайдухів. Таких у Воронівці зібралося зо два десятки. До них у день від’їзду прибилося майже стільки ж михайлівських та канівецьких хлопців.

Вирішив було покозакувати і бугай Петрик. Він якимось чином рознюхав, що його малий хазяїн повернувся в село, і останніми днями не відходив від Грицика ні на крок. А коли воронівці попрощалися з рідними і рушили в дорогу, Петрик теж подався з ними. Лише біля Сули завагався і повернув назад. Мабуть, Швайка з Грициком якось довели йому, що негоже полишати без нагляду таку велику сім’ю, бодай і коров’ячу.

Коли виходили з Воронівки, Санько раз по раз озирався на маму. Шкода її було, ой, шкода! Від тепер вона залишилалася самісінька на цілий світ. Так чіплялася за повід, так плакала, що і в каменя, мабуть, сльози закапали б, не те, що в Санька. І якби Швайка не нагадав їй, що пан Кобильський напевне ще вернеться — так би й не відпустила Санька.

Санько важко зітхнув. Проте день стояв такий погожий, птахи співали так весело, що поганий настрій швидко розвіявся. Санько під’їхав до Грицика, який усе ще смоктав свою кривулясту гілочку, і сказав:

— Пам’ятаєш, Грицику, як ми минулого року втікали з Воронівки?

— Так то ж було минулого року, — поважно, як і на лежить людині з люлькою, відказав Грицик. — А те пер, бач, скільки нас! Тепер нам ніякий татарин не страшний.

Вийняв гіллячку з рота, сплюнув на землю і озирнувся на воронівців. Ті їхали впереміж з канівецькими та михайлівськими і збуджено гомоніли поміж собою. І майже не роззиралися довкола. Вони вірили, що Швайка все одно перший угледить небезпеку.

Грицик докірливо похитав головою. Що ж воно буде, коли Швайка знову подасться у татарський степ? Проте вголос нічого не сказав. Не гоже меншому, навіть джурі такої поважної людини, як Швайка, робити зауваження старшим. Тож він знову смикнув за повід, і його кінь наздогнав Вітрика.

— Про що ти зараз думаєш, Пилипе? — запитав Грицик. — Про татарів, еге ж?

— Та ні. Думаю оце, звідкіля беруться такі люди, як Тишкевич. Ет, шкода, що так і не поквитався з ним!

— Ще поквитаєшся, — заспокоїв його Грицик.

— Звісно, поквитаюся. Але коли то буде! А до того він може ще не раз такого накоїти!

Атож, Грицик уже знав, стільки лиха може накоїти чужинський вивідник. Та ще й такий підступний, як Тишкевич.

— Слухай, Пилипе… А що, коли він зараз десь не подалік? І вивідує, куди ж це стільки людей їде.

— Отож бо й воно, — зітхнув Швайка.

— Або знаєш що? Зібрав таких, як і сам, запроданців і десь розбишакує…

— І це може бути, — погодився Швайка. — Ех, попався б він мені трохи швидше!

— Або оце крадеться нишком за нами…

— Ні, цього не може бути, — заперечив Швайка.

— Це ж чому?

— Тому, що Барвінок таких, як він, за версту чує.

І справді, Барвінок поводився так, що Грицик зрозумів — Тишкевича поблизу і духу немає.

Проте десь під вечір Барвінок завмер і сторожко нашорошив вуха. Коли Швайка наздогнав його, вовк запитально глянув на господаря. Отримавши дозвіл, нечутно ковзнув у лісову гущавину.

— Щось побачив? — запитав Володко Кривопичко.

Швайка приклав палець до вуст. Тоді зіскочив з коня і прошепотів:

— Ідіть за мною. Але тихо! І тримайтеся трохи віддалік.

І щез слідом за Барвінком. Проте за кілька кроків воронівці натрапили на нього. Прихилившись до стовбура сосни, Швайка пильно вдивлявся углиб лісу.

— Світло, — прошепотів він, коли воронівці стали поруч.

— Невже татари? — висловив здогад хтось із канівецьких хлопців.

— Навряд, — розсудливо відказав Грицик. — А от Тишкевич — це може бути.

— Та ні, — заперечив Швайка. — Це хтось нашого штибу, інакше Барвінок поводився б не так. Ви ось що, хлопці… Я зараз піду туди, а ви скрадайтеся за мною.

Край невеликої галяви палахкотіло багаття. Довкола нього сиділо з десятеро чоловік. Вони насторожено повернули голови до самотнього прибульця. Зненацька один з них скочив на ноги і вигукнув:

— Швайка! А щоб ти скис!

— А, Мацик! — відгукнувся Швайка і ступив до гурту. — Що, чекаєте, поки схоплять татари?

Мацик посміхнувся.

— Не думав я, що ти так швидко втратиш вивідницький нюх! — сказав він. — Невже не помітив нашої сторожі?

— Та ніби помітив, — відказав Швайка.

— А де вона, га? З якого боку?

— Зараз вискочить…

Швайка ледь чутно свиснув. У гущавині щось загрозливо загарчало, і в ту ж мить з-за високого куща глоду сполохано випурхнув кремезний чоловік.

Швайка насмішкувато пирхнув:

— Ну й полохлива в тебе сторожа, Мацику!

— Ніби ти не злякався б, — засоромлено почав виправдовуватися вартовий. — Стою, видивляюся, аж очі на лоба лізуть. А тут як гаркне щось біля самісіньких штанів! А вони, розумієш, в мене єдині… О, та це ж вовк! — вихопилося у вартового, коли Барвінок вийшов на галявину і усівся біля Швайкових ніг.

— Звісно, вовк, — згодився Швайка. — А ти гадав, що то був ведмідь?

— Привіт, друже, — сказав Мацик Барвінкові. І пояснив тим, хто сидів навколо багаття: — Це він врятував мені життя. Ось, візьми, скуштуй, — і він витяг із клунка шмат якоїсь печені.

Швайка поворушив гілкою в багатті, запитав:

— До Вирвизуба розігналися?

— До нього, куди ж іще, — відказав Мацик, спостерігаючи за тим, як їсть Барвінок. — Ото коли розігнав нас дід Кібчик по селах, подався і я до своєї Ковалівки. Почав розповідати про те, як дали чосу татарві — аж тут на мене налетіло трійко панських посіпак. Мовляв, чом зманюєш народ? Ну, я дав їм у зуби, звісно. Затим зібрав найкращих хлопців, то й ідемо оце козацької саламахи скуштувати.

Швайка прискіпливо оглянув Мацикове товариство й поцікавився:

— Ви що — тільки ложки для саламахи взяли?

— Чому тільки ложки? — запитав полохливий вартовий.

— Та щось малувато шабель бачу.

Вартовий виставив уперед ріжно, яким можна було б підняти півкопиці.

— А це ж тоді що? — запитав він.

Швайка зиркнув на ріжно, стенув плечима.

— Для сіна добре. Але ж ногайці — не сіно.

— Яньо цим ріжном двох ногайців заколов, — втрутився Мацик. — Як хрущів прохромив.

— А їхні шаблі я роздав хлопцям, — сказав Яньо. — Навіщо вони мені? — І він любовно погладив вичовганий до блиску держак.

— Тоді інша річ, — згодився Швайка. — Але коней щось не бачу.

— З кіньми гірше, — почухав потилицю Мацик. — Коні вдома залишилися, бо там без них як без рук. А собі позичимо у татар.

— А коли татари не згодяться? — запитав хтось із канівецьких.

— Згодяться, куди вони дінуться.