Джури козака Швайки - Рутківський Володимир

— Я побув ще трохи на могилі і збирався вже вертати до шатра…

— Ти у Рашита жив? — запитав Каліберда.

— Еге ж, у нього. Вже почав сходити, аж дивлюся — з боку Шафира мигнуло. Я кинувся назад і замаякував Пилипові. А потім думаю: а що, коли він не побачить? Він же казав, що збирається до Дніпра…

— А таки не бачив, — визнав Швайка.

— То ж я скочив на коня і подався навздогін, — закінчив Грицик.

— Спаси тебе Бог, братику, — сказав Швайка. — Все ж таки ми встигли підняти хлопців і перебрати ся до Кам’яниці. Ледь видерлися по линві нагору — аж перед нею геть все зачорніло від ординця.

Швайка замовк і потягся до кухля з водою.

— А далі що було? — почулося з лавки, де лежав хворий Лимар. Ніхто й не завважив, що він давно перестав стогнати.

Швайка ковтнув води, поставив кухля на стіл.

— А далі вже нецікаво. Татари билися не стільки з нами, скільки з тим, що вигадав дід Кібчик. Якби не він, то, мабуть, і нас би витурили з плавнів, як ото Остапа з товаришами.

— Ти не перестрибуй, — нагадав дід Кудьма.

— А що там перестрибувати? — знизав плечима Швайка. — Спішилися ординці і кинулися на Кам’яницю. Біжать — а вибігти не можуть. Стали рачки, побігли на чотирьох — те ж саме. А ми їх б’ємо, як куріпок. Тоді вони почали вирубувати сходинки. Трохи помогло, але не те, щоб дуже. Бо варто послизнутися одному — як умить зчинялася з них така купа, що в нас трохи животи не лускали від реготу.

— І довго вони так бігли? — поцікавився Каліберда.

— Майже до полудня. А потім ми взялися за каміння, то вони знову опинилися там, звідкіля й починали. Так що сміхота одна, а не битва. Ми й не зчулися, як сонце зайшло.

— А вночі вони не пробували видертися? — запитав Свирид.

— Звісно, пробували. Тільки нічого в них не вийшло, бо ми знову полили схили водою. А мороз такий був, що вода замерзала, ледь торкнувшись землі. То ж вони ще трохи поковзалися та й пішли спати.

— Та яке там спання! — перепинив Швайку Остап і звернувся до діда: — Ваші вовчики підкралися до табунів і вчинили там такий переполох, що ординці до ранку ловили своїх коней.

— Не тільки вовчики, — уточнив Пилип. — Твої хлопці, та й наші, що в яругах залишилися, теж своїх рук доклали. Зі спини на татар наскакували, чистісінько як хорти на ведмедя.

— І скільки ж ви так воювали? — запитав дід Кудьма.

— Недовго, два дні усього. Коні в них геть охляли, бо дід Кібчик усю траву довкола випалив. Так, що назва одна була, а не битва.

— Не прибіднюйся, — урвав його Остап. — Ми ж бачили, що на другий день татари дісталися майже до вершини. У мене аж серце завмерло. Ну, думаю, пропали братчики…

— Було й таке, — згодився Шайка. — Бо що ж то за битва, коли і шаблю з піхов не витягнув? Пробилися вони в одному місці, то Манюня їх так пригостив, що вони, мабуть, і досі згадують. Вивернув на їхні голови ледь не півгори.

— Манюня — це хто? — запитав дід Кудьма.

— Демко Дурна Сила, — пояснив Пилип. — Дідів онук. Так його братчики перехрестили.

— Молодець, — сказав дід Кудьма. — І ви теж молодці. Хай там як, але добру справу зробили. І ти, і Вирвизуб, і Остап…

— Ет, які там молодці, — заперечив Остап. — Ну, поклали кілька сотень татар — та й по всьому. Їх же все одно менше не стало.

— Не кажи, — зупинив його дід Кудьма. — Раніше татарам давали відсіч біля свого дому. Та й то не завжди. А тепер дали відкоша у його ж таки, татарському, степу.

— От-от, — підтримав Швайка діда Кудьму. — І дід Кібчик таке балака. А ще, знаєте, що він каже? Це, каже, тільки початок. Після цього всі відчайдухи зі всієї України до плавнів дніпрових підуть.

— Чому саме до дніпрових? — не згодився переяславець Каліберда. — Можна б зібратися біля Сули чи Удаю. І до домівки близько, і коли що — ліс поряд.

— Не те кажеш, — зупинив його Швайка. — Ти чекатимеш його біля Удаю, а він Трубіж пограбує. Таки правду каже Остап, що найкраще зупинитися десь неподалік Перекопу. І тільки ординець висуне носа з Криму — ти його шилом у бік!

— Швайкою, — уточнив Свирид. — Здоровецькою такою, щоб аж підстрибнув.

— Нехай швайкою, — згодився Пилип. — Головне, що він тоді менше облизуватиметься на Україну. Бо не до неї вже буде йому.

— Є там такі місця, — мрійливо сказав Остап. — За порогами. І скелясті, і які завгодно. І плавні там ще глухіші, ніж у вас. І ліс є. Зробити засіки, отаборитися десь на острові — і добра січ була б! Тільки ж треба, аби народ туди пішов. А це не так просто.

— Звісно, непросто, — згодився Швайка. — Але на те і розходяться нині наші братчики по всій Україні. Розкажуть, як били татарина у його ж степу, — може, й згодиться хто прийти підсобити.

— Згодяться, — твердо мовив дід Кудьма. — Тепер прийдуть. Головне — початок є. Ет, скинути б мені років з тридцять!

ВТРАЧЕНА ЗБРОЯ

Остап Коцюба стояв, прихилившись до стовбура, і зосереджено розглядав полотняну стрічку.

— Ну як? — запитав захеканий Санько. — Гарно служить Куций?

Годину тому дід Кудьма заховав цю стрічку в реп’яховий жмут, причепив Куцому і наказав йому шукати хазяїна. А Санька послав слідом, щоб перевірив, який з Куцого шукач.

— Молодець, — похвалив Остап Куцого, складаючи стрічку. — Ледь до смерті не злякав.

— Це ж як?

— А так. Вийшов я надвір і роздивляюсь, що ж воно зробилося за ніч. Аж тут як штовхне мене щось ззаду під коліна! Я з несподіванки злетів у небо, повисів там трохи, аж дивлюся: та це ж Куций!

Звідкілясь випірнув Грицик. Поглянув на Остапа, відвів Санька убік. Тихо сказав:

— Мабуть, ми з Швайкою незабаром поїдемо звідсіля.

— Куди?

— А ти хіба не чув, про що дорослі говорили? Дід Кібчик усіх козаків розігнав, щоб розповіли про ту битву на Кам’яниці. Навіть Вирвизуба погнав.

— То він що — найголовніший у вас?

— Ні. Але його всі слухають. А коли до діла дійде, то більше слухають Вирвизуба.

Санько з заздрістю подивився на свого товариша. Гарно йому живеться: є кінь, Швайка поруч, їдь, куди заманеться…

А Грицик із заздрістю дивився на Санька. Щастить же людині! Поруч з дідом Кудьмою бути — таке не кожному дано. З його знайомих лише Швайка жив біля діда. Навіть Вирвизуб не удостоївся такої честі.

— Слухай, Саньку, а як тобі з дідом? — запитав він. — Не буває страшно?

— Та ні, — відказав Санько. — Він добрий. Навіть не лається. І всього вчить.

— То він тебе вже й чаклувати навчив? І по зорях гадати?

— Трохи навчив, — скромно зізнався Санько. — Але ще не всього. Мені ще треба багато вчитися.

— Слухай, Саньку, — раптом зашепотів Грицик. — А ти можеш всіх зачаклувати?

У його очах заграли бісики.

— Не знаю, — чесно визнав Санько. — Ще не пробував.

— То ти… — Грицик озирнувся, йому на очі втрапив Остап, що ніс цеберко з вівсом для свого коня. Слідом за Остапом підтюпцем трюхикав Куций. — А Остапа зможеш зачаклувати?

Санько з сумнівом поглянув на могутнього нащадка великокняжого дружинника. Це зовсім не те, що підстаркуватий миршавий татарин. Усе ж сказав:

— Спробую.

Тоді пильно втупився у широкоплечого козарлюгу. Вуста його щось шепотіли.

А Остап і не здогадувався, що його зачакловують. Він ішов і легенько відштовхував грайливого Куцого, що раз по раз заступав йому дорогу.

— Зачекай, друже. Спочатку діло треба зробити…

Нараз він відставив цеберко, упав на коліна і гавкнув по-собачому просто в пику Куцому:

— Гав! Гав гав!

З несподіванки Куций беркицьнувся на спину. А Остап на чотирьох підбіг до нього і загарчав:

— Гр-р-рр…

Остап нагадував величезного пса, що вирішив погратися з маленьким цуценятком. От лише забув, як це робиться. Тож замість того, щоб учепитися у вовчиків загривок, Остап чомусь почав вдавати бугая Петрика — катав бідолашного Куцого по снігу, наче обрубок колоди.

Грицик роззявив рота на те диво. Такого він ще зроду не бачив.

— Ну й дає! Це ти його вже зачаклував, так?

Санько кивнув. Він і сам не сподівався, що в нього так легко вийде.

А пособачений Остап усе жвавіше буцав не на жарт переляканого Куцого. То на бік його перевертав, то на живіт. І все загрозливіше гарчав:

— Гр-рр…

Нараз усе скінчилося. Остап востаннє буцнув вовчика і звівся на ноги. Куций негайно скористався з нагоди і шаснув за найближче дерево.

А Остап узяв цебро, озирнувся довкола й здивовано запитав:

— О! Який же це дурень витовк стільки снігу? Чи не ви, голуб’ята, тут бучу затіяли?

Грицик остовпів.

— Дядьку Остапе, ви що — нічого не пам’ятаєте?

— А що б то я мав пам’ятати? — поцікавився Остап, і вільною рукою заходився струшувати з себе сніг.

— То це ж ви самі його витовкли! Коли Куцого буцали.

— Я? Буцав Куцого? Ну, знаєш… — образився Остап. — Говори та не заговорюйся! І чого це ви, власне, поставали отут стовпцями і витрішки справляєте? Що, вперше мене побачили, чи роботи більше немає? Он гляньте на свої шаблі — вони у вас геть поіржавіли!

Потому презирливо чвиркнув у сніг та й подався з цебром до свого коня.

— Ну, Саньку, — тільки й спромігся Грицик на ці слова. — Невже ти й справді його зачаклував? Чи, може, йому самому заманулося?

— Як тобі сказати… — Санько й справді не міг підібрати слів, аби пояснити, як воно вийшло. — Я подумки попросив його погратися з Куцим.

— Ну й погрався!… Куций ледь не гигнув з переляку!

Санько поглянув на хмари, за якими ледь прозирало сонце, і заквапився:

— Мені вже час. Треба дідові помогти.

— Я тебе проведу, — напросився Грицик.

Дорогою він розповів, як йому жилося у пастуха Рашита. А жилося йому там непогано. Цілими днями випасали вони коней з Рашитовим сином Махмутом. Заодно вправлялися на шаблях і вчилися один у одного мови.

— Рашит казав сусідам, що купив мене на невільницькому ринку в Кафі.

— А зараз що він скаже?

— Що віддав мене своєму братові, який живе в Криму…

Грицик ішов, зосереджено дивлячись під ноги. Де-не-де з-під снігу виступала вода.

— Цього літа я, мабуть, знову подамся до Рашита. Швайка каже, що мені треба добряче вивчити їхню мову й звичаї. Я ж, Саньку, хочу бути таким вивідачем, як Швайка. А ще Рашит каже, що я дуже схожий на татарча…

Санько зміряв поглядом товариша з голови до п’ят. Щось ніби і є в ньому татарське. А може, то лише здається.

— Що, схожий? — запитав Грицик.

— Та ніби ні, — відказав Санько.

— Це тому, що я одягнений по-нашому, — пояснив Грицик. — А коли одягаюся по-їхньому, то Рашит каже, що я вилите татарча.

Санькові чомусь замуляло на душі.