Джури козака Швайки - Рутківський Володимир

— І Санька з собою візьму. Бо вчуваю, що вам самим не впоратися з панськими посіпаками.

— Але ж вам не можна лишати Вовкулацький кут! — вигукнув Остап. — Ви ж тут повинні сидіти! Та й узагалі… роки ваші не ті, аби на конях гарцювати.

— Нічого, — відказав дід. — Раз можна. А за вовчиками Лимар догляне.

— Я ж бо, звісно, догляну, — сказав Лимар, який щойно вишкандибав у двір. — Тільки я, діду, краще б замість вас поїхав…

Проте дід Кудьма його вже не слухав. Він розвернув свого коня і подався за Барвінком. Козаки, стенувши плечима, мовчки подалися слідом. Позаду їхали Санько з Грициком.

Коли перед ними забовванів маєток пана Кобильського, дід Кудьма озирнувся на супутників і звелів:

— Мовчіть і нічому не дивуйтеся. Я стану переяславським старостою… — Потому перевів погляд на Санька й повів далі: — А ти, Саньку, мусиш підтримати мене, бо боюся, що сам не втну. Не забув, як?

— Не забув, — відказав Санько. — Треба навіювати всім, буцімто ви — переяславський староста.

— Еге ж. Ну, хлопці, з Богом!

Сторожовий челядник, що саме смачно пообідав, походжав біля воріт залізної брами і длубався тріскою в зубах. Нараз він остовпів, бо побачив гурт вершників, що галопом наближалися до маєтку. Він чкурнув за ворота і вже звідтіля войовниче зарепетував:

— Хто такі? Стрілятиму!

— Тобі що, повилазило? — поцікавився передній. Челядник зазирнув у щілину і зблід, бо впізнав у прибульцеві суворого переяславського старосту. А переяславський староста жартувати не любив. Ледь що — так огріє канчуком, що півроку будеш чухатися.

Проте цього разу переяславський староста канчуком розмахувати не поспішав. Лише коротко звелів:

— Поклич свого господаря!

Челядник стрілою майнув до палацу. За хвилю на ґанку з’явився напіводягнений пан Кобильський. З-за його плеча виглядало розгублене обличчя Тишкевича.

— Пане ясновельможний старосто! — вдарив об поли пан Кобильський і кинувся власноруч відчиняти ворота. — Ви до мене? Яка честь! Яка радість!

— Де Швайка? — суворим голосом запитав переяславський староста, і його холодний погляд пронизав Кобильського наскрізь.

Той зіщулився. Хотів було запевнити, що ніякий Швайка до нього не заїжджав, проте рука його вже вказувала на кам’яний льох.

— Т-там…

— Приведіть його!

Два челядники, обганяючи один одного, кинулися до льоху. А ще за хвилину звідтіль вийшов Швайка. Одежа на ньому була роздерта, обличчя вкрилося струпами і плямами засохлої крові.

— А тепер виведіть його коня! — звелів переяславський староста.

Невдовзі Швайка вже гарцював на своєму Вітрику.

— І шаблю принесіть! — це вже він звелів челядникам.

А дід Кудьма гарячково розмірковував, як йому бути далі. Зарубати цю товсту тварюку і його за проданців? Було б незле, але тоді по всіх усюдах розійдеться поголос, що козаки з плавнів порішили вельможного пана. А це означало, що вони, окрім, ординців, матимуть ворогами ще й своїх глитаїв… Ні, рубати пана Кобильського поки що в жодному разі не можна. Але що тоді можна?

Отак розмірковував дід Кудьма і водночас ні на мить не спускав напруженого погляду з пана Кобильського та його челяді. Відведеш очі — прийдуть вони до тями і тоді вже козакам буде непереливки.

Дивився дід і з жахом відчував, що його полишають останні сили. Та зненацька йому наче навіяв хтось: дід Кудьма побачив старого товариша Кібчика, який шмагав свого онука Дурну Силу… Посміхнувся старий ворожбит, хотів перевести вдячний погляд на Санька — це ж бо була його підказка, — але не мав часу. Тож лише кашлянув і звернувся до Тишкевича:

— Ану, як тебе там…

— Це Тишкевич, — підказав Швайка і люто зиркнув на схилену постать старшого челядника. — Найбільша з тутешніх сволот…

Проте дід помахом руки зупинив його і повів далі:

— Візьми он ту ломаку, що біля стайні, і добряче пройдися по спині свого хазяїна.

— Ясновельможний пане! — Кобильський благально приклав руки до грудей. — Ви не посмієте…

Проте челядники вже повалили свого повелителя на сніг, а Тишкевич з хеканням опустив дрюка трохи нижче спини пана Кобильського. Той стріпнувся і тоненьким голосом вереснув:

— Ой! За що?

"Ще йому вліпи, ще! — подумки наказував Санько Тишкевичу. Хлопець навіть не помітив, як раптово заплющив очі дід Кудьма, як похитнувся в сідлі і, мабуть, упав би, якби його не підтримав Швайка. — Отак йому! Хай знає!"

А з вікон маєтку, з дверей хлівів, льохів та клунь визирала решта челядників. Дехто з них гарячково протирав очі, бо не йняв віри побаченому. І на те були підстави. Біля воріт сиділо на конях кілька бідно зодягнених вершників і спостерігали, як посеред двору старший челядник Тишкевич проходжувався ломакою по спині свого ясновельможного пана.

— Хех! — широко замахувався Тишкевич.

— Ой-ой-ой! — скрикував пан Кобильський.

— Хех!

— Ой, мамо!

Тишкевич так розходився, що не одразу й завважив, як вершники розвернули коней і розчинилися в сутінках. А коли врешті усвідомив, що він чинить — уся його спина вкрилася крижаним потом. Це ж… це ж нечувано! Як воно трапилося, що його укоханий пан, мов останній холоп, лежить зі спущеними штанами посеред двору в кізяках, а він, Тишкевич, шмагає його?

Таке не пробачають. За таке пан може скарати на смерть. Що ж робити?

— Ой-ой-ой… — стогнав пан Кобильський і щулився в очікуванні чергового удару дубця. Проте його не було. Пан Кобильський боязко повів очима ліворуч, праворуч… Нараз завважив, як Тишкевич відкинув ломаку, тоді кинувся до стайні, вивів найшвидшого коня і, не сідлаючи, рвонув на ньому за ворота.

І лише тоді ясновельможний пан дещо скумекав.

— Це він… — прогарчав пан Кобильський і став рачки. — Це Тишкевич мене… Доженіть його, пся крев! Шкуру спущу-у!

Нажахані челядники, збиваючи одне одного з ніг, наввипередки рвонули до стайні.

КІНЕЦЬ ВОВКУЛАЦЬКОГО КУТА

У лісі за Канівцями Швайка різко звернув з дороги.

— Подивимося, що буде далі, — сказав він.

— Гадаєш, пан кинеться в погоню? — радо запитав Остап і поклав руку на шаблю. — О, це було б гарно! Бо, правду кажучи, я вже трохи занудьгував у ваших краях.

— Про шаблю забудь, — хрипким голосом попередив його дід Кудьма і закашлявся. — Хіба… коли нападуть… тоді виймеш.

Вони стояли за високими кущами. Звідсіля добре було видно натоптану дорогу. Навколо панувала глибока тиша. Лише зрідка її переривало хрипке дихання діда Кудьми.

— Діду, вам зле? — стривожено запитав Швайка. — Може, поїдемо далі?

— Нічого, якось перебудеться, — по хвилі відказав дід. — Та й недовго лишилося чекати.

І справді, за деякий час до них долинув уривчастий цокіт копит.

— Хтось один жене, — прошепотів Остап і знову поклав руку на руків’я шаблі.

— Ти чув, що дідо сказали? — прошипів Швайка. — Нас тут немає, зрозуміло?

Остап лише зітхнув.

— Ет, навіть погрітися не дадуть!

Стукіт копит усе наближався. Нараз повз них, наче вихор, промайнула постать вершника, що раз по раз періщив коня. Це був Тишкевич.

— А зараз буде погоня, — сказав Швайка. Він повернувся до діда Кудьми і посміхнувся. — Ну, діду, ви молодець з молодців! Це ж треба таке устругнути — відшмагати пана руками його найвірнішого холопа! О, тепер бідолашний Тишкевич до кінця своїх днів боятиметься сюди потикатися!

Швайка хотів ще щось додати, проте його голос потонув у шаленому стукоті копит. Ще хвиля — і повз них промайнув гурт челядників пана Кобильського.

— Тепер можна спокійно рушати своєю дорогою, — вирішив Швайка, коли кінський тупіт розчинився в сірих сутінках. — Схоже, цим песиголовцям нині не до нас.

Та все ж, аби менше залишати за собою слідів, рушили льодом звивистої річечки Ірклійки. Їхали повільно. Мела поземка. Дід Кудьма ледве тримався в сідлі. З обох боків його підпирали Швайка з Остапом. Підтримували вони діда лагідно і обережно, наче важко пораненого товариша.

— Тримайтеся, діду, — підбадьорював Швайка старого. — Ось приїдемо додому, наваримо зілля — і вашу хворобу як рукою зніме!

— Ні, Пилипку, не для мене вже те зілля, — з зусиллям відказав дід Кудьма. — Схоже, настав мій час…

— Ну що ви таке кажете? Вам же треба ще Санька навчити!

Дід Кудьма не відповів. Здається, слів Швайки він уже не чув.

Поклали діда в землянці, де жили козаки.

— Тут йому буде краще, ніж у себе, — вирішив Швайка. — Хоч доглянути буде кому.

— А я що — не можу? — образився Санько.

— Можеш, — запевнив його Швайка. — Але нині ти сам ледве на ногах тримаєшся. Я ж знаю, що навіювання дарма не минається. Та й не об тім річ. Ми ж можемо для діда й дичини скільки завгодно роздобути, і молока, коли треба. А ти ж сам не будеш бігати до села й назад?

І Санько погодився. Справді, бігати йому було ніколи. Він цілими днями не відходив від діда. А той, прийшовши до тями, квапився передати хлопцеві все, що не встиг до цього. Проте з кожним днем тихішими ставали його слова, все повільніше він їх промовляв. І все частіше дід лежав з заплющеними очима, і дихав так тихо, що іноді здавалося, ніби життя полишило його. Проте дід знову знаходив сили розплющити очі і поглядом шукав Санька.

— Ох, мабуть, так і не довчу тебе, дитино, — винувато шамкотів він. — Доведеться тобі самому проходити всі науки…

І знову надовго поринав у забуття. Лише час від часу з його пошерхлих вуст злітали нерозбірливі слова. Інколи Санькові здавалося, ніби він розуміє їх. Дід розмовляв з якимись людьми, вмовляв їх не піддаватися татарам.

А потім дід зовсім замовк. Лиш інколи з його заплющених очей стікала каламутна сльоза. Де блукала у ці дні його ворожбитська душа — в сьогоденні, в далекому минулому чи такому ж далекому майбутньому? І чому час від часу стискалася його правиця — та, що тримала колись шаблю? З ким дід Кудьма бився, кого він оплакував? Матір свою, котрої давним-давно вже не було на цьому світі? Вірних лицарів-побратимів, чиї кістки вороняччя рознесло по всіх усюдах?

Цього козаки не знали. Не знав і Санько. Він не відпускав холодну дідову руку і подумки умовляв його:

"Не треба, діду, помирати, не треба! Живіть ще довго-довго. От чуєте: ваші руки теплішають і серце б’ється частіше. Правда ж, діду? І дихаєте ви глибше, глибше… А очі ваші вже розплющуються… отак, отак…"

І, здається, Санькові вмовляння допомогли. Якось уранці дідове чоло почало зволожуватися, очі повільно розплющилися. Дідо поглянув на змарніле Санькове обличчя і ледь помітно всміхнувся.

— Дякую, дитино… — вимовив він понад силу.