Джури козака Швайки - Рутківський Володимир

— Як тоді будемо боронитися?

— Не наскочить, — заспокоїв його Швайка, котрий тільки-но повернувся зі степу. — Навпаки, вони бояться, щоб ми цього не зробили.

Санько з Грициком ходили набурмосені і навіть не дивилися на діда Кібчика зі Швайкою.

— Ич, понадувалися, як жабенята перед дощем, — кепкував з них Вирвизуб. — Вони вам, діду, цього не пробачать. Як тільки візьмуть віжки в руки — вас першого потурять з плавнів.

— Дай-но Боже, — посміхався дід Кібчик. — Хай збудують мені хатку десь неподалік, покличу я небогу Мокрину та й будемо удвох хазяйнувати… А ви приходитимете до нас на вареники.

— Е, щось ви, діду, не того… — заперечив Вирвизуб. — Ви ж нещодавно були проти того, щоб жінки хазяйнували на острові.

— Та я ж не про козацький острів кажу, — заперечив дід Кібчик. — Я плавні маю на увазі. Оно, коли ми ще молодими стояли за канівськими засіками, то неподалік і сім’ї деяких наших братчиків жили. Наскочать татари — жінки з дітьми в лози біжать, а братчики — до засіків. Відіб’ємося — знову сім’ями живуть.

— Чом же ви там не залишилися? — запитав Вирвизуб.

— Чому ж не залишилися? — заперечив дід Кібчик. — Залишилися. Там і досі ті сім’ї живуть. Тільки ж ми за Хаджі-гірея трохи замирилися з татарами, тож і розійшлися по домівках. А тепер, бач, знову орда сказилася… То от я й думаю — чом би й тут такого не запровадити?

— Еге ж, тут нашим є де розвернутися, — згодився Вирвизуб. — Тут багато таких місць, що не тільки татари, а й комарі не знайдуть.

— Отепер люд уже посуне в плавні валом, — вів своєї дід Кібчик.— От збереться нас тисяч зо п’ять — тоді найближчі орди нас як вогню боятимуться. А стане тисяч з п’ятнадцять — тоді й далекі будуть не страшні…

— А я от про що думаю, діду, — втрутився Швайка. — Схоже, Остап мав таки рацію. Татари обійдуть нас стороною — і спробуй поганятися за ними. Ні, треба придивитися до його Хортиці. Плавні там не згірші тутешніх, а острів куди кращий.

— Це правда, — згодився дід Кібчик. — Наші предки там завжди зупинялися, коли рушали на турків.

— Атож. І головне — татари як на долоні. Не встигнуть і висунутися з Перекопу — а ми вже їм у бік цілимося. А коли що — можемо й до Криму увірватися, розквитатися за всі грабунки.

— Воно буцім і гарно, — почухав потилицю Вирвизуб. — Звісно, будемо їм, як кістка в горлянці. Тільки ж тоді важко нам буде — вони всією силою наваляться.

— Нічого, — заспокоїв його дід Кібчик. — Міцні будемо — не здолають. А поки годі про це. Треба степ стерегти. А то ж раптом вилетить орда з-за Перекопу — а ми тут боки відлежуємо.

— Ваша правда, — погодився Швайка.

Він уже був зодягнений для далекої дороги. Сакви були повні татарського одягу, вірний Вітрик нетерпляче бив копитом у землю, та й Барвінок частенько позирав туди, звідкіля повівав сухий степовий вітер.

— Сам їдеш? — запитав дід Кібчик.

— Та ні, — відказав Швайка. — На цей раз гадаю і джурів прихопити з собою.

— Що, заворожив тебе Санько, га? — посміхнувся Вирвизуб.

— Хтозна. Але що той, що інший — хлопці моторні, тямущі і на татарчат схожі. Тож ніхто до них особливо не придивлятиметься. А коли й спитає хтось, то татарською мовою завжди можуть відповісти… Звісно, хапатися за шаблі поки що їм не дозволю, про те гасати степом та козацької справи навчатися — саме час.

— Отже, на Хортицю, — дід Кібчик задивився на козаків, що з криками та сміхом тягли невода. — А далі куди?

— Коли все буде гаразд, думаю на море поглянути. Є там таке селище — Хаджибей чи Коцюбіїв, як предки його називали. Наш Остап казав, що він саме звідтіля родом.

— І прізвище в нього теж Коцюба, — нагадав Вирвизуб. — То чи, бува, не нащадок він того Коцюби, від якого пішло селище? Ти поспитай там, коли випаде нагода.

— Поспитаю, — запевнив Швайка. — Заодно довідаюсь, чим дихає тамтешній люд — і назад. Сюди.

Швайка з джурами виїхав у дорогу надвечір. Далека вона стане їм чи близька — ніхто не знав. Спокійна чи небезпечна — теж ніхто не відав. Тож козаки стояли й дивилися їм услід, аж доки Швайка з джурами щезли за древньою могилою.