т. 11 - Драматичні твори - Винниченко В. К.

Трохим. Ще трошки, ще трошки... (Обнімає за стан і жагуче пригортає до себе, хоче поцілувати в лице). Кохана! Доро...

Маруся (стрепенувшись, злякано одпихає). Трохиме! (Хутко встає, важко дихаючи).

Трохим понуро сидить.

Маруся (одривисто, хмуро). Ви хочете... щоб я з вами навіть не балакала?

Трохим. Простіть...

Маруся. Ідіть, покличте Марковича... Я хочу йти додому.

Трохим. Зараз... (Встає винувато, нерішуче). Ви сердитесь на мене?

Маруся. Ідіть, ідіть...

Трохим. Ну, чим же я винен, що безумію? Я дурію при вас. Не сердьтесь. Ну, посміхніться. Я буду знать, що ви не сердитесь, і... І світ, Марусю, переверну догори ногами! Як табуретку! Їй-богу!

Маруся (слабо посміхнувшись). Без ричага?

Трохим. Без... без соломинки! Одною радістю своєю. Ех, Марусю!.. (Чухається). Ну, я йду! Ех! (Швидко йде вліво).

Маруся ходить по полянці, потім сідає там же й понуро дивиться в одну точку, часом глибоко зідхаючи.

Справа виходить Леонид і пильно, як всі короткозорі, придивляється до Марусі. Підходить ближче.

Маруся (озирнувшись, радісно, як дитина). Леониде! (Простягає руки).

Леонид. Що, моя діточко?

Маруся. Як я рада!.. Сядьте коло мене... Дайте мені вашу руку... От так...

Леонид. Що з вами, Марусік мій? Га?.. Чого хвилюєтесь? Все те саме? Да? Нетреба, нетреба хвилюватись... (Ніжно гладить її руку).

Маруся. Ні... Так... Я скучила за вами. Мені так гарно, спокійно-спокійно з вами... Я нічого не боюсь з вами...

Леонид. Правда? Діточка зо мною нічого не боїться?.. А промову свою зіпсувала? Га?... Ах, ви ж...

Маруся. Знаєте, коли ви так зо мною говорите, мені вже стає соромно за свої думки... І стидно, що я зробила сьогодні... Робітники будуть незадоволені, правда?

Леонид. Ні... Розуміється, було б краще, якби ви скінчили. Ну, та бог простить на цей раз... А вони вас так люблять, що все простять. Вони занялись тепер іграми... Нічого...

Маруся. Правда? Спасибі... І ви не сердитесь на мене? Не сердьтесь... Ви - мій єдиний...

Леонид (тихо). Я тількищо балакав про вас з... товаришкою Оксаною...

Маруся. З... «товаришкою»?

Леонид. Да... Ми розійшлись... Я сказав, що люблю... другу і ми попрощались...

Маруся (тихо). Я бачила, як ви йшли...

Леонид. Ми чесно розійшлись і тепер підем різними шляхами...

Маруся (стискує його руки й потуплюється). Який ви... чистий... чесний.

Леонид. Тільки, щоб діточка любила мене хоч трошечки... Тоді ми з нею так заживем, що й... Любить діточка? Любить?

Маруся. Люблю.

Леонид. І вірить у мене?

Маруся. І вірю.

Леонид. Глибоко-глибоко? До самих темних куточків ясної душі своєї. Ясної, прозорої, благоуханної душі своєї? Так, дитинонько?

Маруся. Так, так... (Пригортається до нього).

Леонид. Ну, значить, нам тепер море по коліна, море зла і страждання. Правда? Ну, скажи...

Маруся. З тобою... Ах, Леониде, я не така хороша, як ти думаєш... Я - погана. Але я буду тепер страшно хорошою... Я з тобою почуваю себе такою чистою, спокійною. Я себе дитиною просто почуваю... А я - не дитина...

Леонид. Ой? Моя діточка не хоче буть дитиною? Ні, «будьте як діти». Ах, це велика істина... Але не всі навіть діти бувають дітьми. І нетреба боятись буть дитиною. Нетреба, мій Марусік.

Маруся. Я не боюсь... тільки... Ну, нічого... Значить, ти тепер будеш сам жить?

Леонид. Ні, не сам... (Дивиться на неї).

Маруся (здивовано). Не сам?

Леонид. Ні... З одним своїм товаришем, любим, дорогим... З одним своїм найвірнішим товаришем, якщо він, розуміється, схоче... дать мені це щастя... (Дивиться на неї).

Маруся. Ах!.. (Змішується). Мені зовсім в голову не приходило... Я якось...

Леонид (пригортає її, озирнувшись). Марусік не хоче? Не хоче, малюсінький?.. (Цілує їй руку).

Маруся. Ні, але я...

Леонид. Дорога моя! Єдина, бажана... (Пригортає дужче, цілує щоку, важко дихає, зазирає в очі). Марусік!

Маруся (обережно визволяючись, з маленькою ніяковістю). Нетреба, любий. Тут видно...

Леонид (жагуче, шепотом). Жіночка моя кохана!

Маруся визволяється і встає. На лиці якась легка здивованість, хмурість, ніяковість.

Леонид. Куди ж ти? Куди, діточко?

Маруся (поправляючи капелюх). Нікуди... Я так...

Мовчання.

Леонид (подивляючись на неї, тихо). Тобі неприємно?

Маруся (прудко сідаючи коло нього, пригортаючись). Нетреба, любий, так. Добре? Мені з тобою так спокійно, а коли ти такий... мені це неприємно...

Леонид. Неприємно того, що діточка хвилюється?

Маруся. Ні... я не хвилююсь. Я з тобою не хвилююсь... І мені тим паче неприємно, що в наші чисті відносини входить... це... у тебе... Нетреба більше... Да?..

Леонид. І коли ми будем жить разом, то й тоді теж нетреба?..

Маруся. Хіба так треба жить разом? Хіба так не гарно? Згадавши. І крім того я тепер ні за що не можу... Ні за що!..

Леонид. Чого так?

Маруся. Так... Я не можу сказать... Потім, потім.

Леонид. Тайни від мене? Діточка не довіряє мені?

Маруся. Ні... Ах, ні!.. Але... Це не моя особиста тайна... Ну,