т. 11 - Драматичні твори - Винниченко В. К.

Леонид. Вона - товаришка...

Оксана. Пора вже скінчить цю комедію... (Хвилюється, закусює губу). Да! Пора! Ти скажи мені, для кого й для чого ти називаєш себе моїм чоловіком?..

Леонид (скидаючи пенсне, теж хвилюється. Здивовано й тихо). У нас же дитина є...

Оксана. Ага!.. Але ти можеш називать себе батьком дитини, а не моїм чоловіком...

Леонид (витираючи пенсне, глухо). Нетреба говорить про це.

Оксана. Ні! Пора скінчить. Це гидко. Ти мало не зомлів, коли вона викинула цю штуку. Ти сам себе перед всіма робиш лицеміром, називаючи себе моїм чоловіком і тут же упадаючи за другою. Це - гидко! Або ти любиш її, або мене...

Леонид. Мені тяжко разлучитись з тобою.

Оксана. Так... Значить... Хе! Ти хотів би її й мене? Губа не дура. Ну, тільки цей номер не пройде... Говори: ти любиш її? Говори прямо.

Леонид (твердо глянувши на неї). Да, я люблю її...

Оксана (криво посміхнувшись). Ну, от. От і все... Значить, можна попрощатись і... все.

Леонид. Підожди. Мені трудно сказать тобі... Ти прости мене, Оксано... але ти завжди... ти сама винна... ти завжди тягнула мене до землі, вниз...

Оксана. Я тягнула? Чим?

Леонид. Я не можу сказать... Ну, хоч би... любов твоя... така земна, плотська. Думаєш ти теж про все таке... домашнє... Од цього в нас раз-у-раз сварки були... Ми не підходимо один до одного...

Оксана. Я... Моя любов плотська?.. Ти це говориш? Ти, який вимучував мене своєю... плотськістю? Ти це смієш говорить?

Леонид. Ти викликала в мені таку любов...

Оксана. Ну, годі... Можеш іти до тої, хай вона тебе тягне на небо... Тільки гляди: я два рази любить одного не вмію! З неба, звичайно, скоро на землю тікають...

Леонид (посміхнувшись). О, про це не турбуйся...

Оксана. Цілком певний? Ну, лізь на небо. Тільки гляди, не дуже високо залазь, вище падать прийдеться... Гляди... щоб тобі не зостались «рожки да ножки» під духовним соусом із небесних розмов... Ха-ха-ха!.. Вона хоч і подвижниця, а з плоті зроблена, як і ми грішні смертні...

Леонид. Оксано! Це ти говориш? Ти - благородна, розумна?

Оксана. Ану вас к чорту! З вами, дійсно, пошлячкою станеш. Прощай... (Хоче йти). Ти коли забереш од мене свої речі?

Леонид. Підожди, Оксано... я хочу...

Оксана. Ні одної хвилинки ждать не буду. Ні одної! Щоб сьогодні ж тебе не було. Івашка ти можеш бачить, коли схочеш, а... жить ми не будемо. Прощай. (Хутко йде).

Леонид. Оксано. Дай же мені сказать... Що ж це таке? (Спішить за нею).

Весь час за сценою чулись співи, то змовкаючи, то знов починаючись новою піснею. Співають якоїсь веселої. Чути ляскання в долоні, ухкання й ніби вибивання ногами по землі. Чується вибух сміху і стихає.

Виходять Маруся і Трохим.

Маруся. Я й не виню вас... Тільки цим ви даєте оцінку самому собі. «Скажи, що ти любиш, і я скажу, хто ти». Я страшенно стомилась. Сядемо? (Сідає).

Трохим, лягаючи біля неї, спирається на лікоть і захоплено, не зводячи очей, дивиться на неї.

Маруся. Не дивіться так...

Трохим. Чому?

Маруся. Я не люблю.

Трохим. Я інакше не вмію дивитись на вас. Безумно хороша! Безумно прекрасна моя!

Маруся (строго). Трохиме! Я що сказала вам?

Трохим (винувато, зідхнувши). Не буду...

Маруся. Можна ж, здається, і так посидіть з товаришем.

Трохим. Та... звичайно.

Маруся. Тільки нетреба строїть таких кислих мін... Я не люблю... Чуєте?

Трохим. Ви зо всіма нашими як з товаришами сидите?

Маруся (здивовано). Звичайно... А як же інакше?

Трохим (дивлячись у землю). І з Леонидом?

Маруся. Леонид такий же товариш, як і всі... Слухайте, ви вже балакали рішуче з вартовим?

Трохим. Уже.

Маруся. Він згоджується? Да?

Трохим. Да.

Маруся. Серйозно? Як я рада! Ви молодчина, Тро-химчику!

Трохим. Дайте награду за це.

Маруся. Яку?

Трохим. Руку.

Маруся. Нате! (Простягає руку).

Трохим хапає, жагуче цілує.

Маруся (вириваючи). Так нетреба... Пустіть. Чуєте, Трохиме? Пустіть...

Трохим. Не пущу, не пущу...

Маруся (хвилюючись). Пустіть... Я цього не люблю.

Трохим. Через що? Через що?

Маруся. Мені буває негарно... Пустіть... Ви завжди заражаєте мене чимсь поганим... Чуєте, Трохиме?

Трохим мовчки цілує руку.

Маруся. Трохиме! Я буду сердитись.

Трохим. Я безумно люблю вас... Ну, трошечки посидьте так... Ну, трошечки... Свята, прекрасна! (Впивається в руку).

Маруся (посидівши непорушно, тихо гладить другою рукою його голову). Ну, годі вже... Буде, Трохиме.

Трохим (жагучим шепотом). Ще трошки, ще трошки... Благаю. (Підсовується ближче, обома руками обхоплює її руку).

Маруся (хвилюється). Трохиме! Нетреба!..

Трохим (ще підсовується, цілує руку вище, коло ліктя). Ще трошки, ще трошки...

Маруся (безсиліє, часом заплющує очі). Трохиме...

Трохим (ще підсовується, притуляє лице до її плеча, цілує). Ще трошки, ще трошки... (Весь час дихає все важче й важче).