Кров Кажана - Шкляр Василь

Ви недооці нюєте нашу скромну працю. Так, вона брудна, згоден, але я ще ні на кого не впливав силовими методами. Тож охоче розкажу вам, як я розгадав цю диявольську головоломку, бо думаю, що карлик сам ніколи про це не розповів би. У нього теж були серйозні підстави тримати язика за зубами, адже Іванько фактично був співучасником злочину.

— Хто о о? Іванько?

— Атож, саме він. Ще коли я приїхав до вас першого разу, за вашим же викликом, і розмовляв з ним на березі річки, то помітив, що карлик дуже наляканий. Причому, як тоді мені видалося, не тільки щезненням господаря. В його очах тремтів такий жах, що я подумав: він уже бачив смерть. Була навіть недолуга підозра, чи не він укокошив вашого чоловіка? Адже той, ідучи кидати сіті, міг попро сити Іванька, щоб він сів на весла. Але й версія втоплення не трималася купи. По перше, якби це справді було так, то водолази швидко знайшли б тіло. Течія там дуже слабенька, а під час поперечного вітру її фактично немає.

Пливти бозна куди за того ж таки сильного поперечного вітру ваш чоловік не зміг би, якби й хотів. І коли б він утопився, то хвиля його тіло, швидше за все, не віднесла б чорті й куди, а прибила ближче до берега. Була й ще одна дрібничка, яка, до речі, знімала певною мірою підозру з вас, Анастасіє Михайлівно. Ще там, на березі, коли я розмовляв з Іваньком, то помітив у нього за вухом присохлу плямину крови. Я так і сказав йому: "У тебе за вухом кров. Ти що, комара там убив?". "Еге ж", — відказав він, мацнувши себе за вухо. "Тут у вас біля річки, мабуть, дуже багато комарів?", — спитав я. "Тьма тьмуща", — сказав Іванько. Тоді я зовсім не надав значення тій балачці, бо ще тільки но над’їхали водолази і була цілковита впевне ність, що чоловік утопився. А згодом, як ця впевненість щезла, згадав. Якось, розмовляючи з Іваньком, коли ви їздили до Києва, я ніби жартома запитав, навіщо він мене лякав комарами, якщо о цій порі їх тут взагалі майже немає. І від цього невинного запитаннячка карлик аж затремтів.

Тоді я порадив йому ретельніше мити за вухами, коли умивається. Його охопив такий страх, як тоді на березі.

Щось тут було не те, а що саме — я мусив ще трохи поміз кувати. І ось тут, Анастасіє Михайлівно, мене усунули від цієї справи.

Притула дивився на мене без осуду, з веселою іскрин кою в безбарвних очах.

— Ви ж пам’ятаєте?

— Що?

— Що мене відсторонили від справи, як паршивого кота.

— Не знаю, — сказала я. — Мені цікаво, як це Іванько міг стати співучасником злочину?

— А, так так. Отож, коли він передумав кликати вас на допомогу, то геть розгубився. Та й що йому бідному було робити? Подумайте, ставши на його місце. Бігти серед ночі за тридев’ять земель у райвідділ міліції? А там, чого доб рого, ще причепляться, чого це ти, чоловіче, весь у крові, чи не ти часом і порішив свого господаря? Це одне. Друге те, що якби до цього вбивства були причетні ви, Анастасіє Михайлівно, — а карлик мав таку підозру, — і вас посадили в тюрму, то він знов, як той казав, опинився б на вулиці.

Навіть якби вас не посадили, йому тут більше життя не було б. Напевно, десь отакі думочки роїлися тоді в карли ковій голові, а може, й набагато глибші, в чужу голову не заглянеш. Бо він зробив те, що іншому й на гадку не спало б. Хіба що самому вбивці. Ви, мабуть, уже самі здогадалися: карлик поховав небіжчика. Він його закопав. Через те довго ніхто не міг узяти в тямки, що сталося. Ні ви, Анастасіє Михайлівно, ні отець Серафим, ні ваш покірний слуга Притула… І тим більше не могла цього знати ваша… гм… — він делікатно прокашлявся у кулак, — ваша колишня бухгалтерка, яку ви грішним ділом були запідозрили…

Лютинська, здається?

Я промовчала, і Притула підтакнув собі сам:

— Атож, Аніта Лютинська. Вона, як ви тепер розумієте, якщо й була до чогось причетна, то тільки не до щезнення вашого чоловіка. Таємницю знала одна людина. Карлик.

— Де ж він його закопав?

— Тепер, коли вже все відомо, я думаю собі, що він поховав тіло не лише з якихось меркантильних міркувань, а ще й через свою схильність до некроманії, про яку ми вже говорили. Можливо, саме це відіграло тут головну роль. Цікаво, що ця його схильність як породила таємницю, так само її і виказала. Далі за північ, коли хвиля трохи притихла, Іванько пішов узяв лопату, перетяг свого мертвого господаря в човен і поплив на той берег. Там, як ви знаєте, місцина глуха, хіба зрідка забреде котрийсь із рибалок, але в ту негоду нікого не було й близько.

Поміж старих вільх у м’якому піщаному ґрунті він швидко вирив неглибоку яму, перетяг у неї небіжчика, накрив йому лице, наче китайкою, своєю червоною від крови сорочиною і засипав могилу. Ще й горбика невелич кого нагорнув — так, аби лиш місцину позначити. Потім, прикривши могилку вільховими гілками та бур’яном, поплив на другий берег. Перед досвітком, коли стало трохи видніше, прибрав тут сліди від крови, позмивав усе, що дощ не зміг, водою. Та й сам умився, ото лиш за вухами не мав звички вимивати.

Притула примружив очі, покрутив головою, прога няючи кошмарне видіння. Потім мерзлякувато стенув плечима і чи то гмикнув, чи, може, гикнув од холоду. Ска зав він зовсім дурне:

— Там ще не вистачало отця Серафима, щоб опечатав могилу та відспівав панахиду.

— Гаразд, — озвалася я. — А як ви потрапили на цей похорон?

— На похорон я не потрапив, Анастасіє Михайлівно. А от могилку знайшов. Після того, як мене усунули від цієї справи, еге ж, відлучили, як паршивого кота, — я вже не мав сумніву, що тут пахне убивством. І не був би я слідчим, якби на все махнув рукою, якби воно мене не пекло й не гріло. Не маючи можливости прямо проводити слідство, я околяса ходив біля вас і вашого дому, біля того берега й річки, де було скоєно, скоєно, скоєно, казав я собі триста разів, злочин. Я навіть придбав бінокль, щоб спостерігати за вашим будинком здалеку, щоб можна було спокійненько сісти на протилежному березі річки і звідти оглядати ваш милий домашній пляжик з альтанкою. Мій нюх підказував, що рано чи пізно я розгадаю цю сатанинську головоломку, натраплю на якийсь слід, бо, як ви знаєте, Анастасіє Михайлівно, слідів не лишають тільки привиди, а я в них не вірю. І от одного дня, коли ви вже лягли в лікарню, розгадка сама попливла мені в руки. Мушу визнати: це істотно применшує мою заслугу в розкритті злочину, бо досяг я цього не так кмітливістю, як висидів, пробачте, тим місцем, що ним не думають. Так от, саме сидячи з біноклем на протилежному березі, я побачив, що до мене набли жається човен, а веслує ним такий низенький човняр, що видно тільки його велику, як у коня, голову. Чи треба розповідати далі?

— Тут мені все зрозуміло, — сказала я. — Іванько провідував могилу, а ви його вистежили, знайшли труп, і карликові не залишалося нічого іншого, як про все розказати.

— Так, — погодився Притула. — Виявилося, що він приїжджав човном туди не раз. Дивився, чи ніхто не натрапив на поховання, чи ніяка звірина його не розрила.

Хоча я не думаю, що це був той випадок, коли… злочинця, як той казав, тягне на місце злочину. Здається мені, що карлик пов’язував з цією могилою якісь потаємні, швидше за все, магічні задуми.

— Магічні задуми?..

— Бачте, такі люди, як він, люди, котрі опинилися фактично поза суспільством, іноді шукають своєї значу щости в тому, чого це прагматичне суспільство не сприй має. Наприклад, у магії, в чаклунстві, у всілякій чортівні.

Я впевнений, що карлик, навіть якби цей злочин не було розкрито, не дав би йому зарости травою забуття.

— Можна простіше? — сказала я, дратуючись його занудливим красномовством і манерою ходити околяса не тільки в своїх геніальних розслідуваннях, але й у балачці.

— Простіше кажучи, Анастасіє Михайлівно, він вино шував задум помсти. І ця історія могла мати продовження.

Не знаю, кого раніше він хотів звести зі світу — отця Сера фима чи вас, але те, що карлик мав такі наміри, не підлягає сумніву.

— Неправда, — сказала я. — Іванько мене любив.

— Вірю. Але вашого чоловіка він любив не менше. Так любив, що після того, як ви потрапили сюди, спав на його могилі. А потрапили ви до клініки доктора Цура значною мірою завдяки Іванькові.

— А це вже дурня на пісному… — заговорила я сленґом доктора Цура, та відразу себе виправила: — Це вже сон рябої кобили.

— Атож, схоже, — задоволено сказав Притула. — Схоже на сон і марення. Коли я побачив на коцюбі, що лежала біля каміна, сліди крови, то, самі розумієте, про що тоді подумав. Коцюбка, треба сказати, важкенька і замашна. Ідеальне знаряддя для вбивства. А ще я тоді згадав пляму крови за вухом у карлика. Це істотно змінювало справу. Я зішкрібнув собі під ніготь тієї засохлої крівці для проби, шкодуючи, що не зробив так само з пляминою, яку не змив за вухом нечупара Іванько. Звичайно, якщо то був розду шений комарик, то він міг напитися чиєї завгодно крові, навіть вашої, Анастасіє Михайлівно, але в нашому ділі кожна дрібничка важить багато, тут немає нічого другоряд ного. Однак я про коцюбку. Лабораторний аналіз показав, що на ній справді була кров.

Я, мабуть, побіліла як стіна, бо Притула ніяково відвів очі і потягся до своєї дерматинової течки, ніби хотів дістати звідти офіційний висновок експертизи. Але передумав.

— Кров, — повторив він. — Тільки не людини. У лабо раторії спершу не могли навіть точно визначити, якому живому створінню вона належить. Тепер ми вже знаємо, що це була кров дикого голуба, власне, горлиці, яких чима ло водиться там біля вас у лісі. Карлик це також підтвердив.

— То це Іванько?… — вражено запитала я.

— А хто ж іще! Самовдавані чаклуни, відуни, ворожбити нічого так не полюбляють, як усілякі містифікації та загадкові інтриґи. Тому, в кого вже похитнулася нервова система, вони так замилять очі, навішають таких блахма нів, що нещасний повірить у що завгодно. Хоча в карлика тут була своя логіка. Побачивши згодом, що з манґала зникла коцюба, він здогадався, чим отець Серафим розтрощив голову вашому чоловікові. А оскільки мав підозру щодо вашої співучасти у задумі цього вбивства, то гадав, що вам відомо і про знаряддя, яким його було скоєно.

Знаючи, що в холі біля каміна лежить така самісінька коцюба, цей чортисько вирішив утнути вам злу штуку.