Кров Кажана - Шкляр Василь
Отже, мене тут справді ніхто не збирався затримувати. Надто дороге задоволення, сумно всміхну лася я, однак настрій трохи поліпшився, і помітивши, що тут таки, на боковій полиці шафи, лежить моя жіноча сумочка, я взяла її, відкрила і, ніби знічев’я, стала переби рати речі. Все було на місці, лише не вистачало… манікюр ного приладдя — пилочки, ножиців, щипчиків.
Я бридливо кинула сумочку назад на полицю й ще раз обвела очима покій. Тільки тепер помітила, що з цього фешенебельного номера можна знімати щонайменше три зірки: тут не було телефону. Я рішуче натиснула кнопку виклику.
Черниця з голодними очима ще не кітної кролиці на ймення Варвара з’явилась негайно.
— Так швидко? — наліпила на себе фахову посмішку.
— Я не вас викликала. Мені потрібний доктор Цур.
— Леонід Борисович зайнятий. У нього зараз прийом, — сказало щось середнє між Варварою Великомученицею і Марією Магдалиною — ще до її каяття, звичайно. — Як тільки звільниться, я йому передам.
— Чому тут нема телефону?
— Як то нема? — вона дістала з кишені халата слухавку з висувною антеною. — Будь ласка.
Я машинально взяла телефон, але, що з ним робити далі, не знала. Турбувати Г. С. було ще зарано. Щоб не викли кати підозри, набрала номер свого домашнього телефону, знаючи, що там ніхто не відповість. Іванько не мав ключа від будинку. Я тільки тепер згадала про карлика — він лишився вдома сам і не знає, де я поділася. Напевно, від хвилювання і страху вже не знаходить собі місця. Я послу хала довгі гудки, що озивалися в моєму домі, ніби з них могла дізнатися бодай дещицю з того, що там коїться.
Звичайно, могла. Якби, наприклад, дім згорів, то в слухавці була б німа глухота. Або якби раптом там… хтось підняв трубку, то…
— Дякую, пані Варваро.
Вона взяла телефон і знов намалювала на своєму обличчі посмішку. Цього разу не таку вже обов’язкову.
— Коли матимете бажання подзвонити, скажете. А Леонід Борисович неодмінно зайде до вас, — пообіцяла вона. — Тільки, якщо ви не будете їсти, він вас ніколи звідси не випустить.
Варвара щільно причинила за собою двері.
Ніколи не випустить? Та одного мого дзвінка достатньо, щоб через годину вже сидіти в офісі фонду "Дитяче серце".
Або на престолі… храму Івана Богослова.
Я підійшла до вікна і відхилила зелений єдваб. Кімната моя була на першому поверсі, незаґратоване вікно виходило на те чудове подвір’я, через яке вчора (так, учора) вів мене Г. С. на зустріч з психоаналітиком.
Так само зеленіли туї, схожі на молоді кипариси, так само палали айстри на клумбі — фіолетово, синьо, рожево, і довкола тієї клумби походжав, як і вчора, жвавий чоло вічок зі складаним метром. Час від часу він нагинався, прикладав того метра до землі, ніби обмірював довжину квітника по колу, але скільки ж його можна обмірювати?
Ось він знов розігнувся, різко повернув голову в бік вікна й весело, як давній знайомій, помахав мені рукою. Я теж хотіла йому помахати, уже звела руку, та він швидко нагнувся до землі й узявся за своє.
А далі ґравієва доріжка вела до автостоянки, і там, на тому ж самому місці, де я його залишила, на мене чекав… мій "форд".
Настрій знову піднявся, навіть з’явився апетит. Я сіла до столу, без відрази з’їла шмат підхололої печінки, трохи сируватої, майже з кров’ю, та, мабуть, саме такою її і треба споживати тим, у чиїй крові бракує гемоглобіну. Залюбки з’їла свіжосолений кав’яр, терту моркву, потім, випивши ґранатовий сік, викликала Варвару, аби вона прибрала зі столу.
— О, то вам ніщо не загрожує, пані Анастасіє! — сказала Варвара, але я не зрозуміла, рада вона чи невдоволена з того.
— А що б мені мало загрожувати?
— Хіба я вам не казала? Леонід Борисович не випустить вас звідси, поки не наберетеся сил.
Вона ще трохи пристояла з тацею в руках, ніби хотіла щось додати, але я спитала про інше:
— Варваро, — звернулась до неї майже по дружньому. — Хто отой чоловік, що весь час ходить довкола клумби?
Садівник?
— Отой зі складаним метром? — чудно всміхнулась вона. — То наш давній пацієнт. Він тут відколи й клініка.
— А що він робить?
— Обмірює клумбу, хіба ви не бачили?
— Для чого?
— Хворий страждає на манію запізнення. Він так скрізь поспішав, що й до нас прибіг ще майже здоровим, бо дуже боявся, що не встигне. Поспіх — взагалі хвороба нашого часу. Я маю на увазі не лише патологічну квапливість лю дей, а й сам час. Люди занесли в нього вірус поспішности, і він тепер спливає з набагато більшою швидкістю, ніж, скажімо, в дев’ятнадцятому сторіччі. Це вже доведено наукою.
— Так, я читала про це.
— Тож Леонід Борисович лікує цього пацієнта колотерапією. Він звелів йому ходити не доріжками, а довкола клумби, по колу, щоб той нарешті зрозумів, що повсякчас ступає у свої сліди і поспішати немає куди. Однак бідолаха і там не вгамовується. Він постійно обмірює клумбу скла даним метром і підраховує, скільки вже пройшов і скільки ще залишилося…
— А що, є якась визначена відстань, скільки йому треба пройти? — здивовано спитала я.
— Кожному з нас відведена певна відстань, — глибоко думно зітхнула Варвара.
— Отут, у клініці?
— В житті, — знов по філософському зітхнула Варвара, і те зітхання було промовистішим за її пояснення.
Коли вона виходила з моєї… палати, здалося, що Вар вара відмірює кроками цю призначену зверху відстань, але відмірює дуже боязко, обережно, хоч могла ступати своїми довгими, як у лошиці, ногами відразу на сажень.
Я теж поволі, майже скрадливо підійшла до вікна, щоб знов виглянути на подвір’я, аж тут з’явився доктор Цур.
— Ну, як тут наша новенька? — спитав він.
Мені не сподобалося слово "новенька", що натякало на моє перебування в стаціонарі. Щоб показати, що я здорова і при добрій пам’яті, навіть попросила в доктора Цура вибачення за свою вчорашню істерику.
— Пусте, — сказав він. — Вродливим жінкам це личить.
Мене більше хвилює ваше недокрів’я. Знімайте піжаму, я вас послухаю.
Я роздяглася до пояса, доктор Цур зняв зі своєї шиї змійку фонендоскопа й уважно вислухав мене зі спини, потім спереду, після чого обхопив одну мою грудь твер дими прохолодними пальцями й боляче притис. Із соска виступила біла крапля.
— Зрозуміло, — сказав він. — Недавно ви зробили запізнілий аборт. Дуже запізнілий, тоді, як плід уже майже дозрів і почало вироблятися материнське молоко. Я не помиляюся?
— Ні, — сказала я.
— Звідси нестача не лише гемоглобіну, але й крови взагалі. Де вам це робили?
— В гінекології, де ж іще.
— Чому так пізно звернулися? Вам що, тринадцять років?
— Спершу хотіла залишити дитину, а потім… переду мала.
— Вибачте за нетактовне запитання, пані Анастасіє, але ж ми з вами домовилися про цілковиту відвертість…
Дитина від вашого чоловіка?
— Так.
— То тепер ви розумієте, що не могли його вбити? Ви ж не могли вбити батька вашої дитини. А навіяли собі казна що. Щоб я цього більше не чув од вас, зрозуміло?
— Могла, — сказала я. — Якщо я вбила свою вже живу дитину, то чоловіка й поготів порішила.
— Добре, порішили й порізали на дрібні шматочки. Але ж він цього заслуговував? — з розумінням посміхнувся до мене доктор Цур. У нього були гарні зуби, щоправда, два крайні вгорі справді трохи загострені, але вони зовсім не псували його білої посмішки.
— Так, заслуговував, — сказала я.
— То й викиньте це з голови. А тепер зніміть штанці і ляжте. Я подивлюся, чи нічого не натворили вам ці ветери нари.
Я роздяглася зовсім й покірно лягла в ліжко.
Доктор Цур дістав із накладної кишені світлого піджака (щось середнє між сурдутом і церковним фелоном) той самий, схожий на лжецю, інструмент, з допомогою якого хотів оглянути мій язик.
— Так, ноги… Ширше… Ще ширше… Ні, кровотечі немає.
Тут якраз усе гаразд, що немало важить для такої розкішної панни. Зодягайтеся.
Я взяла піжамні штанці і завагалася.
— Докторе Цуре… Мені треба додому.
— Навіщо?
— Як навіщо? Там за мною хвилюються. Я не попере дила, що затримаюся.
— Хто хвилюється? — Іванько. Він же мені як брат.
— А, так, пам’ятаю, — згадав мою сповідь доктор Цур. — Йому перекажуть, що ви лягли підлікуватись.
— Я все одно не п’ю ліків, не проходжу ніяких процедур, щоб тут залишатися.
— В їжі, яку вам дають, є все необхідне для вашого організму, пані Анастасіє. До того ж, як мені здається, зараз вам якраз необхідно побути далі від дому, відійти від отих кошмарів, які вас там переслідують. Я ще раз кажу, що ви абсолютно здорова людина. Не бачу потреби в жодних радикальних засобах чи впливах, однак наполягаю на профілактичному курсі лікування. Мине ще день другий, і ви самі не захочете від нас іти. Вважайте, що ви в санаторії.
— А якщо я захочу…
— Буде так, як ви захочете. Он ваш одяг, он автомобіль, хоч зараз можете їхати. Але я б вам не радив.
— Скільки триватиме цей ваш курс?
— Тиждень, ну, може, два. У нас є непогана бібліотека, є басейн, кінозал… Не занудьгуєте. До того ж Григорій Семенович також просив, щоб ви побули тут, поки набе ретеся сил.
— Ге еС просив?..
— Так, він уже поривався провідати вас, але я суворо забороняю ці телячі ніжності. Вам потрібен абсолютний спокій.
Якби доктор Цур силоміць примушував мене залиши тись, я, напевно, видряпала б йому очі, а так — не хотілося завдавати нікому прикрощів і, тим більше, засмучувати Г.
С. Якщо хтось із його людей делікатно пояснить Іванькові, що я тиждень побуду в лікарні, то мені немає чого поспіша ти додому. Нехай там усе перемелеться, вляжеться, втихо мириться. Нехай трохи похвилюється майбутній патріарх за свою непутящу матушку, яку він не вберіг і довів до анемії. Нехай і великий слідець Притула вкусить себе за одне місце, зламавши мізки в стонадцятьох версіях, куди я могла подітися, адже клініка доктора Цура дотримується найсуворішої конфіденційности щодо своїх пацієнтів. І хоча володареві чарівної люльки борульки заборонили стромляти носа в мої справи, він все одно хоч боком та здалеку, а нюшить тим носом де треба й не треба.
Чого ж мені ще огинатися, якщо це найкращий вихід із мого становища — щезнути, заховатися від усього світу, від отих привидів, кікімор, упирів, зловіщих летючих щурів… Мушу тільки низенько вклонитися Г. С. і докторові Цуру, котрі так шляхетно подбали про мене…
За цей час навіть одуди відлетять у теплі краї!
Одуд!!! Одуд…
Я кинулася до шафи, вхопила свою сумочку, з якої вже зникло манікюрне приладдя, хапливо порпалася в ній, а потім нетерпляче перевернула догори дном й затіпала так, як тіпалося моє серце.
