Кров Кажана - Шкляр Василь

Ось так мені твердив старий уже чоловік, що він убив свого товариша. Той теж утопився, але взимку. Вони вдвох переходили по льоду замерзлу річку, товариш провалився, а цей бідолаха мерщій зняв із себе паска й подав йому один кінець, щоб витягти. Той ухопився за самісінький кінчик, але він вислизнув із руки, й товариш пішов під лід. І що ви думаєте? Цей нещасний чоловік двадцять літ докоряв собі, що не подав йому паска тим кінцем, на якому пряжка, бо тоді він, мовляв, не вислизнув би з руки. Докоряв, докоряв, поки не вирішив, що то він сам утопив товариша. А знаєте, чим усе закінчилося? Знайшовся ще один пасочок, на якому той бідолаха й зачепився.

— Повісився?

— Атож, повісився. Ви до цього хочете себе довести?

— Ні. Тому я до вас і прийшла.

— А якщо прийшли, то слухайте, що я вам кажу. І не беріть на свою голову того, чого не було. Ви ні ко ли ні ко го не вбивали, — майже заспівав доктор Цур. — Ви тільки вбили в свою чарівну голівку, що зумисне гойднули човном, аби втопити чоловіка.

— Бо я мала такий намір. Хіба це не підтверджує те, що я вчинила злочин?

— Ні, — рішуче сказав доктор Цур. — Ви знаєте, скільки людей є на світі, яких я з великим задоволенням порішив би? Але ніколи цього не зроблю, й ніхто мене за це не судить. Мати своїй дитині трохи не щодня каже, що вб’є її, якщо вона перебігатиме дорогу там, де не слід, чи не мити ме руки перед тим, як сідати до столу.

— Це не зовсім одне й те саме, — сказала я.

— Те! А якщо ви так затялися, то давайте підійдемо до цього питання з іншого боку. Хіба ви впевнені, що ваш чоловік утопився? — ніби вже не доктор Цур, а слідчий Притула озвався по той бік завіси.

— Не знаю, — сказала я.

— Ото ж бо й воно. Навіщо ж тоді, ще нічого не знаючи, з’їдати себе живцем? Викиньте з голови всі дурниці і спо кійно розповідайте далі. Мені дуже подобається ця роман тична історія.

Що далі я говорила, то все густіша темрява облягала мене зусібіч, а коли замовкала, наставала якась ворушка тиша, яка збиралася по той бік ширми і відлунювала моїми ж словами, але гугнявим, ламким голосом, який кришився на кілька дрібніших голосів, і від того здавалося, що там перешіптується гурт людей. Якщо раніше мені ввижалося, що там немає навіть доктора Цура, то тепер я була впев нена, що там принишкли всі його асистенти, а може, й здо ровенні гевали санітари, готові будь якої миті вприснути в твою вену якусь отруйну гидоту чи й зодягнути на тебе гамівну сорочку…

Чому асистенти? Чому санітари?

Там, за чорною завісою, міг причаїтися хто завгодно.

Звісно, мені ще вистачало глузду, аби завважити, що під час нашої бесіди з доктором Цуром ніхто не заходив до його кабінету, але ж там, за ширмою, могли бути ще одні, потаємні, двері, так само замасковані, як і ця зібрана гармошкою завіса, що геть несподівано висунулася зі стіни.

Зрештою, я знов почула, як щось легенько тенькнуло, і доктор Цур мовив пошепки:

— Да, здєсь всьо на ліцо… Нєт нікакіх сомнєній… Нємно го позжє…

Я вже була впевнена, що біля нього хтось сидить, можливо, навіть всюдисущий Притула (чи є кращий спосіб розкрити ідеальне вбивство?), можливо, мій душпастир отець Серафим… А що, коли поруч доктора Цура причаївся ще й Нестор?.. Що, коли це і є апофеоз диявольського експерименту над моєю душею? І хто вже точно мав змогу зазирнути в найглибші закамарки моєї душі завдяки приятельським взаєминам з доктором Цуром, то це, звичайно, Г. С. Добре, що, відчу ваючи таку загрозу від самого початку, я ні словом не згадала Г. С. у своїй "романтичній історії", хоч від цього вона дещо втрачала, але що вдієш — чоловіки куди більші базіки і пліткарі за жінок, особливо коли йдеться про найінтимніші тонкощі, і хай то буде сам Зіґмунд Фройд чи патріарх всія України Руси, нанесеної на ґлобус від Прип’яті до Амазонки, а не втримає язика за зубами, щоб не розповісти своєму приятелеві значно більше, аніж було насправді. Авжеж, тепер я не відкидала можливости, що Г. С. саме для того й нараяв мені психоаналітика, щоб діз натися, чим я дихаю, вивернути всю мою душу навиворіт. І, дійшовши в романтичній оповіді до того моменту, коли цариця шабашу завагітніла, я вловила загостреним слухом, як у тій ворушкій тиші за ширмою настовбур чилося багато вух. Вони аж зашаруділи напруженими хрящами.

— Увімкніть світло! — закричала я.

— Вам темрява заважає? — спитав доктор Цур. — Чи лякає?

— Я нікого не боюсь, увімкніть світло! Я вас і так усіх бачу.

— Кого ви бачите?

— Самі знаєте. Ви привели мене сюди на допит!

Блиснуло світло, і чорна ширма важко гойднулася перед очима. Доктор Цур від хвилювання заговорив швидше звичайного:

— І тепер також бачите?

— Не тільки бачу, а й чую. Я чула, як ви перешіптува лись.

— Я тільки сказав два слова по мобільному.

— Тепер усі придурки розмовляють не віч на віч, а по мобільниках, — відрізала я. — Стоять один до одного спиною і теревенять — самі не знають про що.

— Погляньте, тут нікого немає, крім мене, — сказав доктор… Фройд. — І тут ваші страхи знову ж таки, як і в попередніх випадках, марні, — сказав цей найбільший сексуальний маніяк, який забив баки усьому світові.

Чорне запинало посунулось до стіни, і я побачила, що переді мною справді сидить лише один чоловік, але який!

На його симпатичне обличчя повільно наповзала при шелепкувата посмішка, оголюючи два крайні передні зуби — бездоганно білі, але гострі, як ікла.

— Тепер ви, пані Анастасіє, розумієте, що ваш страх був даремним? — радісно спитав цей намаханий Чикатило.

— А я нікого й не боюся. Мені просто прикро, що ви, докторе Чи… чи то б пек… пак, пробачте, використовуєте своє службове становище в інших цілях.

— Зрозуміло. Тоді я взагалі мовчу й більше нічого не запитую, — і далі посміхався двома передніми іклами Чикатило. — З вашого дозволу ще тільки гляну на ваш язичок.

Він дістав із шухляди столу невеличкий інструмент, схожий на срібну лжецю, і рушив до мене.

— Розплющте широко очі й відкрийте ротик, — наказав мені цей зовні безневинний Онопрієнко, такий безневин ний, що прикінчив десятки людей і тепер, замість того, щоб довічно попивати чефір десь там у житомирському ізоля торі, відкрив приватну психіатричну клініку.

— Не підходьте до мене! — закричала я. — Цур вам і пек! Мені треба додому.

— Це вже серйозно, — сказав він. — Я не можу вас відпустити в такому стані. Тим більше за кермом.

— Бачу, бачу! Я давно про все здогадалася!

— Припиніть істерику.

— Ви не маєте права мене затримувати!

Я кинулася до дверей, зашарпала за ручку, але вони не піддавалися. Напевно, були зачинені на якийсь хитрий замок. Тоді я чимдуж загупала в них кулаками і, нама гаючись заглушити жаску моторош, що розросталася в мені з нудотним тремтінням, закричала щосили:

— Відчиніть! Гей, хто небудь, відчиніть негайно!

Отак я билася об ті двері всім тілом, з жахом чекаючи, що він ось ось ухопить і скрутить мене, волала невідомо до кого, шкреблася нігтями, — відчиніть, відчиніть! — аж поки вибилася з сил і, скімлячи, сповзла по тих дверях на підлогу, зречено повернулася до нього й, мимоволі розсуваючи коліна, сказала з якоюсь упокореною радістю:

— На, бери… Бери мене…

2

Я прокинулася у незнайомій кімнаті, теж не переобтя женій зайвиною, але це все таки був умебльований покій, схожий на дорогий готельний номер. Крізь зашторене зеленим єдвабом вікно просівалося м’яке світло, однак важко було вгадати, вранішнє воно чи вечірнє, і взагалі я не могла бодай приблизно прикинути, скільки проспала в оцьому чужому ліжку.

Мабуть, мене вже давно не брав такий глибокий сон, після якого, прокинувшись, я довго не могла нічого згадати.

Ніби тривалий час перебувала в летаргії. Проте пам’ять мене до решти не зрадила. Поволі поволі я все таки згадала доктора Цура і шалений напад істерії, тільки не могла тепер точно сказати, коли те відбулося. День, два тому? Чи, може, набагато більше?

У цьому покої, схоже, була прихована камера внутріш нього спостереження, бо, як тільки я звелася на лікті й сіла в ліжку, тихенько постукали в двері й до кімнати зайшла чи то покоївка, чи сестра жалібниця — щось середнє між черницею і валютною путаною, між медичною сестрою і куртизанкою.

— Доброго ранку! — привіталася вона і поставила на столик тацю з дієтичними стравами й фруктами.

Отже, все таки ранок, зазначила я про себе й спитала:

— Це клініка Бориса Леонідовича Цура?

— Леоніда Борисовича, — чемно поправила мене чер ниця з блудливими, як у кролиці, очима.

— Чому мене тут тримають?

— Тримають? — здивувалась вона. — А хто вас тримає?

Вам просто стало погано, й Леонід Борисович звелів догля дати за вами до повного одужання.

— Що зі мною?

— Нічого серйозного. Анемія. Тобто недостача гемогло біну в крові. Вам потрібен лише спокій і калорійне харчу вання.

— Я… давно тут?

— Де? — не зрозуміла вона.

— У вас.

— З учорашнього дня. Ви, мабуть, ще не прокинулися, пані Анастасіє, — кваліфіковано всміхнулась вона. — До речі, мене звуть Варварою. Коли поснідаєте, будь ласка, натисніть отой ґудзик, що на стіні ліворуч од вас.

— А ліки? — поцікавилась я. — Ліки мені не даватимуть?

— Навіщо? Навіщо здоровій людині ліки? Хіба що віта міни, але їх достатньо у вашому сніданку. Смачного.

Вона не вклонилась, а злегенька, ледь помітно присіла і вийшла. Вибравшись із широкого, далебі, не лікарняного ліжка, я побачила на собі таку люксозну рожеву піжаму, що захотілося покрутитися перед дзеркалом. Видно, у клініці доктора Цура підробляв на півставки і П’єр Карден.

Ванна кімната також вражала блиском, комфортом і щедрістю туалетного начиння. Я з вдячністю оцінила став лення до мене Г. С. Навіть одна доба перебування в таких апартаментах влітала, безперечно, в круглу копійку. Та коли я заходилася шукати ножиці й пилочку, щоб довести до пуття свої нігті (я згадала, як дерлася ними, дурепа, у двері), то не знайшла. Тут взагалі не було гострих і колю чих предметів, що знагла нагадало про те, де ти є. Так, це не запльована, не засрана "павлівка", але все одно психуш ка, дурка. Це, хай і розкішне, але гніздо зозулі, з якого не кожному вдається вилетіти.

Пригнічена, я вийшла з ванної кімнати й критично оглянула тацю з наїдками. Смажена печінка, морквяний салат, кав’яр, ґранатовий сік — усе справді свідчило про недокрів’я пацієнта, але апетит, який я відчула було, коли Варвара принесла сніданок, щез.

Я відчинила шафу і з подивом побачила, що там на пліч ках акуратненько висить твідовий сірий костюм (майже уніформа бізнес леді), в якому я з’явилася на світлі очі доктора Цура.