Кров Кажана - Шкляр Василь

Заморив, підтяг до берега, а потім при глушив кілком.

— Осиковим?

— А яким же! Тепер він завжди при мені.

— Ти садист, Іваньку.

— Хто о о о?

— Катюга.

— Як треба, то й катюга, — погодився він. — Іванько ще в інтернаті нікому не давав собі в борщ наплювати. Один вихователь був уївся в Іванька і поселив у палаті сцикунів…

— В якій палаті?

— Ну, була така. Там поселяли окремо тих, хто робив під себе ночами. Смерділо звідти за версту. Але Іванько ніколи не дзюрив під себе, це той вихователь нарошне спровадив туди Іванька за те, що не хотів з ним…

— Що?

Карлик виколупав з риб’ячої голови велике, обросле жиром око і смачно його обсмоктав.

— Робити оте. Але Іванько йому потім зробив, ох, і зробив!

— Та кажи вже, що саме.

— Що? Убив його.

— Як… убив?

— Якось на уроці він викликає Іванька до дошки. Ну, Іванько взяв крейду, написав там щось не так, а він каже:

"Ти дебіл". — "Як де бил? — питає Іванько. — Ніде не був".

Він тоді встає за столом і каже до класу: "Ну, ви відєлі такого дебіла?" А всі як зарегочуть. Тут уже й Іванька зло розібрало. Він шусь — і відсунув убік стільця, на якому допіру сидів розумака. А той саме ну сідати. Та як геп неться — тільки ноги задер. "Убіл! Убіл!" — кричить, а Іванькові ще й тоді чулося: "Дебіл! Дебіл!"

Карлик шморгнув носом і, як справжній зарізяка, витяг з розвареної голови ще одне жирне око. — І що потім? Ти так і жив у палаті… сцикунів?

— Килина Гнатівна визволила Іванька. Була в нас така гарна вчителька. Вона всіх любила, а Іванька найдужче.

Як мати. Було притулить отако до себе та й каже: "Я тобі,каже, — Іваньку, якби могла, яєчко б на долоні підсма жила". А потім… — він знов шморгнув носом і повісив свою велику, як у коня, голову. — Потім вона померла. Нас водили на похорон. Учні несли вінки і плакали. А Іванько — ні. Слинив сухі очі, щоб заплакати, та не виходило. Тільки пізніше… Ви не повірите.

— Кажи, — попросила я.

— Коли її закопали, того дня… тієї ночі Іванько знов пішов на цвинтар. Уже сам. Там було тихо і зовсім не страшно. Й Іванько заплакав. І плакав так довго, що його почало трусити від холоду. Тоді він заліз під вінки на могилу, зігрівся й заснув. І приснилося Іванькові, що Килина Гнатівна тримає над вогнем руку, складену човником, а на її долоні шкварчить розбите яєчко. Прокинувся він, коли вже розвиднилося. І більше не вернувся в інтернат. Після того ніколи не боявся ні цвинтарів, ні мерців. А тут… почало діятись щось несусвітнє. Тут…

— А знаєш, я теж інтернатівська, — сказала я Іванькові те, чого нікому не казала після заміжжя.

— Ви и и???

— Я, я. Батька зовсім не знала, а мати тяжко захворіла, коли я ходила в шостий клас. Вона не виходила з лікарні, і мене забрали в інтернат. Так що ми з тобою, Іваньку, з одного тіста.

— Щось не дуже віриться, — він подивився на мене прискіпливо і, як мені здалося, трохи насмішкувато.

— Чому?

— Ви не така.

— Яка ж я, Іваньку?

— Не така, — повторив він. — Ви… як намальована.

— Це добре чи погано?

— Кому як.

— А тобі? — Іванькові гарно, — сказав він.

— А тоді, уяви собі, я була таким бридким каченям, що навіть мати називала мене не інакше, як виродком, і не могла на мене дивитися.

— Може, вона була не сповна розуму? Або недобачала.

— Не знаю. — Я подивилася у вікно, яке темніло на очах.

Було таке відчуття, що та швидка осіння сутінь лягає навіть на серце і підточує його, підмиває, як мертва вода. Мені не хотілося заходити в дім, хоч я була ще ослабленою і мусила б давно прилягти. Однак щось мене стримувало, не відпускало навіть тоді, коли розмова з Іваньком роз’ятрила душу до смертельної туги. — Їдець же із вас, — з докором сказав він, прибираючи зі столу тарілку з вихололою юшкою. — Скоро й самі станете, як та щука.

Я міркувала, що мені з ним робити — запросити ночувати в дім чи не варто. Зрештою подякувала за вечерю і вийшла надвір. Щось дивне коїлося в природі. Сутінь то згущувалася, то враз світлішала, набираючи жовтогарячого кольору, і мені спершу здалося, що це ґалюцинація зору або й потьмарення мозку. Але ні — то мінилося розколош кане небо; тут, унизу, ще стояла напружена тиша, а високо вгорі уже розгулявся такий вітрюган, що шматував хмари на клоччя, віщуючи різку зміну погоди. І ще дивина: непорушно завмерлі дерева якось так чудно гули, ніби у їхніх дуплах оселилися осині рої. Напевно, у стовбурах зашумкотіли стомлені осінні соки в передчутті близької грози.

Я почекала, поки на мене впали перші ріденькі краплі, та коли над річкою широко засвітилася блискавка, пішла в дім. Ніколи не боялася випадково заблукалих осінніх гроз, що знічев’я полохали нічне небо, а тут мене охопив якийся млосний неспокій. Відсвіт холодної блискавки торкнувся самого серця, як і та перша раптова темінь, що підмивала його, наче мертва вода.

Коли зайшла до спальні, те нещасне серце зіщулилося в макове зерня: я відчула, що з потемку на мене хтось дивиться. Першим поривом було — тікати. І відразу твереза думка: не втечеш. Від цього не втечеш нікуди.

Я потяглася рукою до вимикача, та, ще не засвітивши світло, побачила біля ліжка двоє жовтих очиць.

Світло, мов блискавка, виповнило всю кімнату.

Фр р р р р!..

Налякане раптовим спалахом, воно знялося з приліж кової тумбочки, шугнуло під стелю, а потім сліпо забилося в шиби розштореного вікна, не потрапляючи у відчинену кватирку.

Ти влетів сюди, щоб забрати кирика?

Я спершу була чомусь впевнена, що то одуд залетів до спальні, щоб забрати свій камінь чи, може, й мою душу, а потім таки роздивилась, що ні, — це був звичайний попелястий голуб з пурпуровим блиском на шиї. Голуб припутень, який, і справді наче припнутий на мотузку, безпорадно фуркав з кутка в куток, не знаходячи кватирки, через яку він так спритно проник до спальні. Однак від того, що це був не одуд, тривога не попустила мене, я знала, що голуб — зовсім не така мирна пташка, якою її в нас малюють. Не дарма в нормальних країнах, де кожна людина має свого психіатра, голуба називають летючим щуром і паскуд ником. І то не тільки тому, що він розносить заразу й гидить на кожному кроці, починаючи з пам’ятників вождів і закінчуючи нашими дахами та підвіконнями. Ні, голуб завжди був вісником смерти, пожеж і розрухи.

Нарешті, він примостився на карнизі вікна, втупившись у мене нахабними зіницями, обведеними жовтими обід ками.

— Киш! — крикнула я, замахнувшись на нього рукою; голуб злетів з карниза, ткнувся грудьми у дзеркало й зало потів крильми об своє відображення. Я кинулась було його спіймати, але зненацька в очах стало зовсім темно, ніби я в одну мить осліпла, і з усіх сил наштовхнулась руками на дзеркало. Там щось важко схитнулося, зрушилося, і в темряві забряжчало розбите скло.

Птах, як пазуристий кажан, затріпотів у моєму волоссі, я вже й не думала його ловити, тільки, перелякана в смерть, відмахувалася руками, і коли він, нарешті, знову шугнув до вікна, за яким блідо блимнула блискавка, я зрозуміла, що світло погасло через пошкоджену десь мережу (воно часто пропадало в нас під час гроз і сильних вітрів), проте страх погнав мене вниз. Спотикаючись на крутих східцях і чіпляючись за перила, я збігла в хол, ще й тут навпомацки клацнула вимикачем, щоб переконатися, що світло пропало не тільки в спальні, тоді вискочила надвір і стала, як укопана.

Це вже було… Сіявся такий же дрібний дощ, і я стояла під ним ось на цьому ж місці, щоправда, не простоволоса, а в червоному дощовику з гостроверхим, як у ката, капюшоном. Стояла, поки Нестор виносив із фліґеля сіті…

Про що я думала тоді, коли злий фатум уже зависав над нами, але все ще можна було змінити? Н і п р о щ о… — Іваньку! — покликала я.

Спить на дощ, як і того разу. Без задніх ніг. Теж мені охоронець осиковий. — Іваньку!!!

Я поспішила його розбудити, щоб він мерщій допоміг мені позбутися того паскудного птаха. Зайшла до фліґеля, але… карлика там не було. Може, капосний, заховався десь у кутку? — Іваньку, не смій, мені страшно в цій темряві! — гукнула я і не впізнала свого пересохлого голосу. І тут мені майнула думка, що тут справді хтось при чаївся, але не Іванько. Я прожогом вискочила надвір і зупинилася на бетонному хідникові, що вів у дім. Далі йти не наважувалась. Я була в пастці — не знала, куди і від кого тікати, та й не бачила в тому сенсу. Мене тримали в облозі привиди, упирі і ті ж таки охоронці невидимки, які стежили за кожним моїм кроком там, де не слід, і зовсім не поспішали на допомогу в найскрутнішу хвилину.

Моргнула тиха далека блискавка, кинула на подвір’я сліпу, мертвотно білу заграву, в якій усе губилося, переломлювалося хижими тінями. — Іваньку, — вже зовсім тихо і якомога ніжніше покликала я. — Іди д до мене.

Голос зірвався, та, відокремившись од мене, повернувся вже десь від річки, чужий і моторошно благальний: — Ід ди д до м мене е е…

Він притягував, той голос. Він гіпнотизував, манив до себе, як манить безодня. І я йому підкорилася. Так не могло тривати далі. Настав час або віддатися цьому голосу, або тихому божевіллю.

Як сновида, я посунула до річки, не дивлячись під ноги, вглядаючись тільки в мокру пітьму, що теж манила мене і всмоктувала в своє чорне нутро.

Десь уже перед східцями, що спускалися кручею до річки, я прикро послизнулася і впала — розпласталася так незграбно, наче мною кинула лиха година, однак зовсім не відчула болю. Саме знов моргнула безгучна блискавка, і в її мертвому сяйві я ніби збоку побачила свої довгі і непри родно білі ноги; сукня задерлась так високо, що оголилися блакитні стегна — витончені й холодні, як у гіпсової Галатеї.

Я поволі, дуже поволі стала підводитись, та тільки но зіп’ялась на коліна, як тверді холодні руки лягли мені на плечі.

— Не треба, — тихо, самими губами мовила я. І знепритомніла.

11

Це була чудна непритома. Я зовсім не володіла своїм задерев’янілим тілом, однак добре чула, як гавкав пес, як хтось узяв мене на руки й заніс у дім. Потім, уже лежачи на дивані, відчула крізь заплющені повіки, що в кімнаті загорілося світло.

Напевно, той хтось, замість того, щоб відразу задушити нещасну жертву чи поволі, з насолодою розчленувати її на дрібні шматочки, спершу гладив мене від голови до ніг, пестив заціпеніле, непіддатливе тіло, лагідно торкався найчутливішої плоті.