Кров Кажана - Шкляр Василь

Ні, у мене не було аж такої відрази. Але… Так іноді цілуєш свого улюбленого кота, по боюючись, аби він не позіхнув на тебе своїми нутрощами.

— Не хочеться мені тебе відпускати, — сказав він. — Будь обережною.

— За днів три чотири побачимося. Ти не проти? — спитала я багатозначно.

— Дожити б, — усміхнувся Г. С.

Він, як і я, не здогадувався, якою буде та зустріч.

За кермом я була обережною. Біля опери зупинилася і заскочила в центральну аптеку навпроти, де купила п’ять циліндричних коробочок донормілу. Колись допомагав.

Кидаєш у склянку води колесо, завбільшки таке, як кирик, воно з шипінням розчиняється, випиваєш — і спиш як після маківок. Не знаю, як буде тепер.

На фасаді театру досі красувалася велетенська афіша, запрошуючи на бенефіс Марії Стеф’юк. Я насилу вираху вала, яке тепер число, і подумала, що як добре було б сходити на концерт примадонни разом з Г. С. Як нормальні люди, котрі замість того, щоб ходити до психоаналітика, відвідують концерти.

А чого ж, — міркувала я, виплутуючись із запрудженої машинами вулиці, яка носить ім’я п’яного гетьмана з п’я ним прізвищем Хмель. — VIP персони іноді ходять в оперу, це їм велить навіть реґламент. П’яний Хмель також любив спів і саме тому спеціальним універсалом скасував смертну кару Марусі Чурай, котра отруїла зрадника Гриця. Г. С. також Гриць і кохається в музиці, слухає її навіть у своєму робочому кабінеті, причому слухає "Ave Maria", а не оце бум трум, що долинає із джипа, який майже цілує мого "форда" у задній бампер.

Внизу я повернула праворуч і Хрещатиком рушила далі, маневруючи "на відстані фарби" між отарою баранів, які кудись поспішали, так і не засвоївши найбільшої істини в цьому житті: ніхто вас, панове, ніде не чекає аж так, щоб у поспіху псувати собі нерви, а завтра шукати психоана літика.

Я полегшено зітхнула тільки за Виставкою. Та потім, проскочивши Чабани і переходячи в лівий ряд, помітила в дзеркальці заднього огляду того ж таки чорного джипа.

Чому саме того? У тебе, моя дорога, вже параноя. Ну, приїжджав точнісінько такий від Сухого, але де вже той Сухий і де той джип, якого ти на власні очі бачила про дірявленим?

Ну от, його вже немає. А таких джипів у Києві більше, ніж у Нью Йорку і Токіо разом узятих. Вгамуйся, бо таки потрапиш до психіатра, і поможе він тобі чи ні, а нагадає про те, що ти викреслила зі свого життя назавжди. Ти поняла ілі нєт?

Мене пересмикнуло. Не треба, не згадуй. Але вже було пізно…

"Ну шо, оп’ять явілась, уродіна? — щурячим голосом кричала до мене беззуба жінка в запльованому коридорі "павлівки", куди я прибігала з інтернату в надії, що мама вже стала такою, як була раніше. Але все повторювалося. — Чєво пріпьорлась, уродіна? Ухаді, нє хачу тіб’я відєть! Ето он із за тіб’я мєня бросіл. Ти возомніла, шо ти красавіца?

Вот тєбє, вот тєбє! — приставляла вона ребро долоні до зігнутої руки. — Пашла вон атсєдова! Ето он із за тіб’я!..

Почєму я, дура, нє сдєлала аборт!"

Я різко вдарила по гальмах, з виском з’їхала на узбіччя і зупинилася. Голова моя впала на кермо. Не було, матусю рідненька, присягаюся Богом, що між нами нічого не було!

Я такого і в думці не мала. Не знаю, чого він пішов од тебе.

Вчепившись обома руками в кермо, я плакала вголос, як тоді, в запльованому коридорі психлікарні, й кричала:

"Цить! Цить!" — намагаючись угамувати себе і ту беззубу жінку, яку любила колись більше за все на світі.

Коли підвела голову, то за сльозами побачила чорного джипа, що бовванів на трасі уже далеко попереду.

Який там у біса Сухий! Солом’яний Бик спочиває у царстві Аїда. Це дбайливий Г. С. послав за мною своїх людей, послав супровід, аби простежили, чи я нормально доїду додому. Супровід чи охорону?

Параноя… Я повернула праворуч, а солом’яні бички поїхали далі.

Вдома Іванько сказав, що мене ніхто не питався, окрім…

Притули. Я вкинула в склянку з водою два колеса донор мілу, випила ту шипучку й заснула. І спала, поки мене не розбудив телефон.

— Я готовий, — сказав він. — А ти?

— Питаєш.

— Тоді взавтра все й зробимо.

9

Це відбулося в покоях отця Серафима.

Він дав мені випити темно брунатного трунку, — я не вслухалася в його відразливий смак, проковтнула одним духом, заплющивши очі, як ковтають більшість бридких ліків, — потім ретельно виголив мене, хоч там темніла лише вузенька смужечка волосся, і посадив у гарячу ванну, вода в якій також була коричнева.

Він щось говорив і говорив, та я не могла розібрати жод ного слова, повіки злипалися, наче намазані медом, я засинала від міцного наркозу й останнє, що змогла відчути, — це те, як він узяв мене на руки й поклав у холодне крісло.

А далі я опинилася в іншому світі. Спершу стала зовсім маленькою і пролазила в чорну нору — таку, в якій змостив собі гніздо одуд, тільки вона була дуже глибокою, дуже довгою була та нора і дедалі ставала ширшою. Десь там удалині мерехтіло світло й тягнуло до себе, як тягне будь який просвіток у кінці тунелю, я повзла до нього й повзла і робилася більшою, поки не стала такою, як є. Тоді кінець нори розширився гладеньким розтрубом, я звільна ковзнула вниз, наче з дитячої гірки, й ступила на твердь.

Це було потойбіччя.

Це був той світ.

Дивна пора тут стояла: не день і не ніч, не ранок, не вечір, а так — якась сіра безмежна імла чи застигла у просторі вічність. Не далеко й не близько бовваніли химерні тіні дерев, вайлуваті обриси гір, але ніде не видно було чогось такого, за що б зачепилося око, куди хотілося б відразу піти, роздивитися, втамувати кволу, поки що сонну цікавість.

Не знаю, скільки я стояла отак ні в тих ні в сих, адже й час протікав там зовсім інакший, не цей, та от побачила врешті, як із драглистої сутіні виокремився людський силует і поволі рушив до мене. Він ішов так повагом і неквапом, ніби випробовував мій терпець, і я здогадалася, що це якесь велике цабе звернуло увагу на мою скромну персону.

Дивувало хіба те, що цабе було голе голісіньке, лиш золо тий обідок обвивав його стан, а з того обідка звисало не смоківне листя, а низка мобільних телефонів. Втім, це був доволі симпатичний мужчина з доглянутим тілом і приємною, хоча й лінивою усмішкою. Такий собі Йосип Прекрасний.

— Новєнькая? — гукнув він ще здалеку. — Дабро пажа ловать!

— Куди? — спитала я.

— Как куда? Туда, куда вам і паложено. В ад.

— Яке ж це пекло? — роззирнулася я довкола. — Щось не схоже.

— Пєкло, пєкло, шоб ви нє сомнєвалісь. З вашєго пазво лєнія разрєшітє прєдставіться: замєстітєль глави адміні страції Пек.

— Пек? А де ж Цур? Я гадала, ви нерозлийвода.

— Цур — глава адміністрації ада, і щас он прі ісполнєнії.

Пек повернувся до мене витонченим профілем з гор биком на носі, вказуючи пальцем десь у сіре марево. При цьому я ще завважила на його куприку маленького аку ратного хвостика, який буває навіть у людей з виявом атавізму. — Ідьомтє, — сказав він. — Я должєн вас гдє то опрєдєліть. Пагаварім па дарогє.

— Ви поведете мене у вогонь?

Пек якось загадково посміхнувся й спитав:

— Ви со Львова?

— Ні, чому раптом?

— Ну… Разгаваріваєтє на мовє.

— А хіба тут…

— Нєт нєт, нє волнуйтєсь. Мнє нравітся, когда люді чісто разгаварівают на мовє.

— Зі мною всі чоловіки переходили на українську, — з погордою сказала я. — Навіть попи московського патріар хату, кілери, нардепи й неґри похилого віку.

— Оно і понятно: такая інтєрєсная женщіна… Я, впро чєм, тожє папробую. Єслі гдє то ошібусь, ви мєня ісправітє, ладно?

— Добре, — погодилась я.

— Достоєвський мав рацію, — сказав він без найменшого акценту. — Краса врятує пекло.

— Світ, — поправила я.

— Світ? — здивувався Пек. — Світ ніхто і ніщо не врятує.

Йому давно гаплик. А от пекло врятує краса. Жіноча, звичайно.

— Я думала, що тут все у вогні.

— Так воно і було донедавна, — Пек кивнув, ґалантно взяв мене під руку і повів у сіру далечінь. — А потім тут провели реформи, після яких сутужно стало з енерґо носіями, особливо ж з вогнем… ну, і все переінакшилося.

Бачите, пані… е е е…

— Анастасія.

— Бачите, пані Анастасіє, суть реформ полягала в тому, щоб пекельні муки максимально наблизити до земного життя. Бо дійшло до того, що пекло багатьом почало видаватися медом порівняно з тими стражданнями, яких люди зазнають на землі. Ну, що таке, скажіть мені, вогонь?

Тому, хто помер, він уже не пече і не гріє. До того ж вогонь — це чистота, святість, а ми його переводили на грішників.

Ні, пані Анастасіє, пекло повинне бути сірим, як земне життя. Тому ми вистелили його наймаснішими чорно земами, розбили на плантації… е е е, пробачте, плантації — українською краще буде лани широкополі, так от, розбили на лани, й на кожному з них тепер працюють грішники.

Як і на землі. Одні гарують без перепочинку на буряках, другі на картоплі, треті сіють гречку, ну, і так далі.

— Це справжнє пекло, — вихопилося в мене. — І за це їм, звичайно, ніхто нічого не платить?

— Тут гроші взагалі не ходять. Тут комунізм! — пате тично сказав Пек.

— Садизм якийсь. — Я знобливо повела плечима і відчула, як він міцніше, майже до болю стиснув мою руку вище ліктя.

— А ви що хотіли, пані Анастасіє? Щоб ми влаштували грішникам курорт? Ні, тільки максимальне наближення до земного буття дає найбільший ефект. Ми тут працюємо над кожною дрібничкою і вже навіть клонуємо комарів, аби вони кусали наших… гм… підопічних під час польових робіт. Ця комашня вже й нам допікає, але що вдієш.

Реформи потребують жертв.

Що далі ми йшли, то пекло ставало виразнішим, тут і там у тумані вже проглядали згорблені постаті грішників, які трудилися на масних родючих чорноземах. Сіроми дуже нагадували колгоспників, вони були чорніші за чорну землю, і ніхто навіть голови не підвів у наш бік, хоч усі вони копали, садили, сіяли, пололи дуже повільно, з натугою, і великі ситі комарі над ними літали також повільно, ліниво, довго прицілюючись до ще невжалених місць.

— Чому тут усі такі мляві? — спитала я.

— Не мляві. Вгамовані. Це одне з найвишуканіших покарань для людини — довести їй, що поспішати немає куди, бо її ніде і ніхто не жде, — дуже повільно промовив Пек і по змовницькому мені підморгнув.

А пекельний чорнозем і справді був неймовірно пло дючий: грішний смерд ще не встигав досапати рядок буряків до кінця, як початок того рядка вже заростав бур’я ном по коліна, і треба було вертатись назад, щоб починати все спочатку; насіння гречки, потрапивши навіть на чорну ногу гречкосія, вмить проростало, і все дозрівало тут на очах — не встиг посіяти, як уже мусиш пожинати плоди і знов орати, заволочувати, садити, сіяти, полоти, підгортати, визбирувати довгоносиків та колорадських жуків, яких, певна річ, також клонували в безмежній кількості, як і комарів та інших комах паразитів.

Один тлустий комарик поважно опустився навіть Пе кові на сідницю, і той делікатно зігнав його хвостиком, після чого нахаба невдоволено зазумрів і поволеньки, як бомбовоз, поманеврував прямісінько до мого носа.