Кров Кажана - Шкляр Василь

Тяжкий від переситу, він летів так ліниво, що я без особливих труднощів упіймала його двома пальцями й хотіла заду шити, аж тут Пек суворо мене застеріг:

— Не убий! — сказав він. — Що що, а ця заповідь у пеклі непорушна. Це вам, пані Анастасіє, не земля, де править беззаконня. Ви його впіймали за крило?

— Ні, за яйця, — знічено сказала я. — Може, бодай прищикнути? Щоб не розмножувався.

— Відпустіть! — наказав він. — Ви не уявляєте, скільки праці й старань ми доклали, щоб розплодити цих крово пивць. Якщо ви ще й у пеклі вчините гріх, то зазнаєте більшої кари, ніж оці сіроми, — показав він на широкий лан, де земелька була така, хоч на хліб намазуй. На ній росли буряки з величезною, як пальмове гілля, гичкою, й один бідолаха, зігнувшись у три погибелі, пер на собі лантуха з тією гичкою. Я ледве впізнала у ньому шутого цапа, котрий ще недавно ганяв на чорному джипі, в якому його й зрешетили з "калашника", і навіть зраділа, що зди бала тут знайомого.

— Привіт, шутий цапе! — гукнула до нього весело, але він чомусь зовсім не перейнявся моєю втіхою, лиш поволі вистромив голову з під важезного лантуха, наче слимак виглянув з мушлі, й проказав сам до себе:

— Тісний Твій світ, Господи, і пекло Твоє тісне.

— Зустріла друга? — трохи ревниво спитав Пек. — Він до нас теж потрапив зовсім недавно.

— Недруга, — сказала я. — Саме тут йому й місце.

Здирник намаханий. Пристрелили як собаку.

Пек з цікавістю подивився на мене.

— Вибачте, світла пані, а як ви, така молода, сюди по трапили?

— Тобто?

— Який ваш найбільший гріх?

— Я зраджувала свого чоловіка. Але цьому є своє виправдання. Більша моя вина, мабуть, у тому, що він утопився на моїх очах і я не змогла його врятувати.

— Прикро, — сказав Пек. — А сама чому так рано пішла з того світу?

— Я?.. Я… напевно, померла під час пологів.

— Пологів? — перепитав він з недовірою.

— Ну, не зовсім… Під час аборту.

— Тепер зрозуміліше, — сказав Пек і прискіпливо оглянув мої виголені ложесна. — Але й без аборту у вас стільки гріхів, пані Анастасіє, що їх вистачило б… на сотню наших клієнтів.

— А ви знаєте їх причину? — спитала я з викликом.

— Причини нас не цікавлять. Ми фахівці наслідку. А причини розглядає Той, Хто вирішує, куди вас спровадити — до раю чи пекла. Втім, вам немає чого хвилюватися. До вашої чести, скажу, що до раю отак відразу взагалі ніхто не потрапляє з дорослих людей. Спершу всі, за винятком немовлят і малоліток, прямують прямо до нас.

— Як це — спершу? А потім?

— А потім кожен має шанс потрапити до раю. Існує так звана пекельна демократія і, відповідно, пекельна мрія.

— Нічого не розумію.

— А що тут розуміти? Все як у нормальних суспільствах. Є чітко вироблена виборча система. Кожні чотири кола мук, по вашому кожні чотири роки, грішники обирають до раю чотириста п’ятдесят мучеників пекла. Переміг на виборах — і будь ласка, раюй собі по самісіньку зав’язку. — І яка ж у вас виборча система? — компетентно спитала я. — Пропорційна, мажоритарна чи змішана?

— Змішана, — сказав Пек. — Тут усе нахер змішане.

— А партій скільки?

— А от партій якраз суворо визначене число. Сім. Ви ж знаєте, що існує сім смертних гріхів. За схильністю до них і гуртуються грішники в партії. Можете їх перелічити? — Пек влаштував мені справжній іспит, але не на ту натрапив.

— Пихатість, гнів, лінь, жадібність, заздрість, обжер ливість…

— Цілком правильно, — сказав він. — Шість. А сьомий?

Ви пропустили один дуже смертний гріх, який, власне, за своєю непростимістю посідає друге місце в цьому реєстрі.

— Обжерливість, заздрість, жадібність… — почала я з іншого боку, але знов не долічилася сьомого смертного гріха.

— От бачите, — вдоволено сказав Пек. — Кожен забуває насамперед те, на що сам слабує. Ми в чужому оці остюка бачимо, а в своєму і скирти не помічаємо. Та вже на дру гому місці, пані Анастасіє, стоїть х…

— Хтивість! — випередила я його.

— Браво! Авжеж, хтивість. Очевидно, саме до цієї партії чи принаймні до її симпатиків належатимете й ви, — сказав Пек, і на його золотому опояску підозріло заворушилися мобільники.

— Це ще як сказати, — повела я плечима. — А яка у вас партія правляча?

— Обжерливости, — сказав Пек.

— Фе! Як негарно. І грішники за неї голосують?

— На те вони й грішники, щоб голосувати за гріхи. Хіба там, на землі, чому люди обирають злодіїв, казнокрадів, убивць, брехунів, ненажер?.. Бо вони самі такі. Чи ви маєте інше пояснення?

Сказати йому, що людей просто обдурюють, не повер тався язик, бо тоді виходило б так, що ці пихаті, хтиві, гнівні, ледачі, жадібні, заздрісні, ненажерливі люди до всього ще й дурні, як сто пудів диму.

— Чого задумалися, пані Анастасіє? Вам щось не подо бається в нашій партійній системі? Тоді організовуйте свою партію. Жіночу. Наприклад, "Жінки за рай у пеклі".

Але пропаґувати вам усе одно доведеться один із смертних гріхів, інакше вашу партію не зареєструють. Та й ніхто її не підтримає.

— Мені ближчі питання духовности, — сказала я. — Чи, приміром, релігії. Сам Бог велів консолідувати грішників довкола віри…

— А що тут пропаґувати? — перебив мене Пек. — Хто сюди потрапляє, той уже й так вірить. Це якби вдалося об’єднати всі конфесії в єдину помісну церкву, ото було б діло!

— Гаразд, — сказала я. — Припустимо, що мене обирають до раю, хоча, чесно кажучи, я не уявляю, як можна вести виборчу кампанію там, де не ходять гроші. Але ж потім, відбувши певний термін, я знов мушу повертатися до пекла?

— А от і ні. Той, хто потрапляє до раю, залишається там назавжди. Хай уже й не обранцем, не з усіма пільгами й почестями, але випхати його звідти практично неможливо.

У раю, знаєте, є маса посад і тепленьких місць для найбіль ших грішників. Але ми з вами, пані Анастасіє, забігаємо далеко вперед. Спершу нам треба визначитись, чим ви займетеся тут. І мушу вам сказати, що така панна, як ви, зможе нагріти собі непогане місце і в пеклі.

— Я матиму право вибору?

— Звичайно. Але за умови, якщо поводитиметеся… е е е… — його рука ковзнула вниз на мою сідничку. — Ну, ви самі розумієте.

— А чим іще займаються грішники, окрім польових робіт? — спитала я.

— Ви що, можете придумати їм тяжчу кару? — здиву вався Пек. — Тоді пропонуйте, і якщо вам це вдасться, то станете нашим найбільшим реформатором. Але я сумні ваюся. Ще в першу світову війну, коли німці прийшли в Україну і ваші вільні козаки захопили їх у полон, то що зробили? Думаєте, били їх шомполами чи заганяли в ґазові камери? Дзуськи! Примусили сапати буряки. Більшої кари й приниження німецький солдат не зазнавав ні до того, ні після.

На опояску в Пека зателенькав мобільник, він спритно відстібнув його і підніс до вуха.

— Пек на проводє… Да… Да, новєнькая, очєнь дажє нічєво… Волоси, бля, огнєнниє, глазіща зєльониє, губи пухлєнькіє, а внізу вопшє, бля, корольок. Шо? Прямо к тєбє? Ну, Цур, ти хотя би раз поступілся. Чьо ето я обор зєл? Ладно, вєду. Как ето бєгом, как бєгом, єслі бєгать дажє наша констітуція запрєщаєт? Вот правєдьом рєфєрєндум на плантаціях, тогда пожалуста.

— Послухайте, — звернулася я до Пека, коли він почепив мобільника на золотий обідок. — У вас тут взагалі яка мова держ… м м м… пекельна?

— Ніяка, — сказав він. — Тут політична нація, хто як хоче, той так і пиз… балакає. Та чи повинно це хвилювати таких вродливих жінок? — Він повернув мене обличчям до себе. — Откуда ето у вас? Откуда ето нєздоровоє пріс трастіє к мовє?

— Я дала обітницю. Сама собі присяглася не робити дві речі.

— Какіє?

— Не любити одним одного чоловіка…

— Ну, ето вам здєсь і нє свєтіт. А шо второє?

— Не розмовляти щурячим голосом.

— Развє рускій язик щурячій?

— Ні, — сказала я. — Але ви російської мови ніколи й не чули.

— Бросьтє, нє ето главноє.

— А що головне?

— Що? — він узяв мене за стан і так притиснув до себе, що я не могла дихнути. — Ось що!

У мене ввійшло не тіло, а розпечений шворінь. Оце він і був, той пекельний вогонь. Я завила від болю, але ще встигла побачити, як насолода спотворює його красиве обличчя. Воно старіло й робилося баб’ячим, і врешті-решт, я розгледіла, що це таки Баба Яга настромила мене на держак мітли і регоче беззубим ротом прямо в обличчя.

Лише два кривих жовтих пеньки по щурячому стирчали в її пащі, і з того чорного дупла виривалося каркання:

— Ур р родіна! Ур р родіна! Ур р родіна!!! Ето он із за тіб’я мєня бросіл…

Сталося. Пекло мого життя наздогнало мене і тут. Я закричала щосили, але в мені вже не було ні сил, ні духу, ні голосу. Усе те проковтнув пекельний жах. Мене з головою поглинула його чорна паща, і, знемагаючи в її лещатах, я тільки чула, як десь далеко далеко глухо зумрить сурма.

Може, то біля воріт раю сурмив тривогу ангел Херувим, забачивши, що до житлища святих наближається хтось із грішників.

10

Я прийшла до тями на твердому ортопедичному ліжку.

Наді мною погойдувалася розпливчасто біла, як у лікар няній палаті, стеля, все тіло виповнювала суха, обезводнена порожнеча.

Його обличчя також було розпливчастим, здавалося, що в повітрі зависли тільки розкосі ординські очі.

— Як ти? — спитав він.

— Жива.

— Ти кричала. Тобі було боляче?

— Ні. Я бачила страшне видіння.

— Це нормально. Навіть у клініці, коли це роблять під дією стиснутого повітря, жінки бачать космічні примари.

— Хто то був… у мене? — спитала я.

— Як хто?

— Хлопчик чи дівчинка?

Він довго мовчав.

— Хлопчик, — сказав нарешті.

— Я так і знала.

— Зачатий у церкві. У нас міг бути дуже гарний син.

— Не треба, мовчи.

— Пробач. — Довкола його сірих очей проступили інші риси обличчя — різко окреслені вилиці, тонкий продовгу ватий ніс, жорстко стиснутий рот. Темне волосся було туго зібране назад у косичку.

— Сядь біля мене, — попросила я.

Він обережно присів на край ліжка і взяв мою руку.

— Все гаразд. Усе вже позаду.

— Ти дуже засмучений.

— Ні, тобі так здається. Може, трохи стомлений. Якщо по правді, то це дуже тяжко робити коханій жінці. Ти ж знаєш, що навіть хірурги не оперують своїх близьких родичів.

— Ти шкодуєш? — спитала я.

— Ні.

— Я ж бачу. Ти сам не свій.

— Я кохаю тебе, — сказав він. — І шкодую, що завдав тобі цих неприємностей. — І тільки?

— Так, мені прикро і соромно, що я тебе не вберіг.

— Хіба ти не хотів би, щоб я народила тобі хлопчика?

— Мені потрібна тільки ти.