Кров Кажана - Шкляр Василь

Звідси, відповідно, з’являються страхи, видіння, кошмари, галю цинації, безсоння і таке інше. Поки ми не з’ясуємо, в чому саме ви вбачаєте свою найбільшу провину, доти не зрушимо з місця ні на крок. Тож ви мусите бути зі мною абсолютно щирою, інакше жодні сеанси не дадуть нам бажаного результату. Про це я вас попереджаю відразу, аби ми даремно не гаяли часу. Або ви розповідаєте мені все від початку і до кінця, або ми зараз же розпрощаємося. Мушу сказати вам, що будь який фальш чи нещирість я розпіз наю без особливих зусиль, і тоді також доведеться все припинити. Я не буду вас ні до чого силувати, не буду під ганяти, і якщо ви хоч на крихту вагаєтесь, що ще не готові до такої сповіді, ми можемо перенести нашу розмову на пізніше або відкласти взагалі. — Він поволі перевів подих і заговорив, ще більше розтягуючи слова. — Мабуть, не треба пояснювати, що тут, як і в церкві, свято зберігається таїна сповіді, цього вимагають не лише професійний етикет та сумління доктора…

— Лікаря, — поправила я.

Він трохи злякано, але поволі витріщив на мене лупаті очі, а потім його губи витяглися в скептичну посмішку.

— Ні, пані Анастасіє. Дякую за підказку, але в цьому разі йдеться саме про доктора. Це різні поняття. І прошу мене називати доктором Цуром. Домовились?

— Так, докторе Цуре.

Він схвально кивнув і, задоволений, провадив далі:

— Отож збереження таємниці сповіді вимагають не лише професійний етикет та сумління доктора, але й законодавство, яке не бере до уваги свідчень як пацієнтів психіатричних закладів, так і їхнього фахового персоналу.

Я розумію, що попри ці ґарантії у вас може виникати психологічний бар’єр перед розмовою віч на віч, а тому й тут дещо передбачено.

Доктор Цур натиснув під стільницею якусь кнопку, щось мелодійно тенькнуло, і — леле! — від стіни потяглася впоперек кабінету чорна ширма з цупкої матерії, яка наглухо відгородила мене від нього, хоча на рівні обличчя я побачила в тій завісі дрібненькі, як у телефонному мікрофоні, дірочки.

— Вам так зручніше? — спитав доктор Цур трохи спотвореним, але повільним виразним голосом.

— Так.

— Чи готові ви зараз відкрити своє серце у сповіді, як перед Господом?

— Готова.

— Тоді починайте.

Я замислилася, з чого, власне, почати, і мовчала так довго, що навіть доктор Цур, який підніс повільність до культу, не витримав і сказав:

— Почніть із головного. Який ваш найбільший гріх?

— Я вбила свого чоловіка… І я розповіла йому все. Втупившись у чорну ширму, як у темні глибини власної душі, я почала з того, як ще зеленим дівчиськом зустріла Нестора, як він повів мене до ресторану, де я по крапельці пила шампанське і їла рисовий гарнір по одній зернинці, щоб розтягнути своє щастя.

— Браво! — вигукнув доктор Цур. — Яка геніальна данина повільності! Я скидаю свій капелюх перед цим глибоким розумінням непоспіху. Але… пробачте, пані Анастасіє. Я вас уважно слухаю. Продовжуйте.

Тоді, повагавшись, я пішла далі і розповіла, що зовсім не пам’ятаю свого батька, пам’ятаю лише вітчима, якого мама дуже любила. Вона так кохала його, що коли той залишив нас… І тут я затнулася. Адже доктор Цур, коли дізнається про мамину хворобу, без жодних сумнівів припише мені спадкову схильність до божевілля й напо лягатиме на стаціонарному лікуванні.

Ширма чорніла переді мною, як широкі двері у ніч.

— Вона так кохала вітчима, що ревнувала його і до вас? — спитав доктор Цур.

— Так.

— А вітчим? Як він ставився до вас?

— Ніяк.

— Не домагався… вашої прихильности? — обережно спитав доктор Цур.

— Ні.

— Але коли він пішов, мама почала звинувачувати в цьому і вас? Так?

— Вона просто була в безтямі.

— Зрозуміло. Продовжуйте.

Я нічого не брехала докторові Цуру, тільки пропускала окремі подробиці, які, на мій погляд, не мали суттєвого значення. Однак і без того я говорила довго довго, доктор Цур мене більше не перебивав, і через якийсь час мені здалося, що за ширмою нікого немає. Він мовчав і тоді, коли з моїх вуст вихопилося зізнання в найбільшому злочині: це я, коли Нестор став на корму, різко гойднула човном, знаючи напевно, що, впавши у воду, він не випливе.

— Ви мене чуєте, докторе Цуре? — майже гукнула я в занімілу ширму.

— Так, чую.

— Ви зрозуміли, що я вбила його свідомо?

— Не зовсім… Вам тепер може тільки здаватися, що ви зумисне гойднули човном.

— Ні, ні, я точно пам’ятаю, як різко переважилася всім тілом на бік човна. Це було вбивство, докторе Цуре. Якщо хочете… ідеальне вбивство, адже я була впевнена на сто відсотків, що ніхто не доведе тут моєї вини.

— Ви хочете сказати, що давно виношували цей лихий намір? Ще після того, як застали його в майстерні з іншою жінкою?

— Авжеж, я вже казала про це. Думала вибрати слушний момент й отруїти його чи вигадати щось із машиною, аби він розбився… Словом, я ще тоді міркувала саме над ідеаль ним убивством. Хоча потім… потім це минуло в мені…

— У вас щезло бажання його вбивати?

— А навіщо? Я обрала собі інше життя, мала інших чоловіків і знайшла в тому певну втіху. Нестор мене обож нював, усім забезпечував і, якби ще не був такий ревнивий, то я взагалі не мала б жодного клопоту. А потім усе пішло шкереберть. Наче за димом усе пішло. Київська квартира, фірма… Він оселив мене в глушині, де я вже не мала виходу… на люди. До того ж нам загрожувала цілковита втрата майна через його борги, яких він наробив, як я підозрюю, також не без допомоги коханки. І тоді… — І тоді у вас прокинулося те забуте бажання?

— Ні, твердого наміру вже не було. Але я взагалі чомусь дуже часто думала про ідеальне вбивство. Навіть не стосовно свого чоловіка, а так, безвідносно. І читаючи детективи чи дивлячись фільми, завжди дивувалася недо лугості тих, хто заздалегідь готувався до злочину… Адже є безліч способів ідеального вбивства.

— Справді? Наприклад?

— Наприклад, ви йдете з кимось узимку повз трамвайну колію. Позаду зовсім близько дзеленчить трамвай. Ви послизнулися, падаєте і ненароком збиваєте того, хто йде поруч із вами, якраз на рейки… З човном ще простіше. Тут взагалі ніяких свідків, і, якби я навіть зіпхнула його у воду веслом чи й руками, ніхто б цього не довів. А в тому, що я через вітер не змогла його врятувати… яка ж тут вина? Діти топляться на очах у батьків, і нема на те ради. Єдина моя помилка в тому, що я, розгублена, невідомо навіщо збреха ла, що мене тоді взагалі не було в човні. Сама собі все уск ладнила, бо слідчий, зрозумівши, що тим човном усе таки хтось приплив до берега, порушив кримінальну справу.

— Дурня на пісному маслі, — сказав доктор Цур, і я, не розуміючи, що він має на увазі, все таки виправила:

— На олії. Хоча це фразеологізм, і його краще переклас ти як сон рябої кобили. Але я вам розповідаю не сни, докторе Цуре. Знаю, що тепер усі психологи стали запек лими фройдистами і снам надають більшого значення, ніж реальним подіям, однак я розповідаю тільки те, що було насправді. Хоча ми дійдемо ще й до снів. Та я не впевнена, що моє перебування на Лисій горі…

— Де е е?

— На Лисій горі. Я не впевнена, що моє перебування там було всього на всього тільки сном. І я розповіла йому про мазь отця Серафима, про шабаш на відьомській горі і про зустріч з дияволом. Доктор Цур більше не дивувався. Навпаки, він сказав, що все це має цілком логічне пояснення. З давніх давен відьми, чаклуни, чорні маги користувалися спеціальними наркотичними мазями і напоями, які сприяли їхньому астральному вихо ду в химерний світ почвар. Там вони ще з більшою силою, ніж наяву, переживають враження від того, що раніше лиш невиразно малювала їхня бліда уява. Зрозуміло, що саме таку наркотичну мазь дав мені, як снодійне, й отець Сера фим.

— У цьому нічого страшного немає, — сказав доктор Цур. — Якщо, звичайно, скористатися наркотиком тільки раз. Погано хіба те, що до наркотичного зілля, власне до екстракту гіосціамусу, який у народі називають блекотою, чорні маги часто додають ще людський жир. Продовжуйте, пані Анастасіє, це дуже цікаво.

Мені на якусь хвилю заціпило (людський жир?), та, перевівши подих, я продовжила свою розповідь далі і гово рила доти, поки чорна завіса не обступила мене з усіх боків.

Я злякано роззирнулася і, нарешті, зрозуміла, що це вже стемніло надворі, настав ранній осінній вечір, проте доктор Цур не вмикає світло. Чи, може, його там уже взагалі немає? — знов майнула настирлива думка.

— Ви чуєте мене, докторе Цуре? — насторожено спитала я.

— Так так, я вас уважно слухаю, — глухо відповіло з за ширми. Його голос видався настільки спотвореним, що я розгубилася зовсім і не могла згадати, на чому обірвала розповідь.

— Не хвилюйтеся, продовжуйте, — сказав доктор Цур уже не таким чужим голосом, та я ніяк не могла зібратися з думками. Моє сум’яття перейшло в знайоме внутрішнє тремтіння.

— А на чому я закінчила?

— На імперативних голосах.

— Яких?

— Я про голос одуда, голос, що кликав вас до річки.

— Ах, так, згадала. Ви мені вірите?

— Звичайно, вірю. Це дуже поширене явище, коли під час слухових галюцинацій з’являються імперативні голоси.

Вони наказують щось робити, спонукають до якоїсь дії, і якщо людина їм не підкоряється, то ще немає нічого страшного. Будь яке наймістичніше явище, пані Анастасіє, має своє реалістичне пояснення. І коли ми з вами все розкладемо на поличках, то ви самі зрозумієте, що ваші страхи абсолютно безпричинні, що у вас все нормально.

— Безпричинні? А те, що я вбила чоловіка, теж нор мально?

— Думаю, що так, — незворушно сказав доктор Цур. — Тобто я переконаний, що ви його не вбивали.

Моєю спиною протягли доріжку мурашки.

— Ви хочете сказати, що він живий?

— Я не знаю, живий він чи ні. Зараз мене це мало цікавить. Я тільки хочу сказати, що ви самі собі навіяли, нібито зумисне гойднули човном. Так часто буває. Вас мучить докір, що ви не змогли врятувати свого чоловіка, і цей внутрішній докір сумління постійно загострюється.

Він спотворює уяву до того, що вам увижається, ніби ви гойднули човном. А тим часом на вітрі той човен і сам так гойдався, що ви, навіть якби хотіли, не змогли б цього зробити.

— У тому то й річ, що змогла.

— Дурня на пісному… — почав було доктор Цур із фрази, яку, вочевидь, повторював усім пацієнтам, але спохопився і сам себе виправив. — Сон рябої кобили! Гра запаленої уяви.