Кров Кажана - Шкляр Василь

Я мушу звільнитися від цього. Хто ж, як не ви, докторе Цуре, повинні це розуміти.

Він похнюпився, усвідомлюючи справедливість мого докору.

— Добре, — нарешті погодився. — Якщо ви так наполя гаєте, ми викличемо вам цього Затулю.

— Притулу.

— Авжеж, Притулу, Затулю, Шмулю, яка різниця, — чудно всміхнувся доктор Цур двома загостреними зубами. — Я передам Григорію Семеновичу ваше прохання.

Але він, звичайно, збрехав і тут, бо відтоді не заходив до моєї кімнати, і я лиш допитувалася в Магдалини, чого це від мене ховається доктор Цур. І коли, врешті решт, викличуть старшого уповноваженого карного розшуку Притулу?

Магдалина розводила руками, пускала під лоб свої покаянні очі, і я була впевнена, що коли небудь їх виколю.

Незважаючи на відсутність колючих предметів.

Та й чого зволікати, ось зараз, як тільки вона принесе обід, візьму виделку, приставлю Магдалині до волового ока й, поки сюди не приповзе на колінах цей Чикатило, не відступлюся.

Я встала з ліжка і підійшла до вікна. Боязко відхилила штору. Ні, чоловічка зі складаним метром і рухливою, як у дятла, голівкою біля клумби не видно. Я взагалі не знаю, як міг тут опинитися лікар із чудернацьким прізвищем Коркін. У тому, що він посунувся глуздом, нічого дивного не було, така робота, але як він міг потрапити до такої доро гої клініки зі своєю мізерною зарплатнею лікаря? Мабуть, у доктора Цура спрацювало почуття професійної солідар ности. Або лікар Коркін виявився дуже цінним екземпля ром для наукових спостережень, наприклад, для написання дисертації "Синдром маніякальної поспішности". І раптом я помітила, що на клумбі вже відцвіли айстри.

Вони покірно схилили свої всохлі голівки перед наступом пізньої осени. Лише вічнозелені туї не піддавалися холо дам і гордо цілилися в небо.

Скільки ж я тут пробула? Тижнів зо три? Місяць? Чи, може, й більше? Незабаром річка візьметься льодом… Втім, холодів ще немає. Небо захмарене, але тихої осінньої днини саме хмари застують холод, який осідає з небес. Ген на лаві під туями сидить ще зовсім по літньому зодягнутий чоло вік — на ногах сандалі, благенький костюмчик, простоволосий… Невже лікар Коркін таки вгамувався, сів на лаву й замислився над марнотною швидкоплинністю буття?

Від глибоких думок покруглішала його дятляча голова, ніс дзьобик притупився, став зовсім кирпатим… Ні, це не Коркін, не Коркін. Це ж… Я навіть подумки боялася вимо вити ім’я чоловіка, якого нібито так хотіла побачити і чия несподівана з’ява так мене остудила. Невже то була тільки гра з мого боку перед доктором Цуром, невже я тільки хотіла помститися йому за кирика, що, перекресливши його успіх у лікуванні, знов зізналась у вбивстві й почала домагатись, аби викликали слідчого Притулу? Ось він, будь ласка! Іди зізнавайся…

Я швидко запнула штору. Здалося, він зараз помахає мені рукою. Потім по дятлячому покрутила головою, відганяючи ману, ледь ледь відхилила штору й припала одним оком до вузенької щілини. Жодного сумніву. Це був Притула. Поруч нього на лавці навіть лежала дерматинова течка.

Коли відчинилися двері, я відсахнулася од вікна й замість Магдалини побачила доктора Цура. Він шкірився до мене двома крайніми передніми зубами, намагаючись зобразити доброзичливу посмішку.

— О, то ви вже на ногах, пані Анастасіє! Чудово. А я тут якраз уволив вашу волю. Слідчий Притула до ваших пос луг. Ви готові до розмови?

Можливо, я помиляюся, але, здається, в очах доктора Цура майнули зловтішні бісики: "Ну, як я тебе? Може, передумаєш?"

Напевно, саме тому я відповіла з таким же чортом у голосі:

— Так. І вже давно.

— Де б ви бажали з ним зустрітися? Я готовий надати вам свій кабінет, можете поговорити тут, у кімнаті.

— Якщо ви не проти, то я хотіла б зробити це надворі, — сказала я і, не чекаючи його згоди, відчинила шафу й зняла з плічок свій твідовий сірий костюм бізнес леді. — Сьогодні гожий день, а я, знаєте, давно не виходила на свіже повітря.

— Гожий день? — здивувався він. — Де ви його бачите?

Надворі похмуро й вогко.

— А я люблю, коли похмуро і вогко. Таке, ніби не ранок і не вечір, не весна і не осінь, — сказала я з тим же чортом у голосі, наче переді мною був справжній Цур, отой, що хотів мене відбити у свого братика Пека.

Якщо по правді, то мені було трохи жаль доктора Цура: він стільки доклав зусиль, щоб вилікувати цю навіжену леді, а вона навіть не залишала йому шансу записати на плівку таку важливу розмову. Зізнання!

Я, мов остання хвойда, крутнула перед ним голою сідницею (лікар же, він заглядав мені ще й не туди), потім, перш ніж зодягти спідницю, війнула нею перед самісіньким його носом, а коли ще й озула каблуки дециметри, то вже зовсім дивилася на доктора Цура з високого неба.

— Ну як? — спитала я. — Нічого?

— Нічого, — сказав він. — Може бути.

Тоді я ще для повного параду повісила на плече свою чорну сумочку і, як давньому знайомому, помахала йому на прощання ручкою.

— Пані Анастасіє! Пані Анастасіє! — я вперше почула, як він заговорив швидко і голосно, не приховуючи хвилю вання. — Ви ж до нас повернетеся? Ви ж не думаєте?..

— Звичайно, повернуся, — сказала я. — Ну, не сідати ж мені в тюрму.

Надворі я відчула легке запаморочення. Але то тільки від того, що давно не виходила на свіже повітря.

5

— Радий вас бачити, Анастасіє Михайлівно! — підвівся мені назустріч великий слідець і мій давній знайомий Притула. — Моє шануваннячко!

Він з цікавістю обмацував мене з ніг до голови своїми водявими очками, а я, оскільки була вища на дециметрових обцасах, оглядала його, навпаки, з голови до ніг, тобто до його запорошених сандалів скороходів, якими Притула подолав неблизький шлях од свого провінційного містечка до схованої від усього світу клініки доктора Цура, збудо ваної, слава Богу, не під Лондоном, де спочиває його колеґа Фройд, а під Києвом, майже біля Глевахи.

— То вони вас таки знайшли? — спитала я.

— Еге ж! — відказав Притула, припрошуючи мене сісти поруч, і коли я, прийнявши його запрошення, опустилася на лавку під зеленими туями, перепитав: — Хто кого знайшов?

— Та ці ж… із клініки. Довго вони вас шукали.

— Ніхто мене не шукав, — сказав Притула. — Це я, Анастасіє Михайлівно, як той казав, із ніг збився, поки вас тут знайшов.

— Я а ак?

— А так. Робота така, як же. Як тільки ви щезли, я відразу запідозрив, що тут щось нечисте. Іванько каже, ви лягли в лікарню. Я обдзвонив усі довідкові лікарень — нема вас. Довелося, як той казав, брати слід і шукати. Місяць вгатив на це діло, знайшов, а тут не пускають до вас.

— То вас не викликали сюди?

— Яке там викликали! До воріт не підпустили, поки я не пояснив, яку новину вам приніс. А як почули, в чім справа, то й пустили. Бо, поки я вас розшукував, розкопав ще одне дільце.

— Яку новину? — натяглася я, мов тятива.

— Погану, Анастасіє Михайлівно. Дуже погану. Збе ріться із силами.

— Кажіть.

— Нема вашого чоловіка живого. — …?

— Нема його, не повернеться, — із щирим співчуттям сказав Притула.

— Тіло спливло… і його знайшли? — здогадалася я.

— Ні, не спливло. Вашого чоловіка вбито. Він не вто пився.

Я не могла второпати, що він говорить. Мені здавалося, що Притула переплутав свої кримінальні справи й розповідає про якусь незнайому людину.

— Нічого не розумію. Він що, не впав у воду? — дурнувато спитала я.

— Упав, Анастасіє Михайлівно. У тому то й річ, що впав.

Ви ж самі це бачили.

— Я а а а?..

— Ви, Анастасіє Михайлівно, ви. Я, зрозумівши, що човен пригнала до берега людина і побачивши ваше сум’яття — не горе, а сум’яття, — відразу грішним ділом подумав було на вас. — І правильно подумали, — сказала я.

— Правильно, то правильно, але ж трохи не так.

— От бачте, що таке ідеальне вбивство. Я сама в ньому зізнаюся, а ви не вірите. Чи, може, вас… — Цікавий здогад прийшов на думку, аж мною затрусив холодний сміх. — Чи, може, доктор Цур вас намовив переконати мене, що все було зовсім не так. Зізнавайтеся. Він саме тому пустив вас до мене, щоб ви зняли тягар із моєї душі?

— Не знаю, — спокійно мовив Притула. — Може, в цьому і є якийсь його інтерес, бо якби захотів, то мав право й не пустити. А якщо вам не цікаво, то я можу, як той казав, узагалі тримати язика за зубами.

Він узяв свою течку, ніби зібрався йти.

— Ні, чому ж, розповідайте, — попросила я.

— Думаю, що після всього, що я вам скажу, — знов почав Притула, — у вас не виникне жодних сумнівів щодо прав дивости почутого. Думаю також, що у вас з’явиться до мене чимало запитань, і відповіді на них остаточно розсіють темряву в цій історії. Вам, Анастасіє Михайлівно, навіть не буде потреби лікуватися в цій загалом пристойній ліка ренці, — сказав він, очевидячки, натякаючи на те, що я хитро прилаштувалася саме в психіатричній клініці, щоб убезпечити себе від в’язниці. — Але факт залишається фактом: ви не вбивали свого чоловіка, бо тієї ночі на річці була ще одна людина, яка це зробила…

Притула швидко звів на мене безбарвні очка, нама гаючись застерегти мою реакцію. Але якою могла бути та реакція? Своєю тривалою мовчанкою він просто тяг із мене жили. Я також мовчала, і він змушений був продовжити розповідь побічними шляхами за всіма законами інтриґи:

— Ця людина була на березі, Анастасіє Михайлівно, ховалася десь у вербах, коли ви з чоловіком випливли на річку. А коли ви повернулися, будучи впевненою, що він утопився, і невдовзі пішли додому, сталося зовсім неперед бачуване. Важко сказати, як воно сталося. Чи то ваш чоловік був таким уже сильним плавцем, чи випав з човна недалеко від мілини, — вночі видно погано, а тут ще дощ, вітер, — але він виплив. Як там уже, не знаю, та він дістався до мілини і майже навкарачки вибрався на берег. Однак це не сподобалося тому, хто тут ховався. Ховався десь по близу вашої альтанки, біля манґала, бо в руках у нього опинилася металева коцюба, якою розгрібають жар у манґалі. Дуже схожа, між іншим, на ту, що лежить у вас, Анастасіє Михайлівно, біля каміна. А може, й така само. — І знов цей швидкий позирк водянистих очей, що так настирливо намацують больові точки. — Убивця, не довго думаючи, б’є цією коцюбою чоловіка по голові, б’є абсо лютно виснажену людину, яка тільки но вилізла з могили і ще не встигла роздивитися, на якому вона світі. Та що там роздивитися, не встигла ще й подих перевести.