Кров Кажана - Шкляр Василь

Душо губ убиває жертву фактично одним ударом, а потім закидає коцюбу далеко в річку і щезає в пітьмі.

Можна було подумати, що Притула, напружуючи свою вбогу фантазію, моделює жахливу кримінальну історію.

Принаймні мені уявлявся не наш домашній пляжик, навіть не берег, а якась невідома, вкутана мороком міська набережна, де велетенський голомозий душогуб гатить залізякою лежачого, напівживого потопельника.

— Бачу, бачу ваше здивування, Анастасіє Михайлівно, звідки, мовляв, він узяв такі подробиці вбивства, ніби сам тоді був на тому бережку, причаївся десь за кущем. Пояснюю: був! Тільки не я, а інша особа випадково стала свід ком тієї розправи.

— Хто? — дивлячись по той бік його водявих очей, спитала я.

— Хто випадково потрапив у свідки?

О, Боже, кого замість мене треба було запхати в психуш ку, то це Притулу. Тільки не в елітну клініку доктора Цура, а в "павлівку". Хай би поклеїв конверти чи порився в лайні, якого там по самісінькі вуха.

— Хто вбив мого чоловіка? — спитала я.

— А ви не здогадуєтеся?

— Ні.

— Ваш… приятель, Анастасіє Михайлівно, — багато значно сказав Притула.

— У мене немає приятелів.

— А ви подумайте. Може, когось згадаєте.

— У мене немає приятелів, — повторила я.

— Ну, тоді й не знаю, як його назвати. Той, що день у день проповідує: не убий.

— Ви хочете сказати, що Нестора вбив отець Серафим?

— Саме так, Анастасіє Михайлівно. Настоятель храму Івана Богослова. Хіба ви погано його знаєте?

— Ну, знаю, звичайно. Нестор запрошував його висвятити наш дім.

— На свою погибель, — додав Притула. — І, як ви самі радили, я відвідувала церкву в селі Гостра Могила. Але я не можу зрозуміти: навіщо цьому свяще никові було вбивати Нестора?

— Ви не можете зрозуміти мотиву? То я вам скажу.

Любов, Анастасіє Михайлівно, любов! Причому сатанин ська.

— Яка любов?

— До вас, яка ж іще!

— Цікаво.

— Якщо вам цікаво, — знов підкусив мене Притула, — то не будемо гратися в піжмурки й сушити голови над мотивами. Отець Серафим, а в миру Сергій Кириченко, будучи вже під арештом, сам зробив зізнання. Він каже, що вбив Нестора Ярового з ревнощів до його дружини, з якою мав тісні інтимні взаємини, а саме — перелюб. Каже, що готовий був ради неї запродати душу дияволу і не мав ні хвилини спокою, коли її не було поруч, — делікатно говорив про мене Притула в третій особі, ніби йшлося про матушку, яка накивала п’ятами від отця Серафима по дорозі від Таращі до Гострої Могили. — Каже, що ночами ходив попід її вікнами, страждаючи від того, що вона з іншим чоловіком. Але злого наміру, тобто задуму вбивства, не носив у собі, це найшло на нього раптово, як сатанинське обмарення. Тієї ночі він також не мав ні сну, ні спокою, хоча ще вдень зустрічався зі своєю коханою, і поїхав туди, де вона живе. Машину, звичайно, поставив, як завжди, в лісі, а сам приблукав до будинку. Потім окіль вийшов до річки, курив там біля альтанки, а зачувши, як Нестор Яровий з дружиною йдуть до річки, погасив сиґарету, щоб не виказати себе.

Притула тихенько шморгнув маленьким носом валя ночком, наче принюхуючися до чогось, а я подумала: ну от, і тут, звичайно, не обійшлося без недопалка. Класика!

Скільки вже говорено жовано про ці недопалки, ґудзики, а душогуби, ніби змовилися, просто сіють ними на місці злочину. Хвилюються все таки, тому й курять там, де годи лося б потерпіти. Я вже виразніше бачила наш бережок, чітко уявляла цю класичну картинку, як біля альтанки Притула підбирає пінцетом недопалок "кемелу", обережно кладе той речовий доказ у целофановий мішечок, і його розповідь уже не здавалася такою ефемерною.

— А коли жінка, через яку отець Серафим, як той казав, посіяв свій розум, — тут Притула назвав його по церковному, підкреслюючи, що не личить священикові так по мирському закохуватися, — коли ця жінка повернулася до берега сама в човні, то його й геть обмарило. Отець Серафим чув, як перед тим вона кричала в темряві, і йому здалося, що між подружжям виникла якась сварка чи, може, й сутичка. Він навіть подумав, що ревнивий чоловік, дізнавшись про зраду, хоче втопити свою нещасну дру жину. Тієї хвилини отець Серафим готовий був задушити його власними руками, а коли кохана припливла до берега сама, то в голові йому копошилася лише одна думка: чоловік хотів її втопити, а вона якимось дивом вирвалася з його пазурів, виштовхнула його з човна і втекла.

Приголомшений, отець Серафим не знав, що й робити, так і ціпенів у темряві, аж раптом побачив, як із води рачкує якась потвора. Він, звісно, здогадався, хто то був, і не мав ні найменшого сумніву, що зараз ця розлючена почвара наздожене свою дружину й роздере на шматки. Що робити? Майор спецназу міг зупинити кого завгодно голіруч, але рука несамохіть намацала якусь залізяку, і він ударив нею ревнивця по голові. Майор… тобто отець Сера фим каже, що не збирався його вбивати, хотів тільки приглушити, але це, мабуть, єдиний момент, де він бреше, — наголосив Притула. — Бо якби хотів приглушити, то зробив би це руками, а не залізякою. Хіба ні?

Старший уповноважений відділу карного розшуку чекав мого підтвердження версії щодо єдиного моменту, де отець Серафим казав неправду, але що я могла підтвер дити, як тут усе скидалося на виплід хворої фантазії? Та от дивина: попри всю абсурдність цієї історії, я не могла знайти жодної зачіпки, аби в чомусь заперечити Притулі, довести, що такого не було чи не могло бути. І ось нарешті така зачіпка з’явилася.

— Після того, як отець Серафим завдав смертельного удару, — вів далі Притула, — він зайшов по коліна у воду й щосили пожбурив коцюбу в річку. Потім умив руки і, щоб не залишати слідів, хоч їх і так змивав дощ, водою побрів уздовж берега чимдалі від місця злочину.

— А труп? — спитала я. — Він що, забрав його з собою?

На плечах поніс чи як?

— Труп? — перепитав Притула, не приховуючи задово леної посмішки. Було видно, що він давно очікував це запитання. — Ні, труп отець Серафим залишив на тому ж самому місці.

— То де ж він подівся?

— А то вже, як той казав, інша історія, — раденько мовив Притула. — Але, щоб ви ні в чому не мали сумніву, я хотів би додати до першої те, що водолази знайшли ту коцюбку на дні. Правда, вже після того, як отець Серафим під час слідства сам показав, де він її закинув. Раніше водолази на неї просто не звернули уваги, бо шукали інше. Хіба тепер мало залізяччя та всілякого мотлоху валяється на дні річок? А нова історія, Анастасіє Михайлівно, починається з того свідка, який тієї ночі також випадково опинився на березі. А може, й не зовсім випадково, бо ви, напевно, помітили, що ваш сторож Іванько вельми цікавий до всього чоловічок. Він бачить і знає значно більше, ніж декому може видатись. Так, трошки боягузливий, трошки забо бонний, схильний до всяких перебільшень, але саме це породило в ньому… як би тут краще сказати… — не міг дібрати слова Притула. — Ну, та ви самі знаєте, що карлик вдає із себе ледве не мага, має потяг до всіляких химерій і навіть до некроманії, так? — з натяком посміхнувся він.

— Тут немає нічого смішного, — сказала я. — Колись він спав на могилі вчительки, єдиної людини, яка його любила.

Ось така некроманія.

— Розумію… Психічне відхилення детерміновано, як то здебільшого і буває, враженнями тяжкого дитинства і фізичною неповноцінністю, — підсумував ще один Зіґмунд Фройд. — Але менше з тим, цей карлик досить кмітливий мужичок і сумлінний сторож, ба навіть охоронець. Думаю, що навіть до лісу він ходив назирці за вами не для того, аби щось там підгледіти, а вдавав із себе надійного охоронця, котрий може вас захистити від будь яких неспо діванок. Однак несподіванкою для нього стали хіба що зустрічі його господині з попом. Карлика, певна річ, глибо ко вразило це відкриття, тим більше, що він з особливою шаною ставився до господаря, котрий підібрав його на вулиці і дав затишний притулок. Можливо, Іванько любив його так само, як і ту свою вчительку, що навіть спав на її могилі. Але що він міг зробити в цій ситуації? Нічого.

Розповісти про все господареві? Ні. Хто зна, чим усе це обернеться. А того дня він теж вас бачив у ліщині…

Притула прямо сказав: вас, — і від його погляду повіяло протягом, який пронизав мене наскрізь. Я вже точно знала, що в його розповіді немає ані крихти вигадки. Того дня…

Коли я принесла з лісу додому змію…

— Карлик чув, як ваш чоловік виносив з фліґеля сіті, — він саме від того й прокинувся, — як ви спускалися до річки. І більше йому не спалося, як це часто буває, коли переб’ють перший сон. Неважко здогадатися, яким було його здивування, коли побачив, що від річки ви, Анастасіє Михайлівно, повернулася сама. Він ще трохи підождав, думаючи, що ваш чоловік десь там іде позаду, а потім не витерпів і теж спустився до річки. Та не встиг наблизитися до альтанки, неподалік якої припинається човен, як тут розігралася та кривава сцена. Карлик від страху не подав і звуку. І добре зробив: на допомогу ніхто б не підоспів, а вбивця його також не пощадив би. Хоча було темно, Іванько впізнав чоловіка, якого бачив не раз, бачив навіть того ж таки дня у ліщині. Коли той побрів водою у темряву, карлик кинувся до господаря, підняв йому голову, але він був уже мертвий. З розтрощеної голови кров текла аж по Іванькових ліктях. Він не знав, що робити, спершу кинувся було покликати на допомогу вас, Анастасіє Михайлівно, а потім йому стрельнула думка, що ви заодно з убивцею.

Адже, по перше, він знав, у яких ви стосунках з отцем Серафимом, а по друге, підозру викликало ще й те, що ви сама повернулася додому. Іванько, звичайно, не міг здогадуватися про такий фатальний збіг обставин: після невдалої спроби ідеального вбивства, спроби, якої ніхто не зможе довести, сталося вбивство звичайне. Без будь якої змови. Адже спланувати таке неможливо. Тож я розу мію вас, Анастасіє Михайлівно, розумію ваш теперішній шоковий стан. Однак маю надію, що він вам зараз на користь, клин клином, як той казав. Цей метод існує і в психіатрії, думаю, що саме тому доктор Цур дозволив мені зустрітися з вами. Я ж кажу, коли він дізнався, з якою звіст кою я прийшов, то мене відразу сюди пропустили.

— Ви так хизуєтеся, ніби самі все розкрили, — остудила я цього самовпевненого зануду, який аж захлинався у власному красномовстві. — А де б ви були і що робили, якби не бідний боягузливий карлик? Скористалися тим, що мене нема вдома, і викрутили йому руки?

— Даремно ви так, Анастасіє Михайлівно.