Сковорода (симфонія) - Тичина Павло

>
< Помовчали усі гуртом >
< Звідти кидав іронічно
чи до своїх, що сперечались,
чи мо1 й до Сковороди: >
І знову тиша.
1 Поруч, на берегах, написано: "на т[ому] боці". Подальший
текст, до рядка: "чи мо' й до Сковороди: >" викреслено, а на зворо-
ті написано новий, який подається далі.-— Ред.
2 Поруч, на берегах рукопису, написано олівцем та чорнилом:
"Селяне: Цілі полки козацтва з прапорами
(Колії це так ідуть і йдуть —
мигтить, переливається ряхтом".
"Білі голуби на хмарах".
"В озері відбиток райдуги,
(в Дніпрі?)".— Ред.
Ховрашок < зашарудів > < перебігав > перебіг стернею.
Та на далеких хмарах
безстидна райдуга розкрилась2.
< Уперши ніжками в долоні світу> < Ніжками упершись >
Упершися піжками в поршні світу,
< назад >
й назад вона па руки перекинулась


і як міст легко вона дугою вигнувшись,
< голою повисла >
< лицем до [блакиті] > вигнувшись передом до блакиті,
< сто [яла] > гола < стояла > < тримала [сь] >
тремтіла.

Немовби й не дивиться.
А хитрий сміх її < кирпатий >
на самих кінчиках здивованих грудей опуклих
танцює, тапцює,

м'яко передається на живіт

і там десь під бедер западає
в тьмяно-фіалковий < трикутник западає > у чорний
трикутник.
Махнув хтось пужкою по хмарах (Блискавка) *
Тиша.
< Зраділа райдузі Гафійка
і простягнула до пеї руку,
немовби це тут було десь, близько,
і> < та не доставши до неї,
квіти рвати почала
і> < побігла квіти рвати
й кидати на неї>
Та на далеких хмарах 1
< безстидно >, немов перед купанням
райдуга розкрилась.
< Упершись ніжками у саму бороду світу >
Упершись < рожевими > ніжками в долоні світу
й назад на руки перекинувшись, < вигнулась
так легко > так легко безстидною дугою вигнулась,
голою повисла!
1 Від цього місця до " і в тьмяно-фіалковий трикутник

западає...
Та на далеких хмарах < безстидна райдуга > < розкрилась > 1
Упершись ніжками в повітрі й назад на руки
перекинувшись,
так легко голою повисла —


і хитрий сміх її кирпатий знизу
їй жовтогарячить перса
молоді,
на животі
у тьмяно-фіалковий трикутник...
Глянув Сковорода на райдугу:
півколо.
< Одним одрізком повторювалось воно в Дніпрі
і круг т[ворило] >

В Дніпрі одбилося й тремтить
і утворило довершенну форму —
коло.
Зраділа райдузі Гафійка
і, простягнувши руки, побігла,
та, не діставши,
квітами почала в неї кидати,
і < танцювати > підтанцьовувати.
1 Від цього місця до: "у тьмяно-фіалковий трикутник" викрес-
лено автором.— Ред.






Ой, любе ж яке!
Райдуго! знавш, хто ти така?
Ти...

від ніжності.

а їй < тихо > із ближніх хмар на саму голівку і за шию *
упало три краплі. Упало три холодних краплі*,
аж плечиці здригнулись*
горбато *.
глянув і собі Сковорода: круг, довершённа форма *
і зв'язалось це в голосі з світлим майбутнім *.

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, Яв 1202, арк. 15, 15 зв.)

[IX. НАД ДНІПРОМ]

Гордий ніс
чвіркнув крізь зуби
й поволі підвівсь: пора!

Гурт: а що ж, пійдемо?
й почали зав'язувать < торби > торбини.
Та ніс чогось ізнову сів.
< Одним нігтем > < Злегка нігтем > Нігтем злегка почухав
свої порепапі ноги,
Обірвав десь < нитку> пацьорку на лахмітті
ззаду
і так ясно < поглянув на Сковороду > признався
до Сковороди:
— ось я з тобою й пожартував*.
Ось ти мовчиш.
А чується, що ти нам не чужий.
Ну що робить, скажи, ну що?
Глянь: 1
чи не їдуть чумаки із Криму?
чи не біжать купці через Умань із Польщі?
Дарма й < кричать > гукать.
Закрито всі кордони, закрито.
< Бо чого ж Січ гуде? > Бо чого ж Січ гуде, як не через це?
Та й нам, міським ремісникам та селянам,
ну що робить, скажи, ну що?
іти на землю? *

Еж ми шукаємо її, святу.
Еж ми стомилися, шукаючи!
Жити без її несила, без землі!
А земля — в чужих руках.
< А коли нива почне —
тоді косар... >
(Достигав у Сковороді гнів).
Ми чули: в Бахмуті вугіль нібито якийсь зна-
йшли. Подамось туди, коли земля не наша — під землю
ввійдем, влізем, втиснемось, а таки її колись собі по-
вернем 2.

< Помовчали >
Гордий ніс: так отаке-то. Що його й робити[?]
Сковорода: роби те, що замислив.
— А
підеш із нами?
[—]Я давно із вами.
< Приставай до нас>
< Сьогодні вночі> — Та ні, правда?


3
Ми чули: в Бахмуті вугіль нібито якийсь знайшли, чи що.
Сіль своя десь завелася —
подамось туди.
Коли земля не наша —
під землю ввійдем, влізем, втиснемось,
а таки її колись собі повернем!
< Замовк як зажурився. >
І враз несподівано:
чи нема хоч скоринки?
Ну чисто ж вибились із хліба ,

із-за Десни продиралися.
Сковорода безпорадно заметушився.
Оглядувався круг себе, щось шукав.
Чомусь кістляві свої ноги < потихеньку > потиху
< підібрав >
підібгав під себе...
< Немов той хотів їх іззісти, чи що>
і винувато глянув в нужденні очі подзьобаного:
ти хочеш їсти? 1
Затис своє лице в долонях,
держить, мов у залізах,
а чує:
не спинить долонями стида.
[. . .]
А спідничку на < ногах > ст[рунких] ногах
так шпетно обдував,
що
западала тая в лоно; обдував: аж назад заносив,

рівні, у підколінках кривенькі ноги одкриваючи,
на мить як книгу".— Ред.
1 Напроти пізніше дописано олівцем: " повторити
"Там були у підсусідках,
шару юшку їли..." — Ред.
2 Напроти дописано олівцем: "див. 2 додати", а на звороті
олівцем та чорнилом:
"Глянь: на Дніпрі як порожнь[о], а раніше ж ліс, хліб сплав-
ляли та м'ясо до [пропуск] Бугом до Вісли, а там у Гданське,
О сором який, сором!2
Вони голодні —
а я тут граю!
І чує:
хтось торкнув ЙОРО за руку:

Не приймаючи з обличчя рук,
розкрив очі .
Зашелестіли вії в тісноті під руками
і крізь розтулені пальці
наче побачив:
Подзьобане обличчя,
< сміючись одм [ахуючись] > одмахуючись рукою од гурту
(ага, ограбив дівчину? кричали ті)
< жував, кусав якусь скоринку >
гриз, жував якийсь сухар

і все дививсь на гору, на халупу біснуватого,
там далі вниз на яр < немов хотів запам'ятати.