Сковорода (симфонія) - Тичина Павло

82, Voltaire)
Матерія (ст. 15) (ст. 39) (ст. 45) ".— Ред.
до храму невхожий.
І гірко стане на душі.
Замість гармонії підуть зітхання,
і думи тяжкі поженуть
у поле, на край світу...
Поле, поле!
Яке воно кругле!
Яке воно просте і довершение —
поле!
За кругом круг тече,
за гору гора забігає.
Отут,
тут справжній ключ до душі.

Щастя, де ти живеш? — горлиці, < трельте >
скажіть!
Чи в полі вівці пасеш? — голуби, докрильте!

Колос зігнувся і дивиться в землю —
позпай себе самого.
Небо в тисячі люстер перехмарюється —
познай себе самого.
Дніпро у тінь пославсь, а повен перебігу —
познай себе самого.
Се ж бо єсть:
бренпе, текуче і безкінечне,
немов фігурний триугол, в якому і три, і два, й один —
одно і те ж.
Одно і те ж старого городища сум —

і понад гречкою бриніння бджіл,
а ще отари понад лісом,
і Києва далекого торжественність нагірна —
усе, усе в природі каже:
познай себе самого, познай
1 На берегах автор написав слова, які мав намір використати
в поемі: "Збіднюватись — прикидатися бідним", "Ялося (ятися) —
див. нятися", "Ярий", "Яловий", "Ялозне це діло".— Ред.
Щастя, де ти живеш?—горлиці, скажіть!
Чи в полі вівці пасеш? — голуби, докрильте!
І знову сповнюється миру
душа Сковороди.
І тиху флейту з-за пояса діставши,
він починає славить світ,
він починає славить світ,
що < взеленився розмаїто >>

що в той же черк < сліпий і стеклий >
< оглухлий>
узький, стеклий
і все розмружений стораз.
І тиха флейта, як метелик,
летить до лісу на жита,
прозоро над Дніпром тріпоче,
до всіх просторів признається
і повертається назад, немов голубка
з маслиною в дзьобу:
мир, мир душі твоїй — < сказали ніжно гори>

< сказало поле> луною < звідусюди >,
луни,[—]
мир.
І слухаючи Сковорода цю відповідь,
стенається 1
і йде туди, де на шляху < високий хрест > < схиливсь як
панська совість >
свіжовкопаний
абияк збитий
високий хрест,
як панська совість,
< високий хрест замріявсь> збіднивсь насхиль
над шляхом2.
1 Червоним чорнилом між рядками автор дописав два слова:
"Стенув плечима".— Ред.
2 Трохи нижче автор написав олівцем варіант цього уривка:
"і йде туди, де на шляху
насхиль
збіднивсь високий свіжовкопаний,
як панська совість, абияк збитий хрест.
сяде по-турецьки, як дитя".— Ред.
< Сідає під хрестом > < сідає під ду[бом] ПОХИЛИМ >
нової пісні починає —
очі заплющені,
хитається в ритм —
Подяка < природі >патурі за все,
найперше ж:
за те, що потрібне зробив нетруднйм,
а трудне непотрібним.
На всіх шляхах життя
шукай свою стать властиву,
а < невластиву > стать невірну одкидай.
Подяка < природі > < натурі > природі за все.
Грає, грає Сковорода,
а день вже хмариться назад,
і якось хилиться, як колос,—
в землю
Іде отара од води,
і дівчина-пастушка послухать зупинилась.
Чернець, подумала — а не чернець:
безвусий, безбородий,
і дудка непроста.
< (Кудлан зівнув, чеснув за вухом
і з виском став качаться.) >
Почув Сковорода невинний погляд,
очі розплющив.
— Маріє!.. Ти?..
— Е ні, зовуть Маринкою,—
а почім ви мене знаєте?

< (Прибіг собі Кудлан і став качаться).>
< (Кудлан зівнув, прибіг на трьох ногах
і з виском став качаться).>
< Кудлан < зівнув чеснув за вухом > < примчав
од овечок>
< З-під ніг> < З-під самих ніг Кудлан мов уродивсь
і з виском став качаться. >
З-під самих піг Кудлан десь < вирвався > уродився
і з виском став качаться.
1 Червоним олівцем автор написав два слова, які мав намір
використати в поемі: "Примастками балакає",— Ред.
— Маріє, Маринко...— без ліку повторяв,
і брав її за руку і дивився
довго-довго.
Такії очі були
у його учениці у Марії,
коли в знайомого він жив на пасіці.
Вже стільки літ пройшло,
а він забуть не може
її ласкавість і красу
і повнолітній голос...
— Маріє, Маринко...— без ліку повторяв.
< (Кудлан загріб, подряпав землю
й десь погнав у яр на трьох ногах,
подався десь.) >
(Кудлан зівнув , як лев, і заспокоївсь.
Чебрець запах принадно).
< (суслик) >
Маринка сіла.
Спідничкою закрила ноги,
в долоні всю голівку узяла,
говорить ].
— Чиї вівці пасе? —
Хіба це не 'днаково чиї
Колись я думала, що можна жить працюючи,
аби земля родила.
Тепер — ні.
Бо батько й мати горби понаробляли,
а все панові, бодай йому не дихать! 2
Ми од 3
До цього ось чорта перебігли —
< (>насупилась у бік села

< (Кудлан < загріб, подряпав землю> < схопивсь >

1 На берегах червоним олівцем занотовано:
"Та там...
Там і Литви тієї
жмені —
курям посипать нічого".— Ред.
2 Збоку дописано олівцем:
"".— Ред.
3 Дописано між рядками олівцем: "Навпаки: з Правобережжя
тікали (?) Я."—Ред.
< нащурив вуха>


— Парки, доріжки, квітники...
а нам то й квасолипки нігде посадити!


За городищем, туди, од боку,
над пивою < (і як він раніш цього не бачив!) >,
над колосом,
що з перебіжним блеском вітер
< вітер його вилизував > його розхиляв і кошлав,
< хилила спину друга нива> рясніло людом.
< Серпи ряхтіли гірко > Серпи ряхтіли низько,
і такої тужної співала тая нива:
Жніте, женчики, розжинайтеся,
на чорну хмару оглядайтеся.
А поміж них
підгінчий з нагаєм
< підгінчий з нагаєм.
А поміж них
підгінчий з нагаєм!..>
Ще більш голівку заховала,
щоб сліз не видно.
А сльози, сльози, як слова!
— Одна
пішла я раз у панський двір.
А пап на ніч сказав мені зостатись,
грозив ножем і мордував,—
та не далася я,
втекла.
Тепер якусь собі привіз Марію

і нас немовби не чіпає...
уже немовби.
1 Збоку автор дописав олівцем:
"біснуватий"
кричить < здалека >, далеко
чути сумний
його крик" — Ред.



Сковорода: Марію? ти кажеш Марію? 1
Помовчала Маринка...
Й день затих
< Чебрець запах принадно >
То хмари все хмаріли,
а то у тучу всі зійшлись
і звідти
ціляли в блиск розколотого неба,
в Дніпрі одбившись...
(Дзвонили до вечерні.)
У купу вівці збились.
Немов із холоду,
ягнятко на руки полізло.
— А вам напевно весело живеться, що ви все граєте?
Я бачила й учора вас.
А брат мій в гайдамаках,
він з цим-о біснуватим,
коли нема солдата,
вночі балака про панів2.
А другий аж у Швачки,—— та й зразу схаменулась

Загледіла, що на шляху ще під горою
куріло щось і наближалось
тупокопитно.
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, КІ 1І8С, арк. 1—7)
[VII. НАД ДНІПРОМ]
1 Збоку дописано олівцем:
"Закричав біснуватий
з сусідньої гори, як Прометей.