Вигнання з раю - Загребельний Павло

Тут головне, як Зіпьку Федорівну вмовити.

— Ти ж тепер начальство, роби, що хочеш.

— Ага, начальство. Ти по драбині лазив коли-псбудь?

— Ще чого — пе лазив. А хто б же по ній лазив, як не я!

— Апу згадай, як на верхпіх щаблях — куди там скочиш?

— Та куди? Нікуди. Стій і пе ворушпсь.

— А внизу стрибай навсібіч.

— Внизу так.

— Ось і я, поки на комбайні був, стрибав і вистрибував. А тепер стій і пе ворушись.

— Сміхота! — здивувався Педан.— А я думав, як начальство, то й мед ложкою.

У Гриші був спогад і про мед, і про комбайн, а також про метафору. Але не станеш же отут кричати на вухо Педапові про мед і метафору. Зате можпа посидіти якийсь час, блаженно усміхаючись під вдоволене туркотіння бурякозбирального агрегату і полинути в спогади і в дитинство.

Велике діло — метафора! Цо означає: сказати будь-як, аби тільки не так, як кажуть нормальні люди. І тоді Вінниччина зветься цукровим Донбасом, цукровий буряк — солодким коренем, кукурудза — качанистою, а наш мпоготрудний комбайн не інакше як степовим кораблем. Гриші в ті (далекі тепер, скажемо відверто) роки комбайн більше иагадував велетенського золотистого джмеля. Повзав серед безмежних ланів пшениці в гучному гур-коті-дзижчанні, оповитий непробивною хмарою золотистої пилюги — справжнісінький тобі джміль! Та коли влітку Безкоровайний поставив Гришу поруч з собою на комбайновім містку і хлопець уже зсередини поглянув на ту хмару, що сповивала могутню машину, то виявилася вопа зовсім пе золотистою, а майже чорною, і дихатп в тій хмарі доводилося по повітрям, а страхітливою мішаниною пороху й остюків, і в горлі дерло, і очі сльозилйся, але однаково хотілося співати й кричати на весь степ: "Ось я помічником у самого Безкоровайного!"

А як обідалося після того, коли вискочив з отої хмари! Окраєць хліба, шматок сала, двоє круто зварених яєць, цибулина, пляшка молока — все, що поклала в шкільний портфелик Гришина мама Сашка, ковталося, мов па змаганнях. Якби присуджувалися призи за швидкість з'їдання степових обідів, Гриша завоював би того дня найвищий.

І тут прискочив до них Давпдко Самусь, який стаясувався на водія вантажної машини, і зашепотів Гриші на вухо:

— Чув? Сьогодні в соняшниках старий Щусь жене мед.

— Та ну! — стрепенувся Гриша.

— В тебе хліб єІ Бо в мене нічим мед їсти, а дід Щусь обіцяв.

[ Мед належав до речей, якими нехтувати пс слід навіть тоді, роли ти на час канікул став помічником самого Безкоровайного. |Гриша зазпрпув до свого портфелика, понишпорив там і не зна-ршов нічого, крім малосольного огірка. Сам здивувався, як той огірок уцілів від суцільного нонищенпя. ' — Ось огірок,— показав він Давидкові.— Малосольний.

— Все правильно! — зрадів Давидко.-^— Огірок — це клас. Під-чіпасш ним мед, як ложкою, а тоді лизькаєш щоразу й самий огірок, щоб не иудило від солодкого. Тількп не з'їдати огірка — і все правильно! Помчали до пасіки?

Гриша несміливо позирнув у бік комбайна, де Безкоровайний вештався з маслянкою. Пофарбований у яїовтогарпче, комбайн світився, мов величезна помаранча, але, ясна річ, помаранча зовсім неїстівна і з свіженьким медом ніякого порівняння витримати не могла.

Задкуючи, Грпша поволі віддалявся від комбайна. Давидко сичав йому, щоб ішов швидше, бо ж обідпя перерва вже закінчується, а там мед, та який же правильний мед!

— А МОЯІЄ, ТИ сам? — зробив останню спробу зборотп спокусу Гриша.— Бери огірок і... .

Давидко вхопив його за руку і силоміць потягнув за собою по високій стерні.

— Чи ти дурний? — впгукпув він. — Огинається від такого добра!

Вони потрюхикали пригинцем, тоді побіглп підтюпцем, тоді зірвалися у чвал, тільки бринькала під босими ногамп стерня та гойдався золотом світ перед очима від моря розквітлих сопяшни-ків, до якого вони прямували.

І тут позаду щось загурчало. Тихо, тоді голосніше, попервах пібп роздратовано, гнівливо, але одразу вгамувалося і забриніло рівно й мелодійно, як величезний джміль. Бов-бов-бовле-лені.

Гриша озирнувся ще па бігу, ще наближаючись щокроку до соняшників і до обіцяного Самусем меду, але вже відчуваючи, що сталося щось таке, від чого всі меди на світі для нього згіркли.

Комбайн Безкоровайного, похитуючись і перевалюючпсь, повільно увійшов у загінку, загудів рівно і вдоволено, посунув уперед, швидше й швидше, заяскрів на сопці своїми жовтогарячими боками, пойнявся ледь помітним серпанком і врешті хмаркою, що здалеку видавалася золотистою.

Гриша став. Давидко що пробіг трохи, покп помітив, що біжпть самотою, зупинився й собі, гукнув:

—— Ти чого?

— Візьми огірок, а то я вертаюся,— сказав Грпша.

— Здурів!

— Візьми, а то ніколи.

Гриша навіть пе став ждати, поки Давидко підійде до нього. Поклав огірок на стершо і помчав павздогіп за комбайном Безкоровайного.

Все ж таки той комбайн страшенно схожий на золотистого1 джмеля. І хмарка, якою віп оповитий, так само золотиста. Мабуть, вона й зсередини теж така, слід тільки добре придивитися.

Чи міг бп тепер сказати, що вже надивився досхочу? І кому?

Зіньці Федорівні? j

Але з Зінькою Федорівною можна сугубо, трегубо і Muorory6oj тільки про діло, тільки про те, що треба, бо вона голова колгоспу,! а на голову колгоспу падає все: стурбованість, надії, озлоблення, несприятливі погодпі умови і відповідальність, відповідальність, відповідальність.

Коли б Грпша був поетом, він бп склав оду про голову колгоспу. І не тому, що голова, як це вважають деякі ппсьменппкп (та й хіба самі письменпикп?), затуляє могутньою постаттю всіх сільських трудівників, визищуючнсь над ними, як мідний пам'ятник. Пам'ятники, як відомо, тільки нагадують нам про зроблене, а живим — живе.

Голова нікого не затуляє і не заміняє, віп тільки віддувається! за всіх — це правда. Л для цього треба міцно стояти па ногах,! вростати в землю так, щоб не виколупали тебе ніякі землерийні! машини і ніякі сили па світі. Тому всі голови міцно стоять на по-! гах. Через це вони трохи неповороткі, зате хитрі. Вони люблять гарні хати (ой чия то хата так оздобленая?), але не витрачають] па це державних грошей. Люблять вони чорпі "Волги". Коли жі чорних пе дістається, то їздять на тих, які запарядпть Міпістер-| ство торгівлі у район. Ще більше вони люблять відзнаки, але ніколи пе переймаються марпослав'ям, бо не мають для "того часу.| Найцікавіше (це вже межує з якоюсь містикою), що всі голови; колгоспів, псзалежпо від їхньої статі, мовби однакові. Чоловіки схожі на голів і жінки схожі на голів, ви ніколи не сплутаєте їх з кимось ішпіім, а зустрівши, одразу вигукнете: "Доброго здоров'ячка, товаришу голово!" І цо тим дивніше, що голова як частина тіла в голови колгоспу пе займас такого вже надто особливого; місця. На перший план тут висувається щось інше, зовсім не біо-j логічне, а мовбп стратегічно, чп що: упертість, несхитність, ста-| лево-кам'япа вольовптість. Він піднятий над землею і над усіmj світом великим відчуттям всемогутності сміху. Сміх очищає кров. Тому голова усміхається і тоді, коли йому говорять розумні речі,| і тоді, коли чує дурниці. Насправді ж — він виставляє мудру ус-; мішку, як щит, відгороджується нею, як дипломат від чужого міністра закордонних справ. Нам своє робить!

Вам хочеться того й сього або так і сяк, а голова знає, що тіль-і ки ось як. Ви приїхали й поїхали, а голова зостається. "А я таке, йілля мато, що химери одгапяю"... Голова свистить, як шпак, услід тимчасовим уповноваженим, а клює тільки свої зернята. Сонце його пече, дощі січуть, вітри здпмають, морози докучають, а він тільки крекче, червоніє, надимається і вростає в землю ще глибше. Навіть єгипетські піраміди розвалюються, а він стоїть. Гірські хребти під дією всемогутніх сил природи згладжуються, ппж-

"Гають, присідають, а голова колгоспу не просто собі стоїть, а що віби й вивищується щодалі більше і дужче.

Скажуть: а ссляпп взагалі? Хіба вони не такі, як голови колгоспів? І чп неодмінно треба статп головою, щоб скупчпти в собі всі ці ознаки, властивості й гідності свого народу, працелюбного і твердого в історії? Тоді спитаємо й ми:, а що такс селяни і де вони тепер? І чи вони збереглися в своєму первісному, сказати б, віддистпльованому вигляді? Летять до міста, надто що крила з синтетики тепер куппш будь-де. Колишні селяни переходять в оту неозначену категорію людства, яка метається мЬк житловими масивами великих і малих міст і тпми географічними просторами, де половіє жито, красується пшениця, тихо росте в землі картопля, кувікають поросята, начиняються ковбаси і настоюється в глечиках густа сметана.

— То як, Зіпько Федорівно,— спитав Грніна голову колгоспу по телефону,— ви не заперечуєте, щоб я підміняв Подала на бу-рякоагрегаті в пічпі зміни?

— Давай домовимося так,— сказала Зінька Федорівна,— ти мені нічого не казав, а я нічого не чула.

— Згода.

— А тепер ти мені скажп: як ти відігнав од нас Жмака? Я тобі за це готова в ніжки поклонитися.

— Та як? ВИ Ж мопс кинули йому в пащу, от я й відкручу-вася. То як мені — сідати па комбайн?

— А хіба я коли-небудь була проти? — сказала Зінька Федорівна.

І тут пішов дощ. Перед тим земля, спечена сопцем, була тверда, як бугаячнй лоб, а тепер за одну ніч розкисла, розповзлася, мов та гася з прислів'я, і вже не була доброю і всеплодющою, а тільки хижо-нещадимою і найперше намагалася засмоктати тебе в свої нетрі, проковтнути, злизати лизнем.

Однак у наміри автора не входить описуваппя дощів. Автор пе може (і пе хоче!) конкурувати з класиками. Незважаючи на свій похилий вік, автор досі ще пам'ятає геніальпу картппу українських дощів у Коцюбинського: "Ідуть дощі. Холодні осіппі тумани клу-бочаться вгорі і спускають па землю мокрі коси..." Але класики не знали, що таке п'ятдесят мільйонів тонн цукрових буряків. Такої кількості цих, як пишуть паші журналісти, "солодких коренів" взагалі пе знав жоден народ. І піхто не зпає, як це посіяти, як шарувати, прополювати, доглядати, а найголовніше: як викопати.

Ми копаємо буряки! Нас п'ятдесят мільйопів, а буряків — п'ятдесят мільйонів тони, та ще додамо десять мільйонів тонн землі, яка налипла па буряках. І ось у світі діється те й се, одні країни розвиваються сюди, інші розвиваються туди, ще інші зовсім пе розвішаються, а над ними нависають ті, хто з жпру біситься, а мп знай копаємо буряки.