Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу - Павленко Марина

— Ось тільки... Кого він буде згадувати... замість тебе?

— Смішні ви, люди! — похитала чарівною голівкою Росяниця. — Все аби щось мати взамін! Ні, тут я безсила! А от порожнечу в пам’яті на місці Підліснячки забезпечити можу!

— Порожнечу? — уявила колишній байдужий погляд Кулаківського і злякалась. — Тоді не треба! Хай уже буде, як є! Тільки не порожнеча!

— Як скажеш! — здвигнула плічками красуня. І, завваживши посмутнілий Софійчин погляд, весело додала: — Та не побивайся так! Повір: Вадові почуття до мене й без того швидко вивітряться! Не той це хлопець!..

Рося затнулася. Згадала хлопця, за яким шкодує насправді?

— А як же майбутнє листування, телефони?.. Ви ж домовлялися...

— Ха-ха-ха! — Росава гойднула пишним хвостом. — Вадим листується! Ти це уявляєш?

Софійка уявляла погано.

— А телефон, сама знаєш, може бути зайнятий чи "поза зоною"!

Що може, то може!

— Між іншим, телефонуй Сашкові: уже доступний. Так от про Вадима. Обіцяного три роки ждуть, хіба не знаєш такої приказки? Майже сучасної: в мої часи так тонко хитрувати не вміли!

— Ох, зажди, віднесу цього опецька додому, бо не дасть добалакати! — пострибала виловлювати братика з калюжі. — Нагулявся!

— А я збігаю дізнатись, як там баба Валя! — підхопилась і Рося.

— Ох, піди, бо якийсь чоловік годину тому як зайшов до неї...

— Старенький такий? З паличкою? Тоді я краще пожду тебе тут!

Софійка стрілою вилетіла на другий поверх і вручила мамі зателепаного Ростика. Стрілою злетіла й донизу, аби не згубити нитки розмови.

— До речі, про бабу Валю... — торкнулась чи не найболючішого питання.

— Не хвилюйся, я за неї подбала! Той чоловічок — із сусіднього кварталу. Старий, самотній, ще й кіт здох недавно!

— Не розумію, до чого тут він і його здохлий кіт!

— Дивно, як правило, ти ці речі швидко хапаєш! Заміж її хочу видати, от що!

Ах он як! Баба, виходить, недарма казала, що вуж — це муж! От лише вона й сама не думала, що для неї! Але...

— Може, за пана Гарбуза? Приємний літній чоловік, не п'є і не курить!

— Софіє, ти мене часом дивуєш! Як мовлять Віта й твій хороший дідусь Іван, ку-ку! Хочу видати за того чоловіка, який зараз у баби вдома! І, судячи з першої зустрічі, все йде на лад! Утім, Фантик йому просто не може не сподобатись! А пан Гарбуз, до твого відома, не стерпів би в квартирі й духу котячого! Як і я! Чого-чого, а котів не люблю! Може, тому, що води бояться? Чи тому, що рибу їдять? Фантик мене дратує, і я мимоволі тягну з нього енергію! Тільки я зникну — він оклигає і розквітне!

Софійка вражена. Підозрювала: у тім, що кіт вихуд, без Росави не обійшлось. Хоча й не уявляла, як це — котів не любити.

— Вважай, що це єдина моя вада! — продовжила та. — А може, тому, що за часів нашої, як ви кажете, білокрилівської культури свійських котів знали хіба в якомусь далекому Єгипті!

— Мишей у вас ловили вужі! — похвалилася знаннями Софійка.

— О, вони взагалі розумники! Могли виконувати прості команди й завдання! Гарбуз не зду-рив! Але баба Валя не стерпіла б у квартирі його археологічного музею! До того ж пан Віктор — самітник за вдачею, деяким людям одруження протипоказане!

— А Ростик... Даруй, але з нього ти теж тягла енергію?

— Він же не худне, а тільки росте й бадьорішає! — засміялась Роська. — Просто не мені тебе вчити, що діти, як і тварини, чують... ну, як сказати... чужинця! А я для вас таки чужинець!

— Але ж Сергійко...

— Сергійко — незвичайна дитина, ти знаєш.

Рушили вуличкою, що потопала у білопінному

вишневому цвіті.

— А як... щодо Сашкової мами? — Ех, наскільки б легше стало Фадійчукам, якби знайшовся серйозний чоловік і дбав про родину!

— Я схожа на агентство знайомств чи бюро весільних послуг? — підвела брови Росава. — Чи на мені є вивіска про, як у вас мовлять, оптові знижки?

— Та я так...

— Вам, людям, як мед, то й жменями!

— Ложкою!

— Ах, даруй! Згадала, як у дуже давні часи його дехто жменями дістаная! До того ж Спім кома мама щаслмпа... мама! Такого сина маючи, заміжжям перейматись не варто!

Софійка зашарілась:

— Та й дочки в неї нічого. Галасливі трохи!..

— Шкодую за тим, що тітоньку твою багато чого ще могла б навчити! Ось трави входять у силу, а до зеленої магії ми й не підступали! Сніжана заклопотана, правда. Зрештою, вона дуже талановита і багато зможе тепер осягти й сама!

Софійка зітхнула: у всіх таланти, а в неї... Росава пронизала її поглядом і ворухнула бровою:

— А в минуле, як ти, хто-небудь може потрапити? А знайти місце для Загубленого у часі? Чи русалку побачити? Мовчу вже про вміння порятувати тітоньку від невдалого заміжжя чи про те, що без тебе вони з Сергієм так і не мали б сина! Сама собі заздрити маєш. Головне — щоб дару не занехаяла.

Дівчинка не знала, що відповісти.

— А як твій живопис? — поцікавилась.

— Ніяк! Чи я маю вступати до художньої академії?

— Чому б і ні?

— Ет, живопис — це так, виграшки. Не моє воно! Хоча хтозна... Пустельник так запевнив

мене у моєму талантові... Колись, може, надумаю повернутись і до малярства!.. Поки що мені досить того, що твій дядько Сергій переосмислить і використає дещо від мого авторського стилю! Уявляєш, так і сказав: авторського стилю!

Темніло, на небосхилі завис ріжок місяця.

— Старий! — перехопила Софійчин погляд Росава. — Це добре. Завершувати справу потрібно тоді, коли місяць спадає.

Угледівши в тому погляді питання, пояснила:

— Старий, це коли буквою "С". А молодий, ростучий — паличку доточити — вийде "Р". "С" — спадний, "Р" — ростучий! Першу абетку творячи, і до місяця придивлялись!

Це ж треба!

— Мабуть, і в слові "повня" звук "О" не випадковий: місяць тоді якраз на цю літеру схожий!— дофантазувала Софійка.

— А ще прибідняєшся, ніби талантів не маєш! — згідливо кивнула Рося.

Тим часом вечір уже повнився пахощами й далеким жаб’ячим кумканням.

— Не кумкання — музика! — вдоволено мружилася Роська. — Натякає, що вже й додому пора, еге ж?

Який дім русалка має на увазі? Пора то пора, але Софійка все не могла відірватися від розмови! Ну, чом було не потоваришувати раніше?

— Згадала бабиного полтавського родича, — пригальмувала, як повернули в бік свого будинку. — Ти ж, по суті, позбавила бабу Валю рідні!

— Атож, кревної. Але чи знаєш ти, чого раптом ця кревна рідня схотіла шукати тітки?

— Ну, рідня. Провідати.

— Не провідати, а розвідати. Чи не перепише баба Валя на нього вишнопільської квартири.

— Та ти що?! — жахнулась дівчинка. — 3 іншого боку, все одно колись доведеться...

— Можна знайти когось більш підходящого!

— В неї більше немає родичів, отже, чужого?

— Ну, а про це тобі знати ще рано! Шкідливо навіть! Щоб ваших сусідсько-няньківсько-немовлячих стосунків не порушити!

Правда, що Софійці до того? Нехай Бог дає бабі ще віку й здоров'я!

— Добре, а скажи... Як тобі вдалося провчити нас з Іркою? Тоді, в роздягалці! Я ж удома знову мала нормальні шкарпетки! Признатись, я тоді була впевнена, що в тебе між пальцями — перетинки...

— Ну, це моя справа! А щодо Ірчиного несподіваного манікюру поверх чобіт і твоїх раптових

дірок... Тобі Сніжана казала, що є така собі сіра магія?

— Мистецтво керувати чужою волею?

— Атож! Я просто змусила всіх побачити те, що мені хотілось! Мані, по-теперішньому гіпноз. Ростислав, наприклад, освоїв його за кілька днів!

Софійка замислилась і дуже хотіла спитати, що іще з побаченого ними було маною, а що — реальністю? Але не зважилась.

Пахтіла алича, цвіли вишні, жаб’яче кумкання набирало сили, а дві дівчини, дві красуні (одна з них про це не знала) ніяк не могли скінчити розмови й розійтись по своїх квартирах.

58. Сповідь

"Росавка виїхала назад у Полтаву, до своїх примирених батьків..."

Софійка писала Віті листа. Тепер-бо зовсім по-іншому дивилась на подружчине захоплення Підліснячкою, тепер була, можна сказати, її однодумницею.

"Тато вранці ходив у підвал по картоплю і звідти приніс новину: вужі зникли! Пустельник же,

який розмовляв з бабусею по телефону про Сергійка і який потім подзвонив нам..."— Тьху, ну й довжелецьке речення! — "...сказав, що і в їхніх логребах-підвалах немає тепер цих... цих мудрих тваринок". Написала, а тоді згадала, що Ві-ку-ку, здається, не була в курсі вужевої епопеї. Ой, не в курсі вона ще й про Сергійка, але нічого, вона прозірлива і зрозуміє правильно!

Написати б про щось... духовне, чи як. Ага. "Росавка навчила тітоньку Сніжану дуже багатьох методів зцілення, а дядькові Сергію додала родзинок у його авторський стиль". Софійка зітерла крапку, поставлену її власною непроханою сльозою, і дописала: "Шкода, не встигла навчити мене..."

І раптом задумалась. Не встигла навчити? Лікування й малярства — так. Але чогось іншого?

Насамперед — нового ставлення до людей. Як там тітонька розказувала? Кожен має в собі таємні, приховані можливості, про які й не здогадується! Якби володів ними, не потрібно було б на світі операцій, антибіотиків, уколів! Дехто ж мовби не чує талантів і мудрості бодай у звичних колядках-щедрівках і твердить, що вся культура прийшла аж із новою вірою, що наші дохристиянські предки ходили на чотирьох і їли сире м'ясо!.. А чого вартий, наприклад, обряд накликання

дощу! Та й узагалі, що ми знаємо про колишнє, навіть про звичайні на перший погляд дитячі примовки?

Навчила придивлятися до свого міста й околиць, до Кам’янки, до всього навкруг. О, варто буде Ліді Василівні подати ідею піти всім класом, а краще — школою порозчищати кам’янські береги від сміття! Вчителька радо погодиться, а посадити на річці крин і сама запропонує!

Навчила прислухатися до мови. Це ж описати — жодного листа не вистачить! Хай Ві-ку-ку спробує дослідити назву бодай Леськовичів. 0, вона знайде багато чого нового, такого, що ховається в словах од поверхового погляду!..

Навчила — нарешті! — цінувати Сашка. І не тільки за гарні очі (бо ж і сам він нічого, так виріс!)! Бо як не цінувати хлопця, котрий давно по-засвоював справжні істини?! Господи, його ж не взяли навіть Росьчині замовляння! Недавно запитала Сашка:

— Але ж я сама чула, як вона тебе причаровувала! Отже, не подіяло?

Відповів, як завжди, неповторно і дотепно:

— А може, просто перекинулось на того, хто в цей час випадково був десь поруч і все те чув?

Натякає, що Софійка стояла на сусідньому балконі й місяць та зоряниці причарували його,

родженого-хрещеного, саме до...