Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу - Павленко Марина
— Я ж теж на класній годині розповіла не все!
— Та?
— Пам’ятаєш, я сказала, що люди покинули старих богів і перенесли свої пожитки на нове місце? Але промовчала, що організував це переселення саме твій пращур! Дивно, але звався Ростиславом — як твій малий! Гарнющий був, ставний, височенний, здоровенний, мізинцем підкови гнув!..
— То це до нього ти була по-справжньому небайдужа, то це на нього потім видався тобі схожим Оришчин наречений?!
Русалка опустила голову і, здається, трохи зашарілась. Якийсь час мовчали. Потім вона сама повернулась до обірваної розмови:
— Татари взяли його в полон. Тоді почалися на наш край перші татарські набіги. Ростислав такий сильний був, що міг один проти цілого війська стати. Довго тримав під своєю охороною Вишнє, але й на його силу знайшлася недоля. Спіймали сонного, вкинули в криницю, а цямриння забили дошками й завалили камінням. На поверхню води він таки піднявся, але далі по слизьких стінках... Кілька днів марно намагався визволитись. Бачу, що гине, то й вирішила помогти. Мені, водяній царівні, легко в криницю пробратися чи з криниці вибратись. Явилася до нього й навчила, зібравши енергію, на стіні колодязя намалювати,
наприклад, коня — і цим конем крізь цямриння на волю вирватися!
— І вийшло?
— Чом би мало не вийти? У нього все виходило! Подякував Ростислав і в ноги мені впав: навчи, мовляв, свого уміння! А я, коли ти помітила, завжди готова ним поділитись! О, про такого учня лише мріяти! Все перейняв завиграшки, усі магії, навіть часову!
— Отак потрохи-потрохи, і ти в нього закохалася?.. — Софійка м'яко натякнула на те, на що ніяк не могла звернути Росава.
— Він був того вартий! — сумно відповіла дівчина.
— Але він?..
— Уже мав сім’ю, дітей! Кажу: "Покинь, і ми з тобою світ перевернемо!" Бачу ж: серце його до мене тягнеться, та він йому волі не дає! Ти й не уявляєш, як для нас, богів, та й для вашого Бога теж, важливі людська віра й підтримка!.. У той час це просто було, навіть ваш князь Володимир, що Русь хрестив і що святим його проголосили, дружин мав кілька десятків і не каявся! Але Ростислав — не князь. У ньому вже тоді щось таке було... Мовляв, одна дружина, то й одна! Не можу її дурити! Ні-ні, у наших дохристиянських поняттях теж було відчуття гріха, але не було звичаю
мордувати себе, до чогось силувати. Потім це нове самоїдство й змусило його зібрати вишнівський люд, підняти його з осілого місця і йти на інше, аби молитися в інших храмах. Тож він і заснував уже нове містечко Вишнє, нарікши його Вишнополем. Об’єднавши в його назві старе й нове... Сам, правда, в ньому довго не жив: після мене бути з нелюбою дружиною таки не міг. Пішов у якісь ліси, заснував монастир... Той монастир потім велику славу здобув: були в ньому дуже мудрі, всезнаючі монахи, щось на зразок нинішнього Тибету. Завдяки йому, звісно. Звідти пізніше й характерництво козацьке пішло. Адже і Ростиславові внуки-правнуки стали козаками, тож і виходить: заснував місто майже козак!..
— Козак, але ж не Вишня?!
— Прізвисько Вишня до твого роду приклеїлося вже потім. Пішло таки від назви дерева. Праукраїнці шанували саме вишню і мали її за вище, вишнє, тобто верховне дерево! Можна сказати, за дерево життя! На Новий рік (тоді рік навесні починався) квітучу вишеньку, посаджену в діжечці, вносили до хати. За її цвітом пророчили долю на цілий рік. Білий цвіт також нагадував білі стіни і рушники...
— А Ростислав... Не бачила його відтоді?
— Ніколи більше до мого каменя не приходив. Хоч завжди про нього думав і пам’ятав...
— Це як у "Лісовій пісні" Лесі Українки — є такий розкішний твір не тільки для хлопців, а й для дівчат. Вивчається у старших класах, але я вже давно його знаю майже напам’ять...
— Де Мавка полюбила звичайного хлопця? — Роська відала й це. — Так, союз людини й русалки — діло ризиковане!..
— Виходить, у коханні тобі за всі три тисячі років жодного разу так і не пощастило? — вразилася Софія. От тобі й писана красуня!..
— Може, у мене все ще попереду, — сумно пожартувала Рося. — Може, колись у іншого Ростислава закохаюсь: у твого братика, наприклад! Чи в Сергійка: він мені ще до народження радів!
Ну, та й можна витримати цю Роську?!
55. Важлива істина
Щойно відчистила чобітки від лісової грязюки, узялась телефонувати Сашкові. "Поза зоною"! Треба не забути попросити Роську розблокувати Сашків номер, а зараз побіжить до нього сама.
За дверима щось довго шелепало й сопіло трьома голосами — сестри заглядають у щілинку!
— Це я, Софія! Мені до Сашка!
— Та бачимо, що Софія! — філософськи зітхнула котрась.
— Але ж Сашко просив, що його для тебе нема вдома!
— Ні, він сказав, що простудився, коли тоді бігав під дощем до тебе і ти його прогнала!
— Тепер у нього знову заразний грип!
— У вас що, епідемія?! Чи нічого іншого не спромігся придумати? Можу позичити медичного довідника, хай підбере цікавішу хворобу!
Сестри мовчки зітхнули.
— Що ж, не турбуватиму! — Софійка вдалась до випробуваного прийому. — Перекажіть, що я вже йду і зичу йому одужати!
Три пари ніжок подріботіло в кімнату. Софійка ж зосталася під дверима чекати.
Але дріботіння, жвавіше й веселіше, вмить повернулось назад:
— Він сказав, що зараз вийде!
От уже характер!
— Тільки ж хай надійно вкутується! — усміхнулась до себе. — І одягне марлеву пов’язку!
Сашко вибіг зовсім не вкутаний і безмежно щасливий.
Довго бродили містом, перебирали всякі домашні новини.
— Ходімо купим якогось морозива, бо так спішила до тебе, що й поїсти не встигла!
— Я не прихопив грошей! — ніяково знизав плечима Сашко.
— Сьогодні я частую! Маю на те гідну причину!
— Яку? — загорівся обнадієним рум’янцем.
— Ян-Казимир-Сергійко-Завтрашній!
Потрохи-потрохи, і від Сергійка розмова перескочила на Леськовичівський замок, і нашому героєві не зосталось іншого, як зізнатися, що там був.
— З Росавою, правда?
— Так... Тільки це не те, що ти подумала! — палко замахав руками. — У мене там справа одна була, поки що для тебе секретна! Росяна допомагала її владнати.
Зважитись нарешті запитати про те, що муляло дуже давно.
— Ще тільки одне питання! Як на твій погляд, вона... вона вродлива? Вродлива ж, правда?
— Звичайно.
І ти так просто і прямо про це кажеш?! — аж зупинилась від такого нахабства.
Якби я сказав "ні", ти повірила б?
Софійка мовчала.
— Але, знаєш, я давно засвоїв важливу істину.
— Яку істину? — Вічно щось мудрує!
— Ти ж обіцяла, що допит припиниться!
— Ну, ще тільки це одне-однісіньке, останнє питання, і йду купувати нам обом по морозиву!
— Дуже доречно при моєму заразному грипові!
— Ну, то що за істина?
— Красивих дівчат багато, але найкраща — тільки одна, — сказав, дивлячись собі під ноги.
Софійчині щоки спалахнули. А язик молов далі:
— І хто ж та одна?
— Ти ж знаєш, я люблю тільки і тільки "Пломбір"! — Сашко лукаво і твердо вказав на ятку з морозивом.
— Але... але ж — хто?!
— На одне-однісіньке, останнє запитання я відповів. З вас морозиво, панно! — Понавчався ж манер у Дашківського!
Покірно зітхнула і зателепала гаманцем.
56. Неспокій
Гімназію сколихнула новина: Росава Підлісняк повертається в Полтаву до батьків! Учителі безпомічно розводили руками. Дівчата ходили павами (Ірка переможно зиркала на Софійку, але та винувато відводила очі). Хлопці бродили, як побиті собаки.
— Софко, прикинь, вона мене кидає, як закінченого шестьору! — Кулаківський метався, мов поранений звір. Вони стояли під акацією, куди Вадим запросив Софійку есемескою.
— Не кидає, а повертається до батьків, це зовсім інше!
— Один чорт! Порадь, як мені тепер! Як жити?! — ледь не навколішки падав перед дівчинкою. — Може, попрошу старих, то й собі під Полтаву перекочуєм?
"Аж розбіглися!" — Софійка сміється в душі, уявляючи, як Вадові родичі лексусом доганяють Росаву.
— Вона ж обіцяла телефонувати, писати?
— Обіцяла! Але ж... Я здохну без неї!.. Як... як найвошивіший лузер!.. — мало не плакав.
Софійці ніколи не доводилось бачити, як здихають найвошивіші лузери, але то має бути печальне видовище. Бо на Кулаківського тяжко було дивитись.
Не здохнеш! — уперше несміливо торкнулась до своєї колишньої мрії — Вадимового рудого чуба. Співчутливо погладила. — Повір, це минеться! Переживеш.
— Думаєш? — у його зацькованому погляді зажевріла надія.
— Знаю!
Ще б пак! Софійка сама пережила! Її давня довічна й безмежно вірна любов до Вада минулася...
Удома замішання: така гарна дитина більше не буде прикладом тутешній дітворі! Мама недавно від баби Валі — у тої взагалі істерика.
— Ми товчемо їй, що батьки помирилися, що сім’я возз’єднується і треба радіти, а вона плаче! — скаржилась мама Софійці. — Але, уявіть собі, Рося промасажувала їй скроні, підживила якоюсь сонячною енергією, збризкала водою, настояною на місячному сяйві — і попустило. Стара задрімала, Росавка тим часом побігла до Сніжани: обіцяла їй дати на прощання ще кілька уроків, а Пустельникові хоче подарувати на згадку якусь картину. То я, поки стихло, додому повернулась. Виведу малого трошки на вулицю!
— Ти вбирай, а я з ним погуляю! — напросилася Софійка. Адже останнім часом гуляти з Рости-ком — суцільні відкриття!
Але спокою не побільшало. Не встиг Рос-тик ступцяти зі сходів, як ними вже піднімався якийсь літній чоловік з паличкою.
— Вибачте, Валентина Петрівна тут мешкає? — вказав на бабині Валині двері.
— Ви, мабуть, помилились! Тут живе тільки баба Валя! З Росавою і Фантиком! — авторитетно заперечила Софійка, забувши, що баба Валя й справді Петрівна!
— З Фантиком? Отже, я на правильному шляху! — радо усміхнувся чоловік і подибав догори.
Софійка затрималась біля порога й почула, як задзвонив у квартиру.
Бабі зараз і так нелегко, а тут ще ці нові полтавські родичі дістають!
57. Довга розмова
Софійка з братиком саме полювали за раннім квітневим метеликом, як Росава повернулася від Сніжани.
— Як там наші Кавуни? — Софійка відволіклася від метелика, і Ростик почав досліджувати мурашок. Якимось ентомологом буде, чи що?
— Баштан почувається чудово й переказує вітання! — усміхнулась Рося.
Ну, хіба не дотепниця? Не розумниця?
— Може... я піду зітру той малюнок?.. — Мусить бігти за братиком, що таки ж рветься кудись подалі від Підліснячки.
— Неприємностей хочеш? Як мовить Кулаківський, розслабся і не парся! Однак нічого не поможе!
— Кулаківський?! Жартуєш! — Софійці залишилося хіба що традиційно перевести на інше.
— Хочеш, зітру з його пам’яті всі згадки про мене? — допитливо скосила очі.
Ну в точку ж б’є, в самісіньку!
— А можна? — здивувалася Софійка.