Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу - Павленко Марина
Візьме фарбу з петрушки, щіточку, Гарбузове фото, про всяк випадок мамин сльозо-гінний балончик — і піде!
Весняний ліс клекотав цвітом, свіжою після-дощовою зеленню, морем пахощів, бджолиним гулом, пташиним щебетом і зовсім звільнив Со-фійку від моторошних думок.
Ось і місце битви. Заповітний камінь. Колись, у день Зимових Русалій, Софійка ненароком визволила з каменя намальовану на ньому русалку. Тепер, ні — давно вже! — настав час вказати русалці на її місце. Привабити до каменя (Росавка любить петрушку? Буде їй петрушка!) і повернути в камінь. Сніжанині слова про імітативну магію марно не пройшли, не пропали. Це коли лікуєш не саму людину, а предмет, що її уособлює, імітує!
Зручно вмостилась, поклала на видному місці світлину. Спочатку зробила намітки пласким шматочком маминої крейди. На камені проступили риси колишнього русалчиного зображення. Розкоркувала пляшечку, вмочила в зелень щіточку... Ну, поможи Господи!..
Повторювати лінії первісних художників-примітивістів (останнє слово почула від Пустельника) не так і складно. Крапки — очі, риски — брови... Довші риски — волосся... Сік, звичайно, міг би давати густішу барву, та головне — бодай смачно пах петрушкою.
Коли обличчя було вже майже готове, Софійчина рука раптово завмерла. Ні, її не перехопила ззаду нічия лапа, нічия ласта, хоч якраз цього від самого початку остерігалася.
В її уяві зненацька промайнули події, пережиту після тієї злощасної лижної прогулянки, аж до останніх дощів. І дівчинка вжахнулася. Скільки ж ненависті перетопталося за цей час у її душі! Скільки люті перепалало в її серці! Скільки бруду вихлюпнулося з її вуст і думок! Більше, ніж за все її дотеперішнє життя! І кому це принесло хоч крихту користі?
Атож, Росава почала перша! Але ж Софійка сама впустила її в своє життя... Вона почала перша, та чи правильно зробила й Софійка, так безоглядно втягнувшись у цю виснажливу і, зрештою, безглузду війну? Чи не варто було зробити, як ото радила, здається ще перед Новим роком, Сніжа-а: приглянутись до Росави пильніше і навіть — )-р! Чи не бр-р-р — подружитись із нею, зага-и хорошою людиною! Хорошою? Людиною?
; Росяницю було за що поважати! Коли зовсім ю, десь у глибині душі поважала ж її Софій-д час недавнього накликання дощу! А тоді, ковній годині, навіть захоплювалась! І спів-
Що там іще радила тітонька? "Головне— позбудешся ненависті, від цього зразу полегшає..." Сама тітонька відразу тієї ненависті позбулась і, замість заздрити цілительським здібностям Росави, взялася переймати їх і собі! Результат? Сяюча, щаслива Сніжана, щаслива і її родина! Бо й правда, що буде зі світом, якщо люди почнуть ненавидіти успішнішого, вродливішого, талановитішого?.. Може, тому і вбивства, і війни, і злидні, що люди саме це й роблять?
Чого доб’ється й тоді, коли зазнає невдачі? Росавка нанесе зустрічного удару. Софійка знову того удару не подарує. Що далі? Куди заведе нерозумний запеклий поєдинок?
Але як відмовитися від плеканого, виболеного останнього бою?.. Чи інтуїція, чи то притлумлені гени баби Оришки підказують, що теперішній задум нарешті буде успішний!
Що Софійка виграє, знищивши Росяницю? Стане їй легше від того, що Вадим, Дмитро і Сашко втратять своє кохання? Що Сніжана втратить свою навчительку? Що Ві-ку-ку згубить свій ідеал? Що... Чого добилась Оришка, позбувшись русалки? Додало це кохання в її сім’ю?..
І яке Софійка має право зазіхати на чиєсь існування? Навіть якщо цей хтось — русалка, навіть якщо її життя від того не скінчиться, а тільки перейде в іншу реальність? А як вона почуватиметься все наступне життя, знаючи, ідо її руки заплямовані... хай не кров’ю, але — оцим соком петрушки?..
Софійка зовсім заплуталася! Тож притулила чоло до нагрітого сонцем каменя й гірко заплакала. Змити, змити цими сльозами все намальоване! Сльозами сумніву, сльозами... каяття? Схаменулась, як пляшка мало не перекинулась, вихлюпнувши трохи соку в долоні. Тими долонями так і витирала непрохані сльози й розмазувала їх зеленкуватими патьоками.
Раптом уловила якийсь шелест і відчула, що її тіло перекреслила різка непривітна тінь.
От і все! Розв’язалося. Тут Софійці й кінець!
5 3. Додому
— Чом не домальовуєш? — відром крижаної води хлюпнувся на Софійку добре знайомий іронічний голос. — Ну ж бо, розумно придумала! Мені вже паморочиться од запаху петрушки, жду не діждуся, коли повернусь у свої присмачені цією травою рамки!
Софійка через силу підвела голову. Над нею, поставивши одну ногу на камінь і взявши руки в боки, гордо височіла Росава. Тісні джинси, довга, зав’язана вузлом на талії сорочка, вузька шкіряна жилетка й розпущене волосся робили Підліснячку схожою на якогось ковбоя. На дуже гарного й стильного ковбоя!..
— Домальовуй, кажу! Ти вгадала: так само колись малювала твоя істерична пращурка Ориш-ка! Якби ти зробила це ще в березні, до весняного сонцестояння, тут би вже й духу мого не стало!
— Я передумала. Тобто — не зможу. Не стану брати гріха на душу. Та й з ким додому повертатимусь? — несподівано вирвалось у Софійки. — Знаєш, навіть у таку щебетливу пору в лісі якось... не дуже затишно!..
Русалка здивовано підвела брови і якийсь час, прискаливши одне око, пильно дивилась на Со-фійку. Потім сіла на камінь біля неї:
— Дивлюсь я на вас, люди... І все не можу надивуватись! І дурні ви, і розумні, і жорстокі, і милосердні... І чудні, і смішні, і сама не знаю які!..
— Але ж погодься, що й ти добра! — стомлено зітхнула Софійка. — Прийшла тут, непрохана, всю увагу на себе, все захоплення — на себе!.. Повідбивала хлопців!..
— Ну, відбивати можна того, хто відбивається! — якось сумовито заперечила Росяниця, та відразу взяла себе в руки. — Якщо ти про Вадима, то його зовсім не важко було звабити яскравою упаковкою. Дмитро ж, як би це сказати... занадто рівний, чи що... Для всіх і ні для кого!
Щось таке про нього казав і Фадійчук!
— Словом, його справжнє кохання ще далеко попереду. А Сашко...
Ну ж, то що? Що Сашко?
— З ним і так зрозуміло!
Що? Що зрозуміло?
— То домальовуєш чи ні? — Росьчин голос звучав трохи сердито. — Не боїшся, що може бути пізно?
— Я згодна, що мій прапрадід повівся з тобою не дуже по-джентльменськи, але мститися на мені? Що я тобі винна? — Софійка розважливо зупинила русалчин запал. — Вибач, я тоді на уроці трохи прибрехала. Звісно ж, насправді ти прадідові дуже подобалась, але йому забракло характеру визначитись раз і назавжди! Як потім усе життя бракувало сміливості визнати свою поразку, і він хвалився небилицями про свою вірність і непоступливість!
— Та не вартий він ані помсти, ані згадування! — зухвало тріпнула волоссям Росава. — Як і того, щоб Оришка так воювала за нього.
— Але ж його внук зовсім інший! — виправдовувалась Софійка.
— О, твій дід Іван за бабусею Ліною — в огонь і в воду! А той... Він і сподобався мені лише тому, що був схожий...
На Сашка???
— Тобі ж я не те що мщуся... — перестрибнула на інше Підліснячка. — Зачепило, що якась самозванка науявляла себе русалонькою, навіть на балу її зображати надумалась. То й захотілося показати, які ми справжні. Для порівняння. А з’ясувалося, що ти ще й праправнучка декого з моїх знайомих!..
— Стривай, чому досі тут сидимо? Поговорим дорогою, — підхопилась дівчинка. — Ходім, бо мої тато й мама і твоя баба Валя тривогу здіймуть!
— Спершу домалюй!— затялась Росава.
— Не буду! — вперлась і Софійка.
— А якби я сказала, що Сашко мені призначив наступну зустріч, і тоді б не домалювала?
— Ні! Ні! Ні! Я ж не Оришка!
— Хочеш, скажу, чому він хоче бачити мене знову і знову?
— Ти дограєшся, що я тебе таки домалюю! — крізь сльози пожартувала Софійка. — Не знаю і знати не хочу! То ваші з Сашком справи! Ходімо звідси!
— А я скажу! — в Росьчиних очах засвітились лукаві (чи то заздрісні?) бісики. — Бо хоче декому подарувати омріяного комп’ютера!
— До чого тут я?
— А в кого день народження в кінці квітня?
— Навіть у мене, але...
— От цим я його й підбила на зустрічі! Понарозказувала, як багато можна заробити чорною археологією, похвалилася, що маю металошукача і хочу помогти йому заробити на подарунок! То він зрадів і сам поставив умову, що прибутки поділимо навпіл!
— І багато нашукали?
— Ти ж бачила, майже нічого! — Росяниця глипнула на почервонілу Софійку. — Я, правда, не надто й старалась! Якби хотіла, іще першого дня назбирали б! Проте я хотіла, щоб... щоб довше зустрічатися!.. Думала, згодом сподобаюсь... Але він... просто сподівався на заробіток! Причому такий наполегливий: не знайшли раз, не знайшли вдруге— він рук не опускає, готовий щодня шукати, щоб до кінця місяця встигнути!
І тільки й розмов, що Софійка, Софійка!.. Аж зло бере!
Софійка від здивування знов опустилась на камінь. Отже, Сашко... А вона понапридумувала собі!..
— Таких небагато... Цінуй цього хлопця!
Ще б пак! Та вона сьогодні ж!.. Піде до нього і перепросить!
— О, вже й за полудень! — подивилась на небо Рося. — Так, мерщій домальовуй і вирушаємо!
— Вирушаєм? То ти й після малюнка залишишся тут? — Дивувалася чи раділа?
— Залишуся, залишуся!
— То нащо домальовувати?
— Бо я не хочу, щоб на камені була тільки голова! — засміялась Росава. — Хочу бути на повний ріст і у всій красі!
— Ну, хіба що! — звеселіла Софійка. — Тоді я зараз!
Узяла пензля, майже граючись, домалювала все, що було на фото.
— От і чудово! — схвально оглянула себе Роська. — От і повернула мене до моїх богів!
— Що-о-о-о? Але ж ти обіцяла...
— Не хвилюйся! Ще кілька днів побуду: треба зі школи документи забрати, Дмитрові металошукача віддати, ще дещо...
— Але ж ти казала: додому! — Софійка сама не думала, що може від такої звістки розридатися! Хоч водночас від новин про Сашка хотілося дуріти, стрибати,сміятися!
— Твій дім у Вишнополі, а мій — тут! — Росяниця допила рештки соку, а порожню пляшку, щоб не засмічувати галявини, вкинула до Софійчиного пакета. — Ну, але поки що до міста підемо разом! Уперед, художнице!
54. Ж ЛІСОВА СТЕЖКА
Сяк-так оговтавшись, рушила вслід за Росею. Розговорилися: мали про що. Тож і потяглася щебетлива і довга, як лісова стежка, розмова.
— Гарний наш Білокринівський ліс, правда? — змовницьки підморгнула русалці Софія.
Роська так само змовницьки кивнула.
— Знаєш, усе-таки жаль, що Вишнопіль заснував не мій родич, не козак Вишня! — зітхнула Софійка, милуючись розкиданим унизу містечком.
— Гм, це як подивитися! — загадково усміхнулась супутниця.
