Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу - Павленко Марина
ага — імітативна магія! Он від кого тітоньці перейшло унікальне вміння!
— Дякуємо, Софійко! — повернув до тями вчительчин голос. — Ти так цікаво розповіла, що хочеться слухати ще і ще!
— О, я не все розповіла, Лідо Василівно! — спо-хопилася. — У Білокрилівському лісі є колонія
чорногузів, або, по-науковому, лелек білих звичайних.
— Та ти що?/ — вражено хитала головою Ліда Василівна, коли Софійка змалювала свої відвідини чорногузячого царства. — Ти неодмінно мусиш організувати нам туди екскурсію! Адже насамперед ми повинні знати...
— ...свій рідний край! — завчено продовжили учні.
— Ми ж, семикласники, досі вдячні тобі, Со-фійко, що здійснили тоді лижний похід, правда?
Всі, крім Вадима, схвально загули: справді вдячні!
— І не менш вдячні будемо за екскурсію до бузькових поселень! Вони вже десь починають прилітати!.. Діти, хочете, правда?
— Правда, правда! — загули ще прихильніше. Вадим, який тепер, аби зайвий раз бачити Ро-
ську, був готовий куди завгодно, кричав найгучніше:
— Давайте, відпадна буде тусня!
Почувалася переможницею. Вперше за багато
днів клас забув про новеньку і хвалив її, Софійку. Тепер зосталося тільки завдати удару самій суперниці.
— А ще знаю одну легенду, яка частково може пояснити назву річки Кам’янки!
— Розкажи! — зашумів клас.
Тепер найгучнішою була Ірка: вона будь-якою ціною хотіла підкреслити, що в цю мить не Роса-ва є фавориткою класу.
— Бо кругом неї на камінні любили сидіти русалки! Колись один юнак часто гуляв берегами... — боялася глянути в Росьчин бік, але й так відчувала, що Підліснячка то блідла, то червоніла, то зеленіла від злості. — І якось просто з каменя до нього стрибнула русалка.
"Замкни свої губи-губища!.." — ніби аж чула німе Росьчине послання. Але від цього язик розв’язувався ще більше:
— "Тала, тала, бух, бух, на камені дух, дух!" — співала й витанцьовувала русалка перед юнаком. А тоді стала йому в коханні освідчуватись.
По класові прокотився глузливий смішок.
— "Полюбила я тебе, красний парубче!" — Софійка імітувала Росявчин голос.
"Замкни свої очі-очища!" — аж шипіло-парувало з боку Підліснячки.
Софійка й справді примружилася, мов перед стрибком у воду:
— Русалка та була струнка, мов очеретинка. Очі — як два зелені озерця! Волосся темнюще, довжелезне, по коліна! Заколоте найтоншої різьби... кістяним гребенем!
Семикласники розгублено перезирнулись. На Росяницю схожа!..
— Як почула, що він кохає тільки свою дівчину (трішки фантазії не завадить, це ж легенда!), — кинулась — кинулася каменюкою у воду! — (А це вже й не зовсім фантазія, впізнаєш, Росавко, недавній обвал?) — І відтоді річку прозвали Кам’янкою!
Чуючи, як у голові каламутиться, а горло пересихає, Софійка з останніх сил прохрипіла головне:
— Відтоді, кажуть, русалка час від часу оживає, переселяється у людський світ і мститься... Особливо хлопцям, яких змушує в себе закохуватися... За колишню... образу!..
Софійка безсило зсунулася за парту. Всі сиділи як паралізовані. Почали ніби з Кам’янки, скінчили ніби однокласницею! Школярі не зважувались і глянути в Росавин бік. Першою отямилась учителька:
— Що ж, Софійка отримує найвищий бал! Погодьмося, що вона сьогодні була найкраща!
Всі поопускали очі, найнижче — Дмитрик. Ніхто не перечив.
39. Реванш
— ...До дзвінка ще є трохи часу. Але, звичайно, після Софійки навряд чи можна додати щось нове! — Ліда Василівна зібралась уже підвести підсумки.
— Можна й мені поділитися легендами про походження тутешніх назв? — висяювала чемністю і скромністю Росава. Ніби не її щойно було розмазано по стінці!
— Ти, Росю? Але ж... Де Вишнопіль, а де Полтава...
— Мені баба Валя розповіла! Дещо я в музейному архіві читала!
Підліснячка гордо вийшла насеред класу, виструнчилася, чарівно усміхнулась і почала:
— Прикро, але здебільшого люди схильні все міряти своїм куценьким розумом. Чується їм у назві річки слово "камінь", отже, треба придумати якусь кам’яну русалку, при цьому з русалки бажано зробити ідіотку, а людського хлопця подати як супермена. Є Білокрилівський ліс —
прив’язати до його назви колонію чорногузів, яка, до речі, поселилась у ньому всього два століття тому і, між іншим, є далеко не білокрила.
Присутні насторожились іще більше. Схоже, тепер камінчики полетіли у протилежний городець!
— Зветься місто Вишнопіль — то давайте придумаєм до нього козака Вишню, якого зроблено з вогнетривкого матеріалу чи пінопласту, через те він у вогні не горить, ще й у воді не тоне, а малює по темничній стіні кораблики й ними випливає!..
Але ж про кораблики Софійка вголос не казала! Та клас уже сміявся і не зважав на праведне Со-фійчине обурення.
— Так примітивно мислити — це як обмалювати вишеньками реферат про письменника Остапа Вишню! — била далі Росава.
Усі знов поопускали очі, бо била таки в точку: якраз Софійка — недавня головна класна художниця — оздобила реферат про класика-гумориста блискучими соковитими вишнями. Хотіла мисливськими усмішками, та потім збагнула, що розтягнуті уста виглядатимуть не надто ефектно, і... Зрештою, а що робити, коли в їхньому сьомому класі, як навмисне, вся література — про хлопців і для хлопців? "Захар Беркут", "Сагайдачний", "Климко", "Айвенго", "Пригоди Гуллівера", "Тарас
Бульба" перекази про Робіна Гуда, билини про Муромця, навіть ліричні "Гуси-лебеді летять"! Дівчатам хоч повісся! От і шукала шпаринки для розради! Тоді всім подобалось, а тепер, бач!..
Але ж Росава тоді з ними не вчилась, не могла того бачити!
— Якщо йти за цим примітивом, тоді уявіть, чим довелося б оформляти реферат про Тичину? Про Сосюру? Про Рильського, врешті-решт?
Клас уявив і вже відверто реготав. Супилась тільки Ірка, але теж, мабуть, з останніх сил. Ліда Василівна вже хотіла підвищити голос, але Рося дала раду сама:
— От я й хочу сказати: варто бачити не форму, а суть! А суть завжди набагато глибша, ніж здатен сягнути приземлений погляд. Так і з назвами. Все починалося з чого? З води! Вода — ось головна очищувальна сила! Священне джерело всього сущого! Найкращий провідник інформації! Люди селилися біля річки, потім за її назвою іменували й своє поселення! Так от, первісно річка звалась аж ніяк не Кам’янкою!
— Ні-і-ічого собі! — прошелестіло класом.
— Вона тоді була дуже чиста, і на її плесах цвіло безліч білих лілей. — Росяниця витягла з-під купи таблиць ту, де були зображені водяні лілії, прикріпила її до дошки. Поки це робила, то чи
справді, чи тільки здалось, але зображені там квіти на якусь мить ожили, загойдались, аж потягло річковою свіжістю. — Ось воно — латаття біле!
— Німфея альба! — біологічка згідливо повторила сказане латиною.
— А є ще — сніжно-біле, чи, як ви, Лідо Василівно, хочете сказати, німфея кандіда! — Росяниця била наповал і красою, і знаннями.
— Рідкісна квітка, любить лише чисту воду! — закивала вчителька.
Софійка бачила такі хіба в ставку Леськовичівського замку!
— І де вже знати деяким сучасним примітивам, що старовинна назва лілеї— крин. Атож-атож, вона має спільний корінь і спільне начало зі словом "криниця"! Колись навіть русалки звалися криницями! Проте річ не в тім: річку попервах називали саме Білокринівкою! Так-так — через
н , а не через л !
— Ва-а-ау-у-у! — перша не втрималась Ірка, тоді сама вчителька...
Усі забули і про Софійку, і про дзвінок, що кілька хвилин тому покликав на перерву. Ще б пак: такі новини в устах такої красуні!
— Річка тоді була дуже повновода й навесні широко розливалась. Тому люди будували свої оселі
вище, на скелястих берегах. Отже, Білокринівка текла внизу, вона була нижня, а поселення було вишнє — вгорі. Не через вишні! — Росавка витягла з купи таблицю з зображенням вишневих ягід, кісточок і листя і знову кинула її на купу. — Хоч і вишні згодом теж там з'явилися! Вловили, до чого йдеться?
Вловили, чом не вловити! Ця мудрагелька вдало перебрала на себе вчительчину роботу! Оце-то так! Але ж чому?..
— Довгий час місцеві люди шанували своїх річкових богів, були, як пізніше охрестили їх греки, язичниками чи поганинами, тобто селянами. І все в них було добре. Поки через густі ліси і до них не дійшла нова віра, запроваджена, як ви знаєте, князем Володимиром. Люди покинули попереднє стійбище, пішли в глиб лісу, аби заснувати нове місто, побудувати нові храми. Старі боги сказали: "Що ж, ідіть, бо прийшов новий час. Але візьміть із собою в нове життя й наші знання". Та люди відмовилися. Разом зі старими богами вони покинули й багато набутого століттями безцінного досвіду, але я не про те. Я про те, що й нове місто назвали на грецький манер: Вишнополем. Ліс і річка ще довго були Білокринівськими, поки нарешті якомусь грамотієві не здалася помилкою літера "н" і її не перетворили на зрозуміле
"л"! З часом річка обміліла: їй бракувало поваги й поклоніння. Подивіться тепер на Холерний Яр, на Олексівське болото: вони зміліли задовго до розгулу задимлених фабрик і заводів — насамперед від занепаду людської віри, од відсутності енергетики любові до них! Люди, котрі вірили в нас, перепрошую, в колишніх богів, не сміли кидати у воду й смітини! А теперішні благовірні парафіяни помолилися в церкві, висповідалися, причастилися, дістали прощення — і знову мішками, відрами, вантажівками стаскують сміття в річки й не бояться покари! Головне, що в церкві чисто! Вони шанують Бога в небі, забувши, що той — у всьому: в траві, у землі, у воді... Вони думають про спасіння душі, а світ коло себе нищать! Білосніжне латаття в Білокринівці більше не водиться. Тепер може з’явитись хіба штучне, оте кинуте кимось шовково-пластикове сміття. До того ж далеко вище за течією розорали Олексівське болото, річка висохла, камені, що раніше ховалися глибоко на дні, тепер стримлять над водою. То річку перейменували на Кам’янку! От вам і Кам’янка, от вам і Білокрилівський ліс, от вам і Вишнопіль! Дякую за увагу! — урвала Росава, схлипнула й вискочила з класу.
Всі провели її зачудованими поглядами і навіть не помітили, що ті погляди були зволожені слізь-
ми. Навіть Вадимів. Навіть — Ірчин. Та й Софійка впіймала на своїй руці дві зрадливі сльозини. Всім було шкода і річки, і старих назв, і свого талану. Ба, разом зі слізьми Софійка зловила думку, що їй шкода цієї мудрої, всезнаючої писаної красуні.
Тож коли клас, оговтавшись, вибухнув подячними оплесками, Софійка плескала найгучніше.
