Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу - Павленко Марина

Тягніть рожденого, хрещеного і молитвеного Олександра до народженої нехрещеної Росави!

Трохи постояла мовчки. Вдивлялась не так у небо, як десь у себе. Тоді розвернулась і, нечутно зачинивши за собою двері, пішла з балкона.

Софійка ж, виждавши, поки вийдуть зашпори, ватяними ногами теж подибала в кімнату. Вуста

ж, мов риба, що хапає останнє повітря, повторювали одне й те ж: "Я в засаді, в засаді, в засаді!" ...Замість "в засаді", мимоволі виривалося "в досаді, в досаді, в досаді".

ЗО. БіЛОКРИЛіВСЬКі СТРАШИЛКИ

Не провчились і кількох тижнів, а вже серед купи уроків та домашніх вправ Ліда Василівна вклинила й завдання на класну годину. Розшукати легенди про походження назви їхнього міста, вишнопільських кутків, лісів та річок. Дмитрик трохи бурчав: що може знати приїжджий? А для Софійки такі завдання — за виграшки: не алгебра ж!

Дідусеву розповідь про бога Вішну та козака Вишню, головних засновників Вишнополя, знає напам’ять. Цікаво, що дідусь Іван знає про Кам’янку й Білокрилівський ліс?

Тільки-но збиралася телефонувати йому на мобільний, аж дідусь на порозі! Над’їхав провідати, свіженької рибки привіз!

— Чогось вартісного про походження назви річки й лісу не можу згадати, — відповів на онуччині причіпки, — але якби там побродив, розглянувся, то, може, щось би й придумав!

— Ходімо, дідусю, ходімо! — застрибала й заплескала в долоні.

— А риба в Кам’янці водиться? — примружився сивочолий жартівник.

— Діду-у-усю!

— Гм, під ногами протряхло, можна піти!

Земля й справді підсохла: на лісових стежках і

зовсім сухо, а на галявах од грязюки захищав товстий шар торішнього листя. Лиш де-де в затінку позалишались острівці посірілого снігу — з-під них уже навіть підсніжники повитикалися! От вам і по зимі, от вам і по лижних прогулянках!

Зате для пана Гарбуза, видно, така погода — дослідницький рай! Тож, зустрівши його біля прибережної — зеленої серед лютого — осоки, Софійка навіть не здивувалася.

Знайомство-ручкання обох чоловіків було коротким і діловим:

— Віктор Гарбуз! Місцевий краєзнавець!

— Іван Ягода! Софійчин дід із Половинника! Читав статті ваші в газетах!

— А ми в експедицію вийшли! — заторохтіла дівчинка, щоб пан Віктор, чого доброго, не

згадав про гребеня. — Все хочемо з’ясувати, чого Кам’янка, чого Білокрилівка!

Проте пан Гарбуз клопотався іншим:

— Оце хочу ще про одне диво написати! Містика, а містика ж, товариші! Не примарилося тоді! Там, угорі, на камінній плиті таки пусто, таки нема русалчиного зображення!

— Русалчиного? — вхопився за якісь свої спогади Софійчин дідусь. — Чи не тієї, бува, русалки, що чіплялась до мого діда?

— Отого, що мешкав у Вишнополі? — Софійка поспішила випередити невдоволене Гарбузове роз'яснення, що, мовляв, ідеться не про місцеві побрехеньки, а про наскельне зображення три-тисячолітньої давнини. — Розкажіть!

— Того самого! — дідуся Івана вже не спинити. — Він тоді геть молодим був! А що дуже садівництво любив, то всюди якихось дичок вишукував, аби викопати й прищепити! Ото зранку з дому як піде — нібито вигнати гусей та качок на воду... Тоді ж Вишнопіль був як велике село: в кожному дворі худобу тримали, кожне водоймище птицею кишіло...

— О, може, й Кам’янка нею біліла? — доєднався до розмови пан Гарбуз.

Ах, до чого тут свійські птахи, коли за русалок зачепилися? Кажіть далі, дідусю!

— Не сумніваюся, що так і було! — Дідусь насупив брови у передчутті свіжих гіпотез. — А всі її береги, безперечно, були вталовані пташиними лапами і встелені пір'ям!

— То, може, ліс навколо річки тому і звався Білокрилівським? — тішився новій ідеї краєзнавець.

— А цілком може бути! — зрадів і дідусь.

— Аз русалкою що ж? — не втерпіла Софійка.

— Так от, птицю вижене, а сам — берегами-кущами нипає. То якоїсь морозостійкої ожини видивляється, то шукає грушку-дичку, що на камені родить! Мабуть, десь тоді та русалка його й запримітила! А в саму Зелену неділю й перепинила!

Вони якраз пробиралися вузенькою прибережною стежечкою навпроти місця, де вгорі на скелі лежав загадковий камінь. Дідусь Іван, сам того не відаючи, кивнув у бік того каменя:

— ...Отако, розказував, просто з каменя до нього — циб! Хоч я завше дивувався, чого з каменя, а не з річки? Мабуть, переплутав щось! Чи грілась там після купання? Але ні, таки з каменя, бо почала перед ним витанцьовувати й приспівувати:

Тала, тала, бух, бух,

На камені дух, дух!..

Дідусь Іван вискочив на якогось валуна і теж почав підтанцьовувати.

Коли б мені не любисток чи полин,

Та іди до біса із ним!

Коли б мені не любисток,

То я б тебе — за намисто!

— Ні, то русалки до дівчат цієї співали. Бо дівчата в Русальний тиждень любистком боронились! — виправив сам себе.

"Любисток!" — стрілою майнуло в Софійчиній голові. Але й сама Софійка в цю мить мало не зісковзнула стрілою в річку: стежку розмило хвилею, і дівчинка, ледве утримавшись на березі, м яко сіла в болото. Пан Віктор допоміг їй підвестися й почистити одяг, дідусь же натхненно продовжував:

— Хлопці ж полином рятувалися! Дід мій теж був не дурний, на Зелені святки в пазусі носив жмутик цього зілля! То вона до нього:

Коли б мені не полин,

Я б тебе задавила,

Коли б мені не трава,

Я б тебе хавава!

Коли б мені не м'ята,

Була б тобі тут хата!

Дідусь так увійшов у роль, що грізно вимахував руками і вдавав, що тягнеться то до Софійчиної, то до Гарбузової горлянки. Десь у вишині закаркало вороння. Стало аж моторошно! Пан Віктор навіть забув про майбутню статтю й трохи відступився в очерети.

— Проспівала отак йому, а тоді як засміється! Гарно я, питає, тебе розіграла? Насправді ж у мене до тебе інше діло. Я, мовляв, русалка не проста, мені всі ці штучки-лякалки до лампочки.

— Схаменіться, які лампочки в той час! — Ох, панові Гарбузові аби все по правді було!

— Ну, то до каганця чи до свічки! — не моргнувши оком, виправився дідусь. — Я, мовляв, над русалками начальниця. І через дрібниці з людьми заходитися не стану. Полюбила я тебе, красний парубче!

"Красний парубок? Чи не той Напередовець, про якого Росяниця співала в колядці?" — хапалась за думки Софійка.

— Вподобала тебе, каже, відтоді, як тут уперше з’явився! — Дідусь уже зліз із валуна й шурхотів стежкою. — А сама ж — гарнюча, як намальована! Якщо дід мій брехав, то і я брешу, але була струнка, мов очеретинка. Очі — як два зелені озерця! Волосся темнюще, довжелезне, по коліна!

Ох, не брехав прапрадід! Лелечко, який знайомий портрет! Підліснячка, отже, здавна до їхнього роду підбирається?

У плечі подмухав крижаний вітерець, осока навколо погрозливо зашипіла, верби моторошно закалатали безлистими гілками...

— І що ж ваш дід на ті залицяння? — Софійка боялася, що зараз їй щось завадить (може, та сама Роська вискочить із кущів), і вона не дістане завершення цієї драми!

З водяного плеса раптом зірвалася хмара диких качок і залопотіла просто дідусеві в обличчя. Одна качка — чи вдарившись об нього, чи пошкодивши крило — зненацька бухнулася в траву неподалік.

— Пішли теплі зими, вони далеко не відлітають! — пояснив Гарбуз. — А ця, сердешна, може, перемерзла?

"Сердешна" й справді безпомічно заборсалася в сухій траві. Чоловіки поспішили їй на допомогу.

— От тобі й казка про кривеньку качечку! — Софійка звернулась до когось невидимого.

— Пташиний грип! — підсумував краєзнавець.

— Звичайнісінький переляк! — Дідусь Іван узяв нещасну в долоні. Пташка тремтіла, наче сполохавшись.

— Тепер би цей ліс назвали Сірокрилівським! — Пан Віктор указав на непримітну барву дикої птахи. — А значить, і поселення тутешнє теж так само звалось би! Між іншим, Софійко, смішки смішками, а казка про кривеньку качечку може сягати ще білокрилівців! У них була тотемом якась водоплавна птаха!

Звісно, чого б водяній князівні водитись із сухопутними! Софійці було зовсім не до смішок.

— А далі з тією... русалкою? — мало не сказала Підліснячкою!

— Як не чудно, продовження має кілька варіантів! — знизав плечима дідусь, а качка насторожилася ще більше. — То він розказував, що тицьнув русалці під ніс полиновим стеблом — нечиста навік і пропала... То ніби починав хвалитись нападниці, як дуже вірно кохає свою наречену, — русалка розсердилася, кресонула брівками-блискавицями і зникла.

Софійці здалося? Чи й справді — через лютневе небо над Кам’янкою скинулася біла блискавка?

Але ж і молодчинка прапрадід! Так їй, Росавці, й треба! Хоч один цій нахабі дав одкоша! Хоч один довів, що справжнє кохання сильніше за будь-які чари! Того-то ця начальниця над русалками й казиться, того ж і мститься — вже на Софійці! Бачить, зараза, що не здолає вона

їхнього, Ягідного, чи пак Вишневого, роду! І не здолає-таки!

— Дід оженився незабаром на моїй тоді ще не бабці Оришці. Хоч, треба визнати, жили, мов кіт з собакою! — Дідусь Іван підкинув заспокоєну качечку догори, вона пурхнула і зникла у верховітті.

— Ну, ну?.. — не втерпів уже й зацікавлений пан Гарбуз.

— Але є й інша легенда! — посмутнішав оповідач. — Дід її, щоправда, заперечує... Ніби ще довго тягнуло діда в ті береги! Ніби ходив туди не одну нічку та й не годиночку! Одружився — і ще ходив! Поки, десь за рік по тій пригоді, моїй бабці Оришці та й не луснув терпець. І вона, обвішавшись чи то м’ятою, чи петрушкою... Хоч чого б це петрушкою, любистком, певно... Грім, чи що? — Дідусь прислухався до глухого гуркоту вгорі. — Моя Ліна впевнена, що грім на голе дерево — лиха прикмета!

— Це не грім! Мерщій з дороги! — Віктор Гарбуз раптом ухопив Івана й Софійку за одяг і різко потягнув назад. Вони заточились і попадали, боляче вдарившись об старі пеньки. За секунду перед їхніми носами — якраз по стежці, якою мали йти — прогриміла величезна каменюка і, торохнувшись об прибережні валуни, важко повалилась у воду.

Десь угорі (чи не там, звідки відірвався камінь?) тривожно залопотіли дикі качки. І їхня підшефна кривенька качечка з ними?..

— Оце так! — аж присвиснули обидва дідки. — Уже й на білокрилівських скелях можна втрапити під обвал!

— Якби не ви, пане Вікторе!.. — Софійка вперше відчула приплив удячності до дивакуватого краєзнавця. — Спасибі вам!

— Ходімте краще тією, вищою стежкою! — вирішив рятівник. — Вона звертає в гущавину, а там виведе на рівне! Звідти вже й траса недалечко. Хутенько, бо сутеніє!

— А ви, дідусю, швидше докажіть свою історію, поки справді не ускочили в халепу! — заблагала, коли звернули на безпечну доріжку.

— Отже, Оришка пішла до лісу й заловила чи то діда з русалкою, чи то саму русалку...