Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу - Павленко Марина
Тю, з якого це дива зібралася думати про Сашкову симпатичність?
Хлоп’ячі погляди на якусь мить підозріло схрестились. Але Павлик умить себе опанував і щиро усміхнувся Фадійчукові. Сашко відповів тим самим. Занадто швидко заприязнились. Аж нецікаво.
Тато поміг донести пакети з різними лакітками. Сніжана з мамою, спокутуючи вину, що не їдуть, наварили-накупили на цілу дивізію. Наче у Відьминому ставку риби не стало!
Павлик віз на гостинець бабусі Ліні й дідусеві Івану писану олійними фарбами картину, загорнуту в папір; Ві-ку-ку — ще гарячий пакунок з маминими пиріжками. Це якщо не рахувати ще
гарячіших подорожніх новин, котрі вже зараз висипалися з її повненьких рожевих уст!
Навіть Сашко ніяково тулив під ногами картату сумку, а в ній щось утушковане газетами. Хоч газети й картаті сумки давно вже не модні. Втішає хіба те, що це явно не парфуми. Софійка насторожено принюхалась до своєї сумочки: сама від себе не чекала, що потягне Сашків новорічний подарунок у Половинчик! Не хотілося, щоб за її відсутності хтось, зазираючи до шафи, натрапив на ту нещасну коробку! Та й чомусь її шкода стало покидати саму! Тьху, знову Сашко! Треба зиркнути на гребеня, прихованого тут-таки в сумочці, — зразу вивітряться з голови усілякі дурниці! Або уважніше прислухатися до Ві-ку-кусиних історій.
Підійшов автобус на Половинчик, і тато не без полегкості запхнув галасливу юрбу в обшарпаний салон.
Компанія бадьоро вимахувала йому на прощання, поки Вишнопільський вокзал разом із татом не зник з очей.
Це вперше Софійка зустрічатиме Різдво майже як доросла. Це вперше від початку цього року вона хоч на кілька днів утече нарешті далеко-далеко від настирливої суперниці й позбудеться нав’язаних нею проблем!
21. СВЯТКОВИЙ ВЕЧІР
У Половиннику всіх зустріли як рідних. І картину, і пиріжки прийняли з захватом.
А що риба в ставку таки ж не перевелась, дідусь не перестав рибалити і бабуся не розучилась пекти-варити, то зіткнулися з іншим клопотом. Що забрати зі столу, аби лишилося дванадцять страв?
Бабуся, віднісши в холодну веранду рибні котлети й запечені в сметані карасі, навіть просльозилася:
— Дванадцять не дванадцять, але ж колись і цибулину за окрему страву рахували! Це вам не оладки з жолудів чи липового листя, як за маминої молодості! Ісиш його, кажуть, а воно в роті, наче целофан, шелепає! Це не суп "кандьор Іванович", як мої тато величали і в якому крупина за крупиною ганялася з дубиною!.. Навіть не варена бараболя в лушпайках, якій у дитинстві тішилась я! Так тішилась, що, коли тато вертали з роботи, аж підстрибувала: "А вгадайте, що наші мамуня зварили!" Так і прозвали в сім’ї бараболю — вгадайкою!..
— Для чого ти, Ліно, сумної завела?.. — перервав дідусь.
Він заносив із кухні щось кругле, прикрите рушником.
— Таке вже в наших людей було життя: за паном гірко, за більшовиками — ще гірше! Давай ліпше цього стола хвалити й Бога молити, щоб і далі був такий самий! Глядіть краще, яка розкіш серед зими! Сашків гостинець!
Поставив таріль на стіл, величним рухом двома пальцями підняв рушника, і всі ахнули, побачивши щойно помитого лискучого... кавуна!
— Таку лагоминку до дванадцяти страв гріх не полічити! — проясніли бабусині очі. — Ще ніколи не їла на Різдво кавунів!
— Ге, а мій прадід Вишня, навпаки, розказував, що в їхній хаті кавун у Різдво — неодмінно! Прадід же садівник був, то вирощував і такі, що, в піску закопані, до Різдва долежували! Бессараб-ки звалися — ні від кого більше про них не чув. Казав, усі тільки й ждали, коли того кавуна розріжуть: коронна страва була!
— Де дістав? — зацікавилась діловита Ві-ку-ку. І, поки Сашко ніяковів, сама ж і відповіла: — Непоганого маєш директора!
— Це кращим працівникам дали як новорічний презент!.. — пояснив хлопець.
— Ти що, в сестер одібрав? — осудливо прошепотіла Софійка.
— їм досить апельсинів і цукерок з подарункових наборів! — одрізав Фадійчук.
— Намалювати б його: на тлі засніженого вікна й новорічної галузки! — перевів на своє Пав-лик. — Молодець Сашко, здивував!
Ах, Софійки він уже й зовсім не ревнував!
— Ай намалював би, синку! — Дідусь, у якого були тільки дочки, і Павлика, й Сашка сприймав як власних дітей. — Гарні картини в тебе! А цю купив би, щоб мені прадіда нагадувала!
— Ти ба’, як докупи складається, — хитренько пожартувала Ві-ку-ку. — Одні у вашім роду кавуни ростили, другі Кавунами звуться, а треті — в Різдво кавуни дарують!..
Софійку від тих слів наче вогнем обсипало.
— Годі базікати: он перша зірка до вечері кличе! — якимось не своїм од хвилювання голосом перевела на інше.
Всі зашуміли, беручи келихи з сяйливо-червоним кизиловим узваром.
Дзвеніли посудом, їли, хвалили страви, жартували. Дідусь ділився веселими родинними історіями. Знов реготалися. Тільки Сашко й Софійка ще довго не сміли глянути одне на одного. І чого, чого, чого?! Ну, що такого сказала ця проноза Ві-ку-ку?!
22. КОЛЯДКА
Щаслива юрба колядників дзвінко перекочувалась од хати до хати. Між половинчицькими дітьми, з бабусиною вишитою торбою через плече, убрані в Павликові маски-костюми, озброєні дідусевими історіями про те, як біля багатших хат вони, хлопчаки, перевдягались у кожушки навиворіт і колядували по другому разу, ходили Софійка, Сашко, Віта і Павлик.
Ось-ось минатимуть Відьмин ставок. Софійка вже зараз намагається непомітно відстати. Аби зробити єдину прикру справу за все гостювання, за всі ці гарні два дні. Софійка відщібнула сумочку і глипнула на гребінь: ох, як різко потягло на сон!.. Атож, уночі трохи не вдалося виспатись:
хлопці з дідусем у вітальні сопли, як після купелі, а вони з бабусею і Ві-ку-ку просекретничали мало не цілу ніч. Балакали про все і про всіх, завели й про русалок. Тільки не все могла сказати Софійка, хоч і дуже хотіла. Хто розповість, що бачив русалку, накличе нещастя/..
Ось і знайомий шум води. Ватага вже перейшла місток і подаленіла. От-от зникне за розлогими вербами. Це добре.
— Софійко, не відставай! — то Павли к із цим, як його...
— Я... Мені тут... Я здожену! — миттю сховала гребеня.
Хлопці кивнули й пішли з гуртом.
Ну, звісно, Павлик, а особливо цей, як його, Сашко, пильнують, щоб Софійка не згубилась.
Чого б вона мала губитись, коли знає тут кожен кущик і кожну кладочку? Гребля скоро! Це добре, що морозів ці дні не було і ставок місцями порозтавав. Унизу гойдається чорна вода. Гойдається — якось аж страшно. По правді Відьмин ставок. Ой, не треба себе лякати!
Через те безсоння мовби у голові трохи... паморочиться... То про що ж це вона? Ага, про щасливі дні. Ві-ку-куся потоваришувала з бабусею, і вони за милу душу виливали одна одній спогади про минуле: бабуся про пережите, Віта — про почуте.
Від своїх рідних і всіх леськівчан. Таки бути їй письменницею чи літописицею: геть-чисто все бере на мушку!
Хлоп’яки захоплено й зацікавлено шнуркували за дідусем Іваном. Це Сашко, який не мав ні батька, ні діда, мабуть, нарешті душу відводить. Чого це вона знов про Сашка?
Кидатиме з греблі чи зійде вниз? Воно згори ніби краще, але в проталину може не вцілити...
І щось так у голові... паморочиться... Це од висоти... При самій воді, певно, безпечніше... Десь тут була стежка донизу... Де вона поділася? Без неї не спускатиметься, бо ще посковзнеться...
Сон просто-таки валить з ніг! Це від гребеня, звичайно, від гребеня! Зараз вона його...
Казати щось чи мовчати? У Вишнополі була придумала... Ага: вода до води, відьомство до відьомства!.. Так і скаже...
Йди-но сюди, гребінчику... Що там фізрук розказував про метання м’ячиків? У Софійки він усе летів не туди, куди треба... У Кулаківського — в яблучко, у Дмитрика — в яблучко, а в неї — у молоко...
Взяти у праву руку... Чому такий туман?.. Дивно: сніг, морозець і туман... Ще не поцілить! Підняти над головою... Ні, не просто підняти — розмахнутися!
І саме в ту мить, коли Софійка розмахнулася, її руку з гребенем щось ухопило ззаду ніби заліз-ними лещатами. Невже друзі, хвилюючись, повернулися по неї?
Але кам’яний холод, який від руки швидко захоплював усе тіло, мляво й моторошно підказував: ні, не друзі.
Аж коли вгледіла поверх своєї руки і гребеня мертвотно-сірі кам'яні — ні, такі самі кістяні, як і гребінь! — пальці, струснула з себе крижаний сон. Русалка! Роська Підлісняк!
— Не чекала? — почувся знайомий голос, хоч цього разу він був не горіхово-шоколадний, а металевий і якийсь аж потойбічний. — Хіба мама тебе не вчила, що чужого брати не можна? Віддай!
— Не віддам! — Софійка вже остаточно здолала сон і смикнулась, намагаючись вирватися.
— Коли муха дриґається в павутинні, вона ще більше заплутується, — пролунало насмішкувате.
— Ти глянь, ще й філософствує! — Софійка і справді скидалась на муху: пропала, а дзижчить. — Чого припхалась, куди не кликали?!
— Не кликали? — Росяниця засміялась, і той зловісний сміх нагадував рипіння мерзлого очерету. — Ти мене покликала! Думаєш, як знайшла гребеня, то здобула наді мною владу? Ха! Легко ж тебе одурити! Це ж я сама тобі його підкинула! Знала, що за ним відслідкую кожен твій крок і кожне слово! Це як ваші жучки!
Нічого собі! По Софійчиній спині вже давно гасали холодні мурашки, а тепер шию обвив ще й удав обурення.
— Більше його не побачиш! — знову шарпнула руку, щоб пожбурити гребенем у ставок.
Але кам’яна долоня тримала кам’яною хваткою:
— А ще через нього я одбирала у тебе пам'ять! Визнай: уже першого вечора ти забула, що йдеш на побачення до Сашка!
Звісно, поки Софійка досліджувала знахідку, Росява збрехала вдома, що йде по валер’янку, й пішла на місце її побач... зустрічі з Сашком! Пішла й понабріхувала йому всякого!
— Ах, так!? — від припливу свіжої люті вдалося рвонутись і розвернутись обличчям до ворога. — То визнай же й ти: без цього гребеня тебе сушило, як... як тараньку!
— Так, у ці дні я мусила трохи більше пити! Але не хвилюйся, я б не розсохлась! Віддай мені моє!
— А я в тебе його брала?
— Ти знала, чий він! Оддай!
Русалка смикнула гребеня з новою силою, але й Софійка вже оговталась і не здавалась.
— А ти моє оддаси? Мій клас, мою сім’ю, Вадима...
— Ну-ну, і ще кого? — реготнула Роська і боляче здавила Софійчине зап’ястя. — По-моему, ти ще когось не назвала?
— І він не твій!
— Це ще побачимо!
— Зараз як попхну в цей ставок, то хвостом накриєшся! — Софійка намагалася зсунути суперницю, але та мов приросла до землі.
— Це я попхну! — Роська з усіх сил натиснула на Софійку.
Та послизнулась і поїхала донизу.
