Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу - Павленко Марина
Усе класно, і тратитись на подругу відпадно, але так же недовго й до нулів скотитися! То порішили, що на другий раз краще замість кафешки — мій скутер, батянін лексус або її лижі! А найзальотніше — в інтернеті шарнутись! Ну, все, бай-бай! Бо моцика ще треба заправити і лексуса вибазарити в родаків!
— Хай щастить! Не забудь за фотку!
— Само собою, ноу проблемз!
Софійку розбирав сміх і водночас роздирали муки сумління. Раптом її задумка з гребенем завдасть непоправної шкоди? Починалося з невинного жарту. Хто би подумав, що все аж так серйозно? Чи правильно робить, тримаючи гребеня в себе? Може, варто віддати його панові Гарбузові? Здати в музей? Повернути власниці?
Але що такого вона вчинила? Підібрала річ, яка цілком бездоглядно валялась на сходах! Може Софійка врешті-решт навіть не знати, чия вона, та річ?
19. САШКО
Сумніви перебило одне-єдине ім’я: Сашко! Як він? Чому так довго мовчить?
Покинула все, одяглась і поспішила на точку. Чим далі бігла, тим більша тривога охоплювала душу.
На точці нікого. Лише колючий вітер калатає обмерзлим галуззям. Чого вона тут, серед цієї білої пустелі? Таке враження, мовби хтось хоче забити їй памороки, відбити пам’ять... Гребінь, кафешка, колонка... Ага, Сашко!
У центр? Ні, ялинок уже не продають! До нього додому!
"Сашко! Сашко!" — стугоніло серце, коли, не чуючи ніг, повернула на знайому вулицю. — "З ним щось трапилося!"
— Хто там? — спитала з-за дверей котрась із Сашкових сестер-близнючок.
— Софія! Мені до Сашка!
За дверима почулося шарудіння, скрадливі кроки в кімнату й назад, шепіт.
— Його немає вдома!
— Неправда! Впустіть!
— Мама сказала нікому не відчиняти, — вже зовсім невпевнено.
— Ти хто? Вірка? Надя? Любка? Забули вже, що одну з вас я готувала до школи?
— Але ж... — Дівчатко за дверима знову побігло кудись радитися й повернулося. — Він... він хворий!
— Так я і знала! Відчиняй!
— У нього... дуже заразний грип!
— Зараза до зарази не вчепиться! — процитувала татів дотеп.
— Він... не дозволяє тебе впускати! — безпомічно захлипало з того боку.
Але з кімнати вже рішуче закрокував, шарпнув клямку і став на порозі сам дуже заразний хворий. Сестра ж, видно за його знаком, подріботіла в глиб дому й зачинила за собою кімнатні двері.
Сашко, обгорнутий ковдрою, гордо заступив прохід. Його обличчя, мов ті двері, здавалося замкненим на всі замки. Очі порожньо втупилися в Софійку:
— Чого тобі?
— Як це, чого? Ти... Ще й питаєш, чого? Тоді на п’яту годину не з’явився, сам пропав, мобільний поза зоною...
— Я не з’явився чи ти? — проказав якимось неживим голосом.
— Але я... я спізнилась усього на півгодини! Ну, гаразд, на годину! В мене була поважна причина!
— Знаю твою причину. — Леле, незворушний, наче камінь з русалкою. Аж страшно! Як відморожений! Точно: схожий на Кая, що попав у лабети Снігової Королеви! — Мені переказали все, що ти хотіла.
— Хто переказав? Що я хотіла? — Герда вражена і здивована, проте, здається, розтоплювала Каєве крижане серце лагідною інтонацією.
— Та, кого ти прислала.
— Я нікого не присилала! — ніжність ненароком переросла в злість. — Я сама йшла до тебе, але дорогою мені трапився... трапилось... Мусила вернутись на трохи додому! Потім я таки прийшла на місце... нашої розмови, але тебе там уже не було!
— Правда? — Сашкове обличчя трохи розморозилось. — Але ж вона сказала...
— Хто вона? Росава Підлісняк?! Що вона знову наколотила?
— Не присилала?! Стривай, я зараз! — звеселілий Сашко метнувся до хати й за хвилю вибіг у куртці й шапці. — Ходімо пройдемось і все з’ясуємо!
— Ну-ну, то що вона тобі сказала? — і сама, вже звеселіла та обнадієна, зарипіла сніжком.
— Росава чемно підійшла і заявила, ніби її до мене прислала ти...
— Леле, яка брехуха! Як ти міг повірити?!
— Як тут не повіриш? Мовляв, ти просила її переказати... — Сашкові, очевидно, було нелегко переповідати прикрі деталі. — ...що на цей самий час тобі призначив зустріч інший хлопець... Я зразу питаю: "Кулаківський?" — Вона ж: "Софійка просила не називати, але якщо вже ти здогадався..." Ти справді не прийшла б до мене через того Вада, правда?
Софійка мовчки опустила очі. Сашко вів далі:
— Мовляв, Софійка дуже шкодує і просить не ображатись... А я: "Та нічого, все добре". А вона: "І ще просила її зайвий раз не турбувати, і як буде треба, сама тобі передзвонить. Лиш назви ще раз номер свого мобільного: у Софійки стерся ненароком".
— Іти назвав?
— Назвав, хоч сказав, що дзвонити мені більше не треба. — Фадійчук знову став незворушним Каєм.
— Звичайно ж, вона твій номер заблокувала від мене, і ти став поза зоною! — від обурення Софійка ламала на друзки підібрану льодову бурульку.
— А ти дзвонила? — несміливо просвітлів хлоп’як.
— Сто тридцять п’ять разів! — сипонула уламками по крижаному асфальті. — Як ти міг, як ти міг їй повірити?!
— А в те, що мої духи тобі не сподобались, я теж мав не вірити? — видавив зболено.
Софійка завмерла. Роська й про це рознюхала!!! Рознюхала й розпатякала!
— Брехня, брехня, брехня! Сподобались! То мамі не сподобались, але... Смаки у нас різні, от! А Сніжану від будь-яких запахів нудить! Хочеш, буду щодня ними бризкатись, хочеш? Не бризка-тись — обливатися! Тільки ними! Ой, вибач...
Збагнула, що ляпнула не те, й ніяково примовкла.
— Та нічого, я й сам уже зрозумів, що купив дрантя! — винувато засміявся Фадійчук. — Єдина втіха: поганий досвід — теж досвід. Вибачай!
Розсміялися разом. Ішли ковзаючись, збиваючи ряди бурульок, і заливалися сміхом.
Виявляється, з цим Сашком навіть приємно так іти, ковзатися, збивати бурульки і сміятися! З чого? А просто так.
Та цілковитого щастя не буває.
— Що вона тобі ще казала? — пронизана раптовим здогадом, забігла наперед хлопця і пильно втупилася йому в очі.
Сашкові очі не витримували її погляду й тікали кудись убік. Значить, казала, казала, казала ще щось!
— Пропонувала погуляти з нею, ага?
— Та не зовсім так... Просила показати місто, бо ще його не знає...
— А ти?
— Я погодився. — Сашко приховав у своїх — таки ж красивих! — очах хитруваті бісики й багатозначно вмовк.
— Ну? Далі! — І бачила ж, що примовк навмисне, аби її помучити, але піддалась на його дешеву витівку! Варто попити валер’янки, бо нерви останнім часом геть нікудишні!
Ковзнувшись на двох льодяних доріжках і збивши кілька бурульок, Сашко нарешті продовжив:
— Неодмінно покажу. Але пізніше. Може, навесні, бо зараз не той настрій!.. Сподіваюся, допит закінчено? — усміхнувся нарешті широко, по-сашківськи.
Якби ж то! У Софійки є до хлопця принаймні ще одне дуже болюче запитання. Поставити його важко, бо, на жаль, надто добре здогадується про відповідь. Гаразд, сьогодні обійдеться простішим:
— І відтоді... ви не бачились?
— Відтоді я з хати носа не витикав. Навіть на точку не виходив. До шефа — й назад, щоб нікого не бачити! — Фадійчук похитав головою.
Софійці ще трохи відлягло від серця. Небагато, звісно: такої сусідоньки тільки пильнуй! Але зараз і собі здатна трішки пожартувати:
— Ну, ще тільки одне-однісіньке питання...
Виждавши, поки Сашко гляне на неї з тривожним подивом, весело видала:
— Як дивишся на те, щоб провести Різдво у моїх бабусі й дідуся в Половинчику? З моїми найкращими друзями?
20. ДО ПОЛОВИННИКА
— Я завжди вважав, що в провінції народжуються найяскравіші таланти, але не здогадувався, що такі! — Пустельник схвильовано крокував туди-сюди перед татом.
— А Сніжана така! — дотепничав тато.
Але дядько Сергій не зважав:
— Самородок! Самородок, який, може, навіть не потребує огранки!
— Ти про сусідську внучку?
— Я й не знала, що Полтава — провінція! — зіронізувала Софійка, але дядько й вухом не повів.
— Я захоплений цією дитиною! Побачив би ти її полотна! Готові шедеври! Її неодмінно слід показати київським професорам! От лиш навряд чи їй потрібна професійна освіта: школа може тільки зашкодити самобутньому талантові! Ми запросили їх з бабою Валею до себе в гості. З малюнками.
— Не забудьте купити ящик мінералки: Росава дуже багато п’є! — буркнула Софійка, якій ці розмови заважали спокійно збиратися в Половинник. Вже й до Пустельника під’їжджає, росявка безсовісна!
Ох, краще б не встрявала в цю розмову! Бо дядько Сергій виголосив у відповідь несподівану ідею:
— До речі, ми могли б зустрітися з Росавою і після свят. А на Різдво годилося б і її прихопити в Половинник, як гадаєш, Софійко? Село дає більше натхнення.
— А що, донечко? — вихопився й тато. — Хай би побачила місцеві звичаї, побула в сільській родині, розвіялася після міста!
— Спасибі, дядечку, спасибі, таточку!.. Проте я... вже визначилась із моїми друзями! І ми з
бабусею обговорили все до дрібниць! Непередбачене тільки нашкодить!
— Рося нашкодить? — вигукнули в один голос тато й дядько. Ніби змовились!
— Розумію, що я не така чемна, працьовита й талановита, як ваша Росава... — Софійка ледве стримувала сльози. — Але я теж хочу відпочити!
— Все-все, закрили питання! — перший позадкував тато. — Я знаю, ти ще не звикла до нової товаришки, ще не полюбила її! Не варто підганяти подій, у вас усе ще складеться! Може, згодом, на Великдень...
— І вибач, що вліз у твої плани! — змилосердився Пустельник. — Справді, для Росі, може, важливіше погостювати в нас і побалакати про картини!
Хай забирають її собі! Всю! Хай удочерять і замінять нею Софійку! Тільки бодай у свято хай дадуть із нею спокій!
З Роською розв’язалось, уже легше. А що з гребенем? Узяти з собою? Залишити? Нащо було його підбирати на тих сходах? Самі клопоти з ним! Тягар якийсь на серці. Може, тихенько віднести його, де взяла?
Раптом, наче крізь туман, згадалась історія з Сашком (коли бачить цей гребінь, узагалі забуває про хлопця), і Софійка рішуче поклала згорток до
сумки. Адже відколи з'ясувалося, що батьки й тітка з дядьком у село на Різдво не їдуть, слід бути обачнішою. Де певність, що мамі знову не спаде на думку порпатися в Софійчиній шафі? Ні, візьме гребеня з собою в Половинчик, а там життя покаже! Чого доброго, взагалі викине у Відьмин ставок! Вода до води, відьомство до відьомства!
Павлика й Ві-ку-ку зустріли на вишнопільському вокзалі. Пораділи! Як погарнішала Ві-ку-ку! А Павлик трохи витягнувся, схуд і став ще симпатичніший! Хоча, якщо порівнювати з Сашком...
