Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу - Павленко Марина
не спізнюйся, бо...
— Раз сказав, то сказав! Залізно!
43— Н°ВИЙ УДАР ХВОСТОМ Цього разу Вадове слово і справді виявилось залізним. О пів на першу його авто м’яко загальмувало на умовленому місці. Софійка відчинила дверцята й плюхнулась на сидіння поруч.
— Ей, що за нагляк? Циганки мені бракувало! — Хлопець уже зібрався випихати її з машини.
Тьху! Забула попередити, що вона буде в чорній перуці.
— Конспірація, чув про таке? — поправила зачіску. — Ану, поверни до мене свій фейсик!
Поки Вадим уторопав, що до чого, Софійка маминим косметичним олівцем намалювала йому щедрі смолянисті вуса, які аж кричали на фоні рудої чуприни.
— М-да, парочка вийшла нічого! Відпадняк! — Кулаківський насторожено освоював новий імідж перед автомобільним дзеркальцем. — Від мене в натурі тільки шнобель і локатори зостались! Але ж... але ж так вона мене зовсім не впізнає! Не здогадається, що це я, що це мої колеса!
Софійка глянула на нього довгим красномовним поглядом.
— Ой, пардо-о-он! — винувато ляснув себе по лобі. — Я ж забув, що ми не піаритись їдем, а, навпаки, шифруємось!
Утім, на балачки вже не було часу: плавкою ходою наближалась Росава. А причепурилась, жабурниця скойчаста: коса підігнута вдвоє, нова модна курточка, здається, навіть губи блиском підведені! У руках — якийсь важкенький пакунок. Хоче задобрити краденого хлопця гостинцями? На машину геть і не глянула — стала на
зупинці й напружено вшнипилась у той бік, звід, ки мав би іти Сашко.
Рівно о першій (до Софійки завжди прибігав раніше призначеного часу!) з’явився і він. Здається, зустрічі радий.
Щось балакають. Вона йому вручає пакунок. Під’їжджає маршрутка. Сідають у неї.
— За ними! — командує новоспечена циганочка і про всяк випадок дістає татового бінокля. Лексус поплив услід за мікроавтобусом. Проїхавши місто й Олексівське болото, Сашко й Росяниця висідають на кінцевій.
Лексус пригальмовує.
Про віщось радяться (шкода, не вчепила Сашкові якогось жучка). Роська показує на лісосмугу. Звертають до неї.
Авто збочує на ґрунтівку з іншого боку лісосмуги й повільно, трохи на відстані, плететься услід.
— Не вдуплю, в чому тут фішка! — обурювався Кулаківський. — Охота їй мутити по лісах! Я ж їй і кафешку, й інтернет, і що забажає!..
Зупинились перед якимось широким сліпучо-зеленим озимим ланом. Розпаковують гостинець. Скручують його докупи, виходить якийсь плаский таріль із довгим держаком. Роська щось пояснює. Фадійчук згідливо киває.
"Повбивала б обох!" — не витримують нерви і в Софійки.
Рушають навскоси через поле. Сашко тримає за держака, тарілка при землі. Шукають чогось, чи що? Ідуть неспішно, розмовляють. Враження — мовби вслід за Росяницею стебла озимини стають ще густіші й зеленіші. Утім, здається, колись чула, що там, де танцюють мавки й русалки, трава розростається. Щось показують, вимахують руками. Сміються.
Лексус і далі їде вздовж лісосмуги, через яку проглядається поле й дивна парочка. Вона все віддаляється по діагоналі, й тепер Софійка з Вадимом по черзі припадають до підзорної труби.
— Ти поклювати не прихопила? — втомлено відривається від бінокля Вадим. — Як уже не можемо в’їхати, про що вони там базарять, хоч пікнічок забацали б на природі!
Софійка осудливо дивиться на однокласника: його любов тиняється полями з суперником, а він їсти!
О, спинились! Присіли, гребуться в землі. Дістали з чохла маленьку лопатку, розкидали землю на дві купки. До кожної прикладають тарілку. Одну купку покинули. Іншу розділили на дві. Знов, наче слухавку, тулять до кожної тарілку і
знов одну купку лишають, а іншу ділять. Подуріли, чи що?
Коли купка стає зовсім малою, Сашко бере її у дві жмені. Роська чаклує над обома тарілкою. У правій Сашковій руці щось виявили! Підстрибують від радості! Розчищають знахідку, роздивляються. Фадійчук хоче віддати її Росьці, але вона люб’язно відмовляється. Сашко вдячно кладе знайдену річ до кишені, й простують далі.
Хай йому грець! Як це все довго, нудно й незрозуміло! Утім, чому незрозуміло: Сашко приязно сміється, і з ним тепер усе ясніше ясного!
— Он бічна дорога! — Софійка вказує серед просторів шлях, на який мусять звернути, аби не згубити обох із поля зору.
Але, переїжджаючи якусь зовсім непримітну й мирну калюжу (чи не відгалуження Олексівсько-го болота?), авто, як досі м’яко їхало, так м’яко грузне в багнюці. Марно Вадим натискає на всі важелі й кнопки: лексус тільки безпомічно харчить. От вам і крута марка!
— Блін! Каюк! Скотобаза! Тут нам і кранти! — вибухає горе-водій. — Вилазимо пхати!
Пхати довелось довго й тяжко. Софійчина голова під перукою аж змокріла, чобітки буксували не гірше за модерну машину, погрожуючи згубити підошви. Вадимові наворочені полароїди вилізли на саму маківку, очі от-от вилізуть з орбіт, вуса стікали по підборіддю тоненькою чорною цівкою.
Коли врешті вибрались на тверде, помітили, що нециганська парочка щезла з очей.
— Баста, вертаєм назад! — не витримав Кулаківський. — Блі-і-ін! Укокошили машину! Ти гля на цю тачку! А в салоні що робиться! Мене ж батя закопає!
— Тачка як тачка, нічого страшного! Ну, трошки в болоті, — заспокоювала дівчинка, хоч самій зробилось дуже незатишно. — Під’їдем до Олексівни — відмиємо твого ласкуса!
— Лек-су-са! Фільтруй базар! — озвіріло закричав хлопець, звертаючи на вже знайому ґрунтів-ку. — І взагалі, який довбаний курдупель мене підбив на цю дурню, який кінчений шизоїд втягнув у цю муру?!
Софійка скромно опустила очі.
— Закопає родак! Замочить! Зуб даю, що зариє, як останнього собаку! — Далі йшло справді майже собаче виття й потік уже не такої перекладної лексусики, тьху, лексики. До неї Софійка воліла не дослухатися. Колись вертались із Леськовичів не в кращих умовах, а від Сашка не почула й слова докору! Але пізно, пізно згадувати! Десь він геть далеко, бродить полями з іншою!
Почувалася гірше, як після недавнього шоу босоногих пункту "Б". Так, наче Роська відмолотила її ляпасами по всьому тілу. І по душі.
Але попереду вже блищали олексівські калюжі: ще ж треба відмити цю задрипану іномарку!..
44— НЕДІЛЬНІ ЗУСТРІЧІ
Квітнева неділя видалась тепла і сонячна. Бабуся Ліна скаржиться, що дощів нема, а Софійці добре: можна переходити з чобітків на черевички. Жаль, без подарованої Сніжаною лазурової пари не цікаво.
Так смачно пахне весною! Іноді здається, мовби на світі й немає підлих русалок та зрадливих юнаків.
Уперше вивела гуляти Ростика без візочка. Трошки погойдала малюка на гойдалці, побродила з ним у дворі. И вирішила, що пора освоювати ширші горизонти.
У хвіртці розминулась із незнайомим, років десь так під сорок.
— Дівчинко, тітка... ой, мабуть, баба... Баба Валя в якому під’їзді мешкає? — запитав Софійку.
Баба Валя йому потрібна? Чи, як завжди і всім, Роська? Проте чемно вказала на свій під’їзд.
— Дякую! — Чоловік рушив до дверей. — А то востаннє тітку ще малим бачив, може, й не впізнаю вже!
Софійку мов обухом ударило:
— Стривайте, ви не племінник із Полтави?
— Племінник із Полтави. А що, згадує мене?
— Та... буває. Каже, ви там розлучаєтесь, чи що?
— Господи, і це знає! Звідки: ми ж не листуємося!
Ти ба, Росяниця все повгадувала!
— Здається, і дочку маєте?! — не хотіла уподібнюватись доскоцьким пліткаркам, але ж вона, Софійка, за ділом питає, а не знічев’я!
— Та вже, слава Богу, виросла. Вчиться у Києві. Побула вдома та й назад поїхала.
Ага! Ось ти й попалась, видро дикобразна!
— ...А я тут проїздом, є, думаю, нагода родичку навідати!
— Звичайно, звичайно! Другий поверх, двері оббиті дерматином! — Софійка потерпала, щоби племінник з Полтави нічого не переплутав і не передумав іти до баби. Хай, хай познайомиться зі своєю "новонародженою донечкою"! Хай викриє усі карти!
Ішла, гордо тримаючи братика за рученятко. Слідом не менш гордо-пишно виляла хвостиком вірна пухнаста красуня Чорнобілка.
Ану ж, скільки хлоп’я зуміє пройти власним ходом?
Малого вистачило аж до скверика (заходили не з того боку, де акація)! А потім він побачив на алейці червоненьких жучків-москаликів, умить став на чотири й поповз услід невідомим істоткам. Софійка не забороняла: хай вивчає життя, хай загартовується, хай звикає і до його мікробів. Лиш коли Ростик намірявся пробувати жучків на смак, лагідно пересувала хлопчика подалі. Братик спритно повз услід за новою здобиччю, москалики ж не менш спритно від нього втікали. У Чорнобілці, хоч та й стала майже дорослою кицею, теж забродили мисливські гени, і вона гасала в погоні за якимись пташками чи хоча б мухами.
Раптом із-за кущів густого зеленого ялівцю почулися знайомі голоси. Взяла Ростика під пахву, стишила крок і тихенько виглянула на галявину. Леле, Росава! І тут ця луската ламінарія! Краще б удома гостя приймала!
— Воно зветься не тільки сонечком, — Росяни-ця тримала на долоні комашку і, видно, комусь
показувала, — ай божою корівкою! Бачите на спинці кружечки? Скільки їх?
— Сім!.. — не надто привітно відказали... Вірка, Надька й Любка!
— Атож! Сім кружечків — це сім дітей бога Сонця, вони ж — і сім днів тижня!
Сашкові сестри набурмосено мовчали.
— Тому цієї комахи нищити не можна!
— Пора нам! — Віра, Надя й Люба ще більше понасуплювалися. Видно, що вони кудись поспішали і явно не хотіли балакати з новоспеченою братовою подругою.
— А ще божа корівка може вгадати, де живе майбутній наречений! — нахабна Роська не зважала на дівчачу неприязнь і торочила своє. — Котра бажає дізнатись?
Знає, чим узяти, хитрюга! Хто на таке не клюне?
Дівчатка завагались.
— Я! Мені поворожи! — і тут Надійка поперед усіх!
— Чудово! Тримай жучка на долоні й проказуй: "Сонечко, сонечко! Одсунь віконечко і скажи мені ти, куди заміж іти?!"
Надя повторювала вслід за Роською, а сестри свердлили її вбивчими поглядами.
Сонечко справді розпростерло крильця й полетіло кудись у бік дороги.
— Отже, десь там живе твій суджений! — прорекла Підліснячка. — Є ж там якийсь хлопець, що тобі подобається, правда?
Надька зашарілась, а Любка й Вірка не без зловтіхи оголосили:
— Васько Пончик, Надька йому завжди списувати дає!
Виставу під назвою "Як я знайшла підхід до неприступних Сашкових сестер" додивлятись не захотілося. Пропади пропадом їхні пончики з жучками! Хай-но прийде ця краснопера дипломатка додому, хай познайомиться зі своїм таточком! Та й Ростик, який примудрився за цей час ізжувати гілочку ялівцю, вже знуджено завертівся.
— Кц-кц-кц-с-с-с! — гукнула з хащів Чорнобілку, і всі рушили додому.
Як навмисно, біля хвіртки знов розминулася з полтавським родичем.