Яром-долиною... - Тельнюк Станіслав
— Легше їжака ковтнути ніж твоїм димом дихати!..
— А де ж адміральський прапор? — відчуваючи якусь усе—таки непевність, хоч уже й люлька стирчала в зубах, запитав Недайборщ у Оксена Цьопи.
Оксен Цьопа поглянув на отамана своїми розвеселими різноколірними очима — одне око чорне, друге — каре:
— А навіщо тобі, отамане, адміральський прапор? На онучі?
— Може, й на онучі… Тільки щось мені ввижається таке…
— Перехрестись, як ввижається!.. Ми — не на тій чайці, що ти думаєш…
— Я не про чайку, я про галеру…
— Та й я — про галеру… Це — не та галера, яку ми хотіли взяти!.. Нас перекинуло і через ту, і через інші галери… Ти забув, як летів, чи що?..
— Чекай, а звідки ти взявся?
— А я й сам не знаю! Мене з моєї чайки зірвало — я літав сам, як пір’ячко, попід небесами — то під вами, то над вами. А коли хлопці твої бабахнули в вітрило, то мене ще раз обкрутило в небі і аж потім, мов жабу, кинуло на галеру… Якби я в небі не перехрестився і не почав читати "Отче наш…", то, їй—бо, влетів би до самого Бога… А Бог мене почув — і в турецьке вітрило!..
Недайборщ відчув, що, певне, зламав ребро, бо так заболіло під лівою пахвою…
Мокрий, без шапки, Недайборщ став роздивлятися довкола: що ж воно коїться?!
А коїлося таке: кожну турецьку галеру обступило кілька чайок. Турки відбивалися, козаки падали в воду, вилізали знову — і ось уже на кількох галерах вони порядкували, йдучи на виручку своїм товаришам.
— Так—так, — миттю оцінивши обстановку, кахикнув Недайборщ і тільки зараз відчув, що пронизливий вітер пропік його до кісток. — Так—так, — повторив він і підкликав до себе Яремка.
Яремко підбіг — гарячий, замурзаний, з шаленими очима, в яких і досі застиг подив перед незбагненними діями природи. Він так намахався шаблюкою, що не відчував ніякого холоду. "Молодий, гарячий!" — подумав Недайборщ, дивлячись на юного козака.
— Так—так, — ще раз прокашлявся Карпо. — Хто там у нас, Яремку, на кермі?
— Степан Чорнолиций…
— Це ти його так прозвав? У нього ж інше прізвище!..
— Та так його всі хлопці зовуть… То що йому сказати?
— А щоб правив на адміральську галеру. Бачиш?..
— Бачу…
— Таранити будемо. В бік… На абордаж братимемо. Зараз же!
— А невольники?
— А що невольники? Стрибай з Гостинським та Цьопою — та ще кілька хлопців візьми! — просто до невольників, бийте наглядачів, відмикайте веслярів — і нагору, на палубу!.. Давай, виконуй!..
— Біжу!
Через кілька хвилин галера, змінивши курс, пішла на зближення з адміральським кораблем. Прапор Ясіра—реїса безсило тріпотів на найвищій щоглі, гармати стріляли в усі боки, кілька ядер пролетіло й повз Недайборща. Веслярам було дано команду розігнати галеру до найвищої швидкості. Вони зрозуміли, що йдуть на таран, але не боялися — їх розкували, отже, в разі небезпеки встигнуть вискочити в море…
Кілька ядер пролетіло повз Недайборща. На адміральській галері не подумали, що козаки вирішили, захопивши турецьке судно, йти на таран.
Сього разу вийшло нещасливо для адміральської галери. Удар було завдано по лівому борту — і вийшло якраз так, що перехняблена на правий бік галера (всі турки згрудилися там, відбиваючись від кількох чайок) від сильного удару перевернулася. Але перевернулася вона не догори дном, а на бік. Стоголосо заревіло у трюмі, страшним криком зойкнули прикуті до лав невольники, посипалися в воду турки — і тут же, на очах у ошелешеного товариства, галера з адміральським прапором разом з тілом Ясіра—реїса (він таки загинув у бою, як сказав один з полонених турків, який видерся на галеру Не—дайборща і тут же, рятуючи своє життя, перейшов у християнську віру), разом з планами будівництва фортець, разом з адміральськими скарбами, разом з невольниками пішла на дно Чорного моря.
— Куди стрибати? — тремтячими губами промовив Яремко, люто дивлячись на Недайборща. — Нащо ви, пане отамане, сказали нам іти на таран? Я ж питав: а що буде з невольниками?!
— Сопляк! — дихнув на нього хмарою диму Недайборщ і вихопив шаблю.
— Отамане! — застережливо вигукнув пан Гостинський, стрибаючи між Яремком і Недайборщем.
— Пане отамане! — так само застережливо закричав Оксен Цьопа і обхопив Недайборща ззаду обома руками. — Не чіпай малого!
Думав Недайборщ, що скине з себе одним порухом Оксена, — та ні, не вийшло!
А тут ще від керма прибіг Степан зі своїм чорно—червоним лицем, на яке страшно було глянути. Викрутив він руку отаманові, забрав шаблю.
Аж тоді відпустили хлопці отамана Карпа.
— А чого ще й люльку не забрали? — повернувся він до Степана.
Яремко стояв блідий як смерть. Він навіть не зачепив своєї шаблі — не хотів оголювати її проти отамана…
— Так чому ж іще й люльки не відібрали? — перепитав Недайборщ.
— То був би непослух, — відповів Оксен Цьопа.
— А це що — послух? — заревів Недайборщ. — Бунт під час бою! Ребелія!..
— Тихо, отамане! Тихо! Ніякого бунту, ніякої ребелії! — сказав з притиском Оксен Цьопа, і його різноколірні очі зупинилися на отаманові. — Ми не ангеляни, і в нас не їхні закони!.. А що ми з тобою, отамане, зараз через свою нерозумність погубили кілька десятків християнських душ, — то це таки так!.. Хлопець у тебе питав: а що буде з невольниками? А ти сказав, що буде все гаразд… А так не вийшло! Загинули наші люди — через нас загинули… А коли тобі Яремко про це сказав — ти шаблю вихопив! На кого?!
— Пустіть мене, — сказав отаман.
— А ми не тримаємо! — відповів Оксен Цьопа.
— Ось так. Зараз бій. Після бою будемо судити одне одного за всі гріхи!.. А зараз — усім на свої місця!..
До самого вечора гриміло й гуло над морем. Уже вщух шторм, уже й сонце передвечірнє заблискотіло на хвилях, а гармати, мушкети, рушниці, пістолі вивергали зі своїх жерл смерть і вогонь, а шаблі, ножі, ратища виблискували лихим своїм блиском…
Та видно було по всьому, що баталія закінчується. Закінчується перемогою козаків.
Багато, дуже багато чайок пішло на дно, проте козаки захопили галери, на яких будуть тепер добиратися до рідних берегів. Увесь вантаж турків було потоплено, кілька тисяч невольників—веслярів було вирятувано, не одна тисяча турків пішла на дно Караденгізу, як називали вони Чорне море.
До заходу сонця все було закінчено…
Понадвечірнє сонце поволі сідало у воду, як Недайборщ скликав усе товариство на палубу.
Запалив люльку, пахнув димом, суворими очима подивився на всіх.
— Товариство! — сказав він металевим голосом — і всі відчули, що Недайборщ може бути не тільки хоробрим, а й нещадним та жорстоким. — Товариство! — повторив він ще холодніше — і від того холоду аж мурахи забігали у Яремка на спині. — Під час бою троє козаків виявили непослух. Разом з ними виявив непослух і визволений нами з неволі лях… За нашими козацькими законами непослух під час бою карається смертю… Що будемо чинити?
— Послухаймо тих, кого ти звинувачуєш, пане отамане!
— За нашими законами під час походу ніяких рад не влаштовують. Під час походу командує отаман. Один!.. Але послухаймо винуватців.
— Я винен, — сказав пан Гостинський. — Але я не міг стриматися. Коли пан підняв шаблю на мого рятівника Яремка, я стрибнув йому назустріч і попросив не робити того! Хай би ліпше рубонув мене. Все, прошем панув!
— Я винен, — сказав Оксен Цьопа — Я обняв пана отамана, щоб він не рубонув ні пана Владислава, ні Яремка. Вони порятували не тільки моє життя, а й інших людей. Винен, але прошу пана отамана відповісти: чи дав би він убити свого вірного товариша?
Недайборщ промовчав, не вважаючи за потрібне відповідати тому, хто порушив козацький закон.
— Я найбільше винен, — сказав Степан. — Я вирвав шаблю, щоб вона не наробила лиха. Якщо треба когось карати — хай карають мене…
— А я не винен! — твердо відповів Яремко. — Невольники не повинні були загинути. Все!.. Спасибі товаришам за те, що стали на мій бік, але коли так, то я пішов за невольниками!
І Яремко попростував до борту…
— Стій! — гукнув Недайборщ. — Я ще не сказав! Яремко зупинився біля борту. Він був блідий, рішучий і несхитний…
Недайборщ сказав:
— Є багато хороших звичаїв на світі. — Він знову так затягся своєю люлькою, що не тільки козакам задряпало в горлянках, а й морю захотілося чхнути. — Шкода, хлопці, що не всі ми звичаї шануємо… От коли я плавав з ганзейськими купцями — було таке в моєму житті, не буду тут розводитися, бо надто багато часу займе ця розповідь, — так от, коли я з ними плавав, то дуже мені подобалася одна річ, яку варто було би перейняти й нам. Вони хоч і німці, але люди теж. І не дурні… Так от. Перед плаванням кожен капітан такі слова казав своїм хлопцям на кораблі: "Товариство моє любе! Оскільки всі ми стаємо у морі віч—на—віч із хвилями та господом Богом, то кожен з нас мусить рівнятися на свого товариша; і оскільки нам загрожують шторми, морські розбійники та всілякі інші халеп’я, то ми повинні поважати твердий порядок на судні, аби щасливо довести справу до кінця і благополучно повернутися на землю". А коли кораблі приходили в рідну пристань, тоді, по закінченні плавання, капітани виводили команду на берег і казали: "На кораблі всіляке могло бути — навіть найгірше, — але зараз ми повинні все це пробачити одне одному і стерти з пам’яті. Клянімося ж на солі й хлібі, що ніхто нікого не буде поминати лихом. А якщо хтось усе—таки вважає, що його ображено, то що ж! — нехай вимагає суду! Але щоб суд відбувся до заходу сонця. Як тільки сонце зайде — тоді геть усе треба з пам’яті стерти — навіки!"
Недайборщ так затягся смердючим димом свого тютюну, що й сам не витримав — розкашлявся, та так, що аж хвилі заходили під галерою.
— Отак і ми, товариство! — прокашлявшись, мовив він. — Поклянімося ж на солі й хлібі, що забудемо всі образи чи недоречні слова і вчинки, а запам’ятаємо тільки одне: яку силу відчували ми, коли доля нас звела воєдино, в один кулак!..
Недайборщ поглянув на захід. Сонце вже зайшло, тільки вгору з—за обрію йшли від нього, невидимого, рожеві, червоні, жовтогарячі промені.
— Зайшло сонце, — промовив він, — Забудьмо все недобре, що сталося сьогодні. Забудьмо навіки… У тому, що загинули веслярі на адміральській галері, є моя вина, але не було злого умислу… І мені буде мука на все життя… Але це вина мене одного… Забудьте про це й не беріть у свої душі… А вам я все пробачив — одразу ж…
Було тихо… Козаки мовчали.
Тепер, коли було виконане таке тяжке завдання по знищенню турецької ескадри і коли треба було повертатися до рідних берегів, козакам не хотілося ні говорити, ні веселитися, ні печалитися.
