Яром-долиною... - Тельнюк Станіслав
Дамаські майстри витоплювали метал на спеціальному вугіллі із спеціального дерева, зрубаного півтора року тому і висушеного у печері. А Омелько Ціпурина брав для цього добрі коров’ячі кізяки, висушені під спеціальним навісом, грушеве дерево, яке росте за Хоцьками, і трахтемирівську шовковицю. І метал виходив не гірший, ніж той, що йшов на дамаські шаблі. Ну й, крім того, металеві дротини перепліталися в тому порядку, в якому хлопці—пастухи переплітають ремінці, роблячи пугу, яка стріляє дужче, ніж фальконет (якось татари були налетіли на хутір, а там — старий дід з мушкетом та півдесятка хлопців—пастушків з пугами; так дід стріляв, а хлопці шарахали в кущах пугами та пилюкою кидалися; татари подумали: як у цих, що на хуторі, аж п’ять фальконетів та один мушкет, то тікаймо, поки час маємо!). Еге ж, а туди ж іще кінський хвіст вплітається! А потім усе це кується! Спочатку холодним кується, поволеньки, гарненько, ласкавенько, щоб метал до металу, оплетений кінською волосінню, прилипав, приростав, зростався! — а вже потім, коли все прилипло, проросло й зрослося, — отоді вже його в вогонь і в воду. І в вогонь, звісно ж, не простий, і в воду, звісно ж, не таку собі, як ото на підкови! Тут теж секретів та секретів!.. Омелько знав їх багато ще тоді, коли жив у Лозовиках, тільки там не давав йому граф Лозовицький розвернутися, — а оце коли приїхав до 1 Іереяслава, то тут знайшов спільників, таких же винахідливих, як він сам, — та й почали цілою артіллю, цілим цехом, як ото і в німців, і у шведів, і в ангелян, — робити дивовижну зброю — своїм на радість, ворогам на заздрість!..
Виніс Омелько свою зброю — шаблі, мечі, ножі та ятагани. Небагато й виніс, бо багато не донесеш. Стоїть, чекає на покупців. Біля нього товариші його стоять — теж продавати зброю прийшли. А покупця шукати не треба — сам на таку зброю знайдеться! Ще й товариша приведе!.. Стоїть старий Омелько, на людей роздивляється. Онде сусідка пройшла — уже накупилася, йде, ні на кого не дивиться. Хотів гукнути їй Омелько через голови: "Сусідко Векло, а будьте здорові!" — та хіба за цим гамором Векла почує сусідове слово?.. А оно йде, шкутильгає на одній нозі Савка Цюцюра із Студеників, стрів Василя Коника із В’юнищ і, певно ж, випили в корчмі, бо ноги заплітаються. О! Побачив тут Цюцюра Омелька, махнув йому рукою, мов родичеві: я, мовляв, Цюцюра, а ти, мовляв, Ціпурина, майже одне й те ж, тільки по—різному називається…
Аж тут раптом карета панська появилася. І коні гарні, басують. Не переяславська карета, а бозна—звідки. І сидить ізверху чоловік із червоною пикою, "роз—з–зій—дись!" — кричить, а ззаду стоять два чоловічки в чорному — один на вужа схожий, а другий на жабу—ропуху, один вигинається на ходу, а другий підскакує!.. "Рятуйте!" — почувся крик із віконця карети — і наче майнуло дуже схоже на Ганнусине молоде обличчя. Майнуло — і зникло! Брівки на лобі в один шнурочок зрощені, очі — сірі, великі, обличчя бліде! Ганя!!!
Кинувся тут старий Омелько із власною шаблюкою в руці за каретою — і наздогнав би, і довідався б, кого це повезли, схожого на його прийомну доню! — та тут таке ж саме "Рятуйте!" почулося іззаду! Раз і другий крикнуло щось: "Рятуйте!", а потім весь базар заревів, та всі ці крики перекрив рев розлюченого ведмедя… Старий Омелько оглянувся — і захолов: ведмідь піймав якогось чоловіка і ламав йому кості, здирав з його голови шкіру, і був тим чоловіком отой литвин, який грав—вигравав на сопілочці!.. Циган намагався одірвати ведмедя від того, що лишилося від молодого литвина, та ведмідь раптом махнув лапою — і кігтем своїм розпоров цигана від грудей до нижче пупа… Схопив циган свої кишки, іцо тут же почали вивалюватися, і.туляючи їх до окривав—леного живота, почав падати на тих, хто вирував іззаду…
0 господи, а в руці у Омелька тільки шабля! Сюди б — рогатину та мушкета! От біда!.. Але ж шабля — то зброя! А вона у Омелька ліпша за дамаську — ріже, як бритва!
Підлетів старий Ціпурина і чесонув розлюченого ведмедя по тій лапі, якою він розпоров цигана. Відлетіла лапа, мов шапка!.. Кинувся ведмідь і на Омелька. Та той відскочив і ударом роздвоїв йому другу лапу. Не зовсім удатно вийшло — треба було б відрубати й її… Але що поробиш?..
1 тільки п’яний Савка Цюцюра із Студеників не розгубився — скочив до когось із зброярів, які стояли біля Ціпурини, хапонув ратище з залізним наконечником, — і якраз тієї хвилини, коли ведмідь, ревучи від болю і ненависті до всіх, кинувся на чоловіка з шаблюкою, Савка Цюцюра, розігнавшись, гагахнув ратищем ведмедя в живіт. І ведмідь від несподіванки упав на передні понівечені лапи — і ратище упхнулося в нього бозна—куди. Звір, заревівши ще дужче, намагався схопити ратище передніми лапами, але не міг, бо одна лапа була до половини відрубана, а друга розсічена. Ведмідь упав на спину, кінець ратища піднявся вгору — і тоді старий Омелько проткнув звіра наскрізь, пришпиливши його до землі. "Тримай!" — гукнув Цюцюрі, а сам кількома ударами шаблі відчесав ведмежі лапи зі сташними кігтями. Після того рубонув по горлянці, по артерії — і кров бризнула довкола, окроплюючи й так уже окривавлену пилюку базару…
І тільки після всього цього старий Омелько згадав: карета! То де ж вона, ця карета? Як її наздогнати?.. Невже то Ганя кричала в ній: "Рятуйте!"?
Кінець першої частини
ЧАСТИНА ДРУГА
І зорі ячали, і плакав поріг…
Кричали печалі на триста доріг…
І крапля по краплі — мов зойки руді…
Й поламані шаблі блищали в воді…
1 в тиші недобрій ховалася тінь,
І місяць за обрій незрушно летів…І в дикому полі, на волі, вночі
Дзвеніли тополі, у небо б’ючи…
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ, присвячений першій амурній пригоді пана коронного стражника Єжего Сондецького
Її, нарешті, кудись принесли і на щось поклали.
Вона чула сопіння якихось чоловіків, що несли її якимись покрученими коридорами, якимись переходами — то вгору, то вниз, то в один бік, то в другий. Нарешті — це вона відчула, навіть замотана в якесь велике чорне покривало, — вони опинилися в великій залі, де кроки людей відлунювали, мов у святковому сні; її поклали на щось тверде, але покрите хутром, і вона почула голос незнайомого чоловіка (і все ж — десь чула вона той голос!):
— Усе! Можете вийти!
Кроки пролунали поряд, віддалилися, потім їх проковтнули двері, що розчинилися й зачинилися без рипу і майже без стуку.
Тиша. Але в кімнаті хтось є. І не один.
І все ж вона не збирається тут лежати до безконечності.
Бібігуль підвелася і почала скидати з себе велике чорне покривало, в яке її було закутано. У покривалі було жарко, а їй хотілося вхопити свіжого повітря. Поволі розплющила очі.
Почула, як поряд хекають пси. Побачила одного, побачила другого — здорові, мов вовки, а може, й більші, вони лежали неподалік від тапчана, на який її поклали, і дивилися, не спускаючи з неї очей.
А попереду, на тлі темного вікна (надворі давно вже ніч, і про що думають тато з мамою?!), стояв кирпатий чоловік з котячими вусами. Він усміхався, а Бібігуль ніяк не могла одірвати очей від його зіниць, з яких, мов дві стріли з отрутою на кінцях, зорила на неї велика біда.
— Добридень, славна переяславко! — сказав цей чоловік — і Бібігуль згадала Великдень.
— Чому я тут? — різко запитала Бібігуль, зблідши від чистого повітря і від усвідомлення безвиході свого становища.
— Мої люди врятували тебе від страшної біди, красуне! — почула у відповідь.
— Хто ви такий?
— А ти що — забула мене, ясочко? Ми ж христосувалися в Переяславі на Великдень, і ти мені побажала здоров’я й радості. Невже забула?
— Забула… Зате подружки мої запам’ятали.
— Ну, гаразд! Забула — то я нагадаю. Єстем пан коронний стражник Єжи Сондецький. Я ще тобі обігрів захист, якщо хто надумає тебе скривдити. А ти казала тоді, що маєш досить оборонців і в Переяславі! Ну що, оборонили тебе твої переяславські сміливці?
Бібігуль давно вже пригадала й ім’я, й прізвище канівського коронного стражника, і коли її везли човном через Дніпро, зрозуміла, куди лягає її путь. Правда, перед Дніпром була якась затримка, якийсь галас, брязк табель, постріли, крики "Гурра!", "Слава!" і — чомусь! — "Алла!" Але останнє кричали явно не турецькі чи татарські горлянки — що—що, а рідні слова Бібігуль не забула! Були там крики польською, українською та якоюсь незрозумілою мовою — а власне, то була не мова, а імітація мови: якесь "хала—бала" або ж тарабарська мова злодіїв, коли замість "віл", кажуть "лів", а замість "сідло" — "олдіс"…
Але признаватися панові Сондецькому в тім, що вона знає трохи більше, ніж треба, вона не буде. Вона корчитиме з себе нездогадливу вродливу дурепочку, а тим часом це допоможе їй дізнатися про своє становище значно більше. А що більше вона знатиме — то більше буде простору для думок про те, як ізвідси вирватися…
— Ну, то що, оборонили тебе твої переяславські козаки? — повторив запитання, трохи видозмінивши його, пан коронний стражник.
— Ні, не оборонили, — відповіла Бібігуль і сіла на тапчан, укритий величезною ведмежою шкурою. Сіла, погладила шкуру, запитала: — Це ви самі вполювали цього ведмедя?
— А так, а так! — з вогником ув очах відповів пан Сондецький, трохи аж дивуючись тій невимушеній легкості, з якою бранка перейшла від вимог її випустити до цікавості лицарськими та мисливськими доблестями пана Єжего.
Тоді бранка подивилася в його очі і, не лякаючись обпектися об гарячу чорноту його погляду, запитала:
— Чому ж пан коронний стражник на цей раз не сам пішов на лови бідної куниці, а післав для цього якихось мужлаїв, від грубих рук яких у мене болять ребра?
О! Ця козачка вміє стрілити з лука якраз тоді, коли не чекаєш!
Пан Сондецький скромно опустив голову. Здавалося, що він бореться з бажанням казати правду чи збрехати, та от, нарешті, він твердо вирішив сказати правду, хоч вона була й не дуже вигідною для нього.
— На превеликий жаль, — благородно мовив пан Сондецький, — я не насмілювався йти на лови такої незрівнянної куниці. Я — що? Я — грубий воїн, який не боїться ворожих стріл, ощепів, шабель і куль. Але я не здатен іти походом на красу — тим паче, на таку, яку бачу перед собою!.. Може, саме тому я й досі не одружений.
Він помовчав, милуючись у душі чудово проведеною партією.
