Яром-долиною... - Тельнюк Станіслав
Тут мої хлопці стали як стіна. А на чайці, бачу, народу небагато, душ із двадцять! Я й кажу Коханцеві: "Бери всіх моїх хлопців, а я з кількома почекаю на Недайборща. Як він скаже, то так, може, й буде!.." Відчепився Коханець, забрав частину моїх хлопців, а тут іще одна чайка підійшла, теж багатьох забрала — і тепер ми стоїмо посеред моря, чекаємо, що нам скаже Недайборщ…
Недайборщ знову затягся, та так, що потім хмара диму всю голову йому оповила, а запах почули навіть у нижніх каютах, бо жінки почали внизу чхати й охати.
— Я таки давав такий наказ…
— А я за тебе руки не підіймав, отамане!
— Гм… — І раптом отаман різко повернувся до Яремка: — А ти, малий, що думаєш? Що робитимемо з чортовими туркенями? Викинемо в море чи будемо з ними валандатися, серця козацькі розм’якшувати, щоб ворог нас міг будь—коли перемогти? Га?.. — і дихнув на Яремка перегаром…
У Яремка аж сьози вистрибнули з очей від того запаху.
Але — не тільки від запаху. Згадалася Бібігуль, згадалося, як рятувала вона його, непритомного, на сіноп—ському березі, як плавали вони морем, рятуючись від яничарів, а потім висліджуючи сеньйора Гаспареоне; а ще згадалося, як нещодавно лежали вони у клуні на сіні і обіймалися—цілувалися…
— Ні! — гукнув Яремко.
— Що — ні? — здивувався Недайборщ. — Не залишати на галері?
— Ні, не викидати в море! Хай живуть! — гукнув Яремко. — Я не хочу, щоб вони вмирали, дядьку Карпе!
Знову хмара оповила Недайборщеву голову. Замислився отаман.
— Ну, гаразд, малий! Раз ти мене назвав дядьком, то доведеться на цей раз скасувати мій наказ і помилувати жінок та майстрів.
Не було в Недайборща ні батька, ні матері, ні дружини, ні дитини. Колись було веселе село Півники, та все знищили турки — не лишили ні брата, ні свата, ні дитяти, ні небожати… Аж тут — ось! — Яремко дядьком при всіх назвав!..
— Ну, так задоволений, Яремо?
— Задоволений! — тихо сказав Яремко, намагаючись загнати в очі непрохані сльози.
— А чому ж спасибі не кажеш?! — гримнув Недайборщ. на півморя.
— Спасибі!
— Ось у цю щоку поцілуй мене, хлопче!
— Та незручно, пане отамане!
— А де моя нагайка, щоб тобі лупнів дати, штани опустивши?!
Дерикіт тут же підскочив до Недайборща, на ходу розв’язуючи очкур.
— А ти ще чого?
— Дайте ліпше мені по тому місці, пане отамане, ніж дитину калічити!
— Хай терпить — отаманом буде! — добродушно всміхнувся Карпо і перевальцем пішов по палубі… Дим клубочився над його сивою головою…
До вечора їм довелося стрітися ще не з однією захопленою галерою. Судна мали на собі сліди недавнього бою, деякі були з дірками, напівзатоплені. Козаки розповідали про те, що багато галер з камінням та залізяччям, з вапном та гарматами було потоплено. Були жертви і з боку козацького флоту — в цьому бою загинуло п’ятнадцять чайок разом зі своїми екіпажами — лиш небагатьох удалося врятувати…
Яремко оглядав обрій. Дивитися вниз, на хвилі, чомусь не хотілося. Думка про те, що на споді плавають тіла людей, які ще вранці були живими, сміялися, співали, мріяли про щось, — ця думка ранила душу.
Знав, що ворога треба ненавидіти, — але це простр говорити, коли не бачиш ворога перед собою. А коли дивишся в його очі, коли знаєш, що він, як і ти, живе один раз на світі, то тоді на душі стає прикро й пустельно… А ще тяжче думати про людей, які були твоїми друзями—товаришами. Були — і нема…
І знову згадав Бібігуль.
Чомусь Яремкові здалося, що з його коханою Ганею щось сталося.
Йому навіть чувся її крик: "Яремку! Рятуй мене! Яремку!"
Хіба може крик коханої дівчини долетіти на Чорне море з далекого Переяслава?!
Пан Владислав думав про кохану й вперто веслував.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ, що оповідає про люб’язність між брацлавським хорунжим паном Стефаном і капітаном—баші Бекіром
Над стародавнім Брацлавом буяла весна. Регіментар казенного війська, брацлавський хорунжий пан Стефан Хмелецький, рідний брат Хмелецького львівського, милувався краєвидами. Кінні й піші його жовніри просувалися до Бугу. Гетьман Дорошенко, написавши королівському комісарові в козацьких справах Томашеві Шклінському листа, що він не може нашкребти дві тисячі козаків для шведської війни, післав ці дві тисячі (вони в нього були, тільки він не хотів їх заганяти за межі України) на підмогу брацлавському хорунжому. Ось вони, ось—ось—о, виринуть із—за обрію, і двадцять сотників під’їдуть до пана Стефана, віддадуть йому честь, і він візьме їх під свою руку…
Бїлтк кінь гарцював під паном Стефаном, не просто гарцював, а витанцьовував, та так же гарно, так же натхненно, що якби навіть їхня королівська милість Сигізмунд зволили поглянути на це, то й у них би радісно й молодечо заграло серце!
Білий кінь гарцював, очікуючи бою! А вершник сидів на коні упевнено й спокійно, знаючи, що бою не буде.
Гетьман Дорошенко написав панові хорунжому особистого листа, в якому просив і радив вийти з військом на кордони Брацлавщини. Гетьманові стало точно відомо, що велике військо турків під командуванням Бекіра—баші має увійти в межі України з людьми молдавськими й мунтянськими. Ці люди, набрані тисячами з прикордонних з Брацлавщиною сіл та містечок, мають під орудою турків будувати фортеці на Україні, біля Бугу. Фортеці ті мають бути збудовані за місяць—два — необхідні припаси будівельних матеріалів, залізні скоби, балки та гармати будуть ось—ось привезені морем. Бекір—баша зі своїми людьми має подбати про фундаменти, рови, насипи, підземні ходи в фортеці і з них… Гетьман Дорошенко писав, що турків належить стріти на кордоні, обійтися з ними надзвичайно ласкаво, але на Брацлавшину не пускати. Треба, підкреслював Дорошенко, порадити туркам (але після багатоденних переговорів) іти на Ячаків, — а щодо Ячакова, то туди буде послано інших людей, які й там не дадуть Бекірові розгорнути свою діяльність.
Брацлавський хорунжий розумів, що сподіватися на короля — то марна справа. Сигізмунд далеко, до того ж, для таких справ треба скликати сейм. Польща й Османська імперія зв’язані мирною угодою, отже, той, хто перший вистрілить, той і порушить цей договір. А гетьман Дорошенко попереджав — у нього щодо цього були точні, перевірені дані! — що турки будуть лізти без жодного пострілу, вони шукатимуть дірки в кордоні, а коли вже опиняться на слов’янській землі, то йти звідти не захочуть, — і, отже, доведеться застосовувати силу. А сила — то привід для війни! А в війні на півдні Річ Посполита була не зацікавлена, у неї був клопіт на півночі!
Білий кінь гарцював під паном хорунжим, кінні й піші жовніри непоспішливо йшли тугим весняним шляхом (ще куряви нема, а дорога майже суха й тверда, пружна й весела!), — а пан Стефан усе видивлявся: коли ж то на обрії з’являться козаки!.. Козаків усе не було й не було, хоч назвати їх людьми неточними гріх. Онде їхній гетьман у своєму останньому листі—пораді (наказів польському хорунжому, регіментарові казенного війська він писати не міг) повідомив навіть не тільки день, а й навіть годину, коли турки підійдуть до Бугу з наміром форсувати його й перейти на Брацлавщину. Той день — сьогоднішній, а та година має настати через дві години!..
Але ж де в дябла козаки?!
Щоправда, в листі гетьмана щодо козаків було сказано, що вони прибудуть вчасно, але не вказано було ні місяця, ні часу, — таж пан Стефан Хмелецький вважав, що оті двадцять козацьких сотень мусять з’явитися або ж уранці цього дня, або принаймні перед стрічею з турками, аби вороги християнської віри бачили перед собою велику силу під знаменами польського короля.
Козаків не було й не було…
Капітан—баші Бекір був теж на білому коні. Весна хвилювала його, і він подумки поповнював гарем українками та молдаванками. Ще позавчора він сказав про це своєму найголовнішому заступникові і водночас харем—агаси Надиру. Вже вчора Надир сказав, що має кілька вельми спокусливих красунь, привезених йому з дальніх молдавських та українських сіл… Треба було б потішити око лицезрінням їхніх принад, проте Бекір вирішив відкласти цю всю радість на сьогодні, коли його військо перейде Буг.
Цей день має настати сьогодні.
Бекір виїхав на гору, звідти добре виднівся Буг аж до обрію. Красива земля, простора земля, Бекір. Він дивився зараз на простір, іцо розстелявся перед ним, і бачив, як йому, цьому просторові, не вистачає організуючого начала — саме отієї домінанти, яка надасть йому осмисленої, а не стихійної краси. Цією домінантою має бути майбутня фортеця Амурат—Кермен. План її будівництва було знайдено в паперах загиблого чотири роки тому мімара Муси, що зводив велетенську мечеть Османіє (але, на жаль, не встиг!). І от тепер можна буде здійснити архітектурну мрію мімара Муси й на його батьківщині — адже в Османській імперії відомо, що мімар родом з України, що вчився він в Київській академії, а потім у математика, мімара і звіздаря Атанасія Слабошпицького, чия книга згоріла разом з будинком архітектора. І тільки невеличкі фрагменти з цієї книги залишилися в паперах Муси, і ці фрагменти свідчать про надзвичайно високі осяяння гяурського мудреця…
Білий кінь Бекіра стояв спокійно. Так само спокійно стояли коні й офіцерів Бекіра, які згрудилися біля свого начальника і чекали на його вказівки. Нараз один із офіцерів щось здивовано мовив своєму сусідові і тут же приклався до зірної труби.
Бекір побачив, як із балки виринуло кілька воїнів на конях. Попереду гарцював на коні якийсь значний офіцер Речі Посполитої, з ним їхало кілька офіцерів і прапороносець.
"Ну, якщо їх кілька, то на їхні протести можна й не зважати", — подумав Бекір. Він обернувся до своїх офіцерів і віддав наказ.
— Негайно — бігом — до ріки! І — вбрід, без зупинки!
Тут же кілька офіцерів помчало до колон, що зміїлися позаду й попереду. На ходу вони вимахували руками — і ті, що йшли на чолі колон, наказ зрозуміли правильно: все турецьке військо перейшло з пішого, неквапливого, впевненого кроку на біг… Ось вони, ось досягнуть берега — і закипить, заіскрить хвилями Буг!
А з долини по той бік Бугу все виходило й виходило польське військо, і вже видно було, що тих вояків чимало, і вже видко було, цю намір у них один: стати при переправі і зустріти армію Бекіра—баші.
Але поляків усе одно було значно менше, ніж турків. Поляки тягли за собою гармати — ну, що ж, але ж у Бекіра тих гармат іще більше.
