Яром-долиною... - Тельнюк Станіслав
Проте назвати себе в цій хатині вони не поспішали.
Казимеж Влязло ласкавенько повів своєю манюньою голівонькою ("Наче вуж", — з осторогою подумала Бібігуль) і сказав:
— Ми — бідні отці—християни з ордену Ісуса, прямуємо в святі землі до гроба господнього. Йтимемо через землі агарянські, через державу турецьку — то, може, хтось із ваших рідних там живе, скажіть нам, ми вітання їм передамо, якщо вдасться побачитися…
Зітхнула стара Хведора…
— Син, чи брат, чи сестра? — тут же похилив свою голівоньку і, витягнувши її якось так ізнизу, щоб зручніше заглянути в очі Хведорі, мовив святий отець—єзуїт.
— Син… Син Мусій Ціпурина… У неволю турецьку втрапив, а потім став там мімаром Мусою — султановим зодчим, зрікся нашої віри — та все одно ж це моя дитина…
— У самому Стамбулі? — запитав отець Казимеж Влязло.
— Та там же, там, мій менший син бачив його чотири роки тому, як був у Стамбулі їхньому… Та й вона ось — теж була, теж бачила…
Бібігуль кивнула головою… Навіщо мати Хведора так багато розповідає цим людям? Щось у них є нещиро—неприємне. Раптом — без будь—якого зв’язку — згадався пан коронний стражник Сондецький та його чорно—гарячі лихі очі.
— Яким же це побитом, дитино моя, — запитав отець Влязло у Бібігуль, — довелося побувати твоєму братові й тобі аж у Константинополі, чи, по—їхньому, Стамбулі?
— Довго оповідати, святий отче… — Вона почекала, чи не підкаже вужоподібний своє ім’я, але вужоподібний промовчав, і тоді Бібігуль теж вирішила не казати йому правди. — їхало посольство з Варшави до Стамбула, то мого брата й мене взяли в прислугу, то ми там два дні побули, а потім назад поїхали…
— Красиве місто Константинополь—Істамбул, — промовив вужоподібний.
— І—і–і! Як для кого!.. Якби ж то походити по ньому та якби вміти по—їхньому говорити, а то ж вони все: гала—бала, гала—бала, а все ж не по—нашому…
Хведора мимоволі озирнулася на Бібігуль: що це Ганя такі дурниці цим двом людям розповідає?! Чи ж можна так?! Побачила веселий блиску її очах, подумала: ну, почекай, ось підуть ці святі отці, то я тобі дам!
— А де ж твій братик зараз?
— На Січ подався… Уже ж виріс великий… Парубок уже…
— А хазяїн де? — це вже до Хведори повернув вужоподібну голівоньку отець Казимеж Влязло.
— Та де ж йому бути? У кузні своїй… Та ось—ось прийде… Післязавтра базар, то він навиробляв усілякого краму залізного… То, може, вам, святі отці, якусь копієчку дати на дорогу? — заспішила стара Хведора і пішла в сусідню кімнату, щоб узяти кілька монет.
— Спасибі, не треба, — ніжно—ласкаво промовив отець Влязло, але Хведора з сусідньої кімнати заперечила:
— Як то не треба? Треба!.. Може, ця копійчина дозволить вам легше дійти до Стамбула та побачити мою дитину… А якщо… а якщо… то поставте свічку та справте молебень за його упокій…
У голосі забриніли сльози…
Вона вийшла з кімнати й підійшла до святого отця—єзуїта Казимежа Влязла, дала йому кілька монет, які той тут же притулив до грудей і став гнучко—гнучко й низько—низько, поводячи туди—сюди головою, кланятися…
— Щасливої вам дороги у далекі краї, — промовила Хведора. — Хай вас Божа мати береже від бід та злигоднів.
— Спасибі, спасибі, до побачення! — ласкавенько промекекекав отець Влязло.
— До побачення, — прокашляв отець Походзіло.
Коли святі отці вийшли з хати, Хведора різко обернулася до Бібігуль. Очі Яремкової матері світилися недобре, у погляді була гострота.
— Ти що ж це, дівко, надумала: обманювати старших за себе?
Бібігуль не опустила своїх сірих безстрашних очей. Гріх обманювати будь—кого, а найбільший гріх — обманювати дітей або Божих людей!.. Навіщо ти це зробила, Ганю?
— Бо це — не Божі люди…
— Як? Хай вони не православні, але ж вони — ти бачила? — на наші ікони перехрестилися, вклонилися святій лампаді… Чому ж ти називаєш їх не Божими людьми?
— А тому, мамо, — вперше Бібігуль назвала матір’ю стару Хведору, — що я чую біду для Яремка і для себе. Ні в який Константинополь ця ропуха й цей вуж не поїдуть, їх прислав до нас один лихий чоловік!
— Який лихий чоловік?
— Я казала вам, що христосувалася на Великдень з коронним стражником із Канева?
— Ну, й що з того?
— А те, що в нього нечисті очі… Нечистими очима він на мене дивився!
— Дитино! Що ти знаєш? То тобі так здалося!
— Мамо, — заплакала Бібігуль, — я ж уже велика, я вже кожний чоловічий погляд чую!.. То — дуже недобрий погляд! І ці люди — від нього!.. Бо тільки отцям—єзуїтам пан коронний стражник міг довірити свої нечисті думки!..
— Господи! Та здається тобі все те! Перехрестися, Ганю, та й…
Бібігуль слухняно перехрестилася, але заспокоєння в душу так і не приходило…
Ой, як було б добре, якби цієї хвилини біля неї стояв Яремко!
Але Яремко був далеко—далеко…
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ, який оповість про найсолодші мрії Яремка Ціпурини та пана Владка Гостинського
— То бендзє чаруюнцо, то бендзє цудовно — шафірове небо і шафірове може, лазур в серцях і над гловами!..
Пан Гостинський весь час повторював слова своєї мрії, пронесені крізь дві тисячі п’ятсот днів та ночей на галері…
Він веслував разом з козаками, і сонце сяяло йому в лице, і пан Владек білозубо сміявся.
А Яремкові все виділася далека Ганя — його чудова подруга Бібігуль.
І гралися з хвилями дельфіни…
Згадалися веселі, мов сьогоднішнє море, очі коханої. Уранці, після того як учора посвятили Яремка в парубки, вона дивилася на свого товариша очима, повними захвату, радості і весняного сяйва. Якби Яремко був явором, то після такого погляду у нього на всіх—усіх гілках повиростало б листя. Якби Яремко був мушкетом, то від захоплено—завороженого погляду Гані—Бібігуль він негайно б вистрілив і пробив найгрубішу крицю. Якби Яремко був турецьким султаном, він би розпустив весь гарем і Ганя—Бібігуль була б єдиною жоною його…
Вони недавно переїхали до Переяслава — подалі від мерзотного графа Лозовицького. Старша Яремкова сестра Марійка, вийшовши заміж за славного козака Петра Скрипника, жила в Києві. Петро ж Скрипник виписав у Києві й козацький привілей для родини Ціпурин — тепер вони, з огляду на заслуги їхнього роду, стали вільними людьми, і ніякий граф Лозовицький не міг їх образити. Ну, це на папері воно так було, а на ділі… А на ділі мерзотний граф міг прислати будь—коли своїх гайдуків, щоб образити Ціпурин… Ліпше було переїхати. Вони й переїхали до Переяслава — великого і славного міста, що розкинулося на берегах Альти й Трубежу. Довкола — історичні міста й стародавні села. За день їзди конем — Канів, неподалік од Канева Черкаси. А в другий бік — Оглав, Васильків, Київ. Славна земля, славні люди, славні легенди та оповідки, і звичаї добрі — не гірші, ніж у Лозовиках…
От, наприклад, звичай посвячення у парубки. Коли Яремкові сповнилося п’ятнадцять, потягло його на вечорниці. Вечорами сходилися хлопці у кульгавого Гната Горобця — старшого парубка. Хоч Гнат і кульгав од татарської стріли, а проте багато дівчат на нього задивлялося — бо веселий був, винахідливий, співучий і добрий. Йшов якось Яремко вдень вулицею — аж тут Горобець: "Слухай, славний козаче! Уже в похід на турка ходив, а й досі в парубки не посвятили тебе! Не годиться так!.. Чи, може, тебе в парубки посвячували у Трапезонті чи Синопі, а може, і в самому Стамбулі—Царгороді?" — "Звідки знаєте так багато про мене?"— несміливо запитав Яремко. "Та розказував один козак із Києва… Тепер тобі ще один подвиг треба вчинити — принести відро горілки і прийти до мене сьогодні увечері в хату… Ми тебе тут же посвятимо!" — "Гаразд! — погодився Яремко. — А як же Ганя?" — "А, сестричка твоя чорнобрива? Та вона вже, здається, з дівчатами змовилася — ті її тут же прийняли в своє товариство".
Увечері прийшов Яремко до хати Горобця. Приніс не відро, а два відра горілки та смаженого барана — для такого діла йому давно вже дав грошенята сам Петро Скрипник. Та й у батька дещо було, але ж кожному парубкові хочеться, щоб він мав у кишені свої гроші… Парубки тут же привітали Яремка як свого— та вони вже давно з симпатією й доброю заздрістю подивлялися на нього, — тут же посідали в хаті за стіл, а кому стола не вистачило, той сів на піл, а кому й там місця не знайшлося, той вистрибнув на лежанку. Підняли чару за батьків та дідів, які не корилися ворогам. Дав Горобець Яремкові добрячого щигля:
— Ну, тепер ми тебе коронували по—нашому, а тепер хай ще дівчата на тебе подивляться: чи справний ти козак, чи добрий чоловік, чи пісні співати вмієш, чи небилиці знаєш казати — о, вони все відчувають, бо — дівчата!
Вийшли на вулицю, під небо, зорями всіяне, а під тим небом пісня летить, мов веселка якась невидима — лиш чутна… Один кінець тії веселочки упирається в хату Марусі Глобишиної, а другий — у Горобцеву хату, де хлопці зібралися…
— Ну, що, товариство, ходімо до Марусі?!
Пішли! Пішли під зорями, під піснею, пішли, мов полетіли на крилах мрій парубоцьких…
А пісні дівочі їх вели темними вулицями переяславськими, вели до зустрічі, до щастя, до радості…
Серед тих, хто виспівував, була й Ганя—Бібігуль. Ого, вже так навчилася співати по—нашому — ніколи не здогадаєшся, що вона туркеня! Тільки інколи з Яремком наодинці переходила вона на турецьку мову. А так — чиста тобі україночка, тільки що чорнявіша, та тонша, та стрункіша, та брівки в один шнурочок непомітно ізв’язалися!
А потім уночі зійшлися вони у клуні, вляглися на сіні і довго обіймалися—милувалися. Обійматися можна, цілуватися теж, милуватися — аякже! А чогось іще — ні—ні—ні! То вже як одружаться, як звінчають їх у церкві!
Цілу ніч милувалися вони з Ганею, тихенько шепотілися, розказували різні історії — смішні та страшні, і було ж їм так гарно, так мило, так солодко удвох. Тільки як уже надто Яремко милував свою Бібігуль, то вона просилася:
— Ой, Яремку, змилуйся, забери руки, розкажи що—небудь веселеньке.
І Яремко розповідав…
Аж перед ранком вони, обнявшись, позасинали… І бачився тоді Яремкові сон: Чорне море грає, а по морю, по хвилях, перекидаючись, дельфіни стрибають—граються, пісню свою виспівують. А коли прокинувся — побачив: Ганя—Бібігуль на нього сяючими очима дивиться, рада така, щаслива така, просяяна радістю вся!
Що то вона зараз робить у тому Переяславі? Скучила ж, напевне, за Яремком? Якби ж ото їй написати листа та передати його мартином — і нехай летить аж до Переяслава! Е, до Переяслава мартини не літають, бо це морські, а не річкові птиці!..
…Яремко знову дивився на обрій.
