Яром-долиною... - Тельнюк Станіслав
Вони тут же сідають коло нього на закурену траву, починають чобіточки приміряти, про щось торгуються, але швець — упертий чоловік, він сказав одну ціну — і ніяк уже в нього не виторгуєш — ані шеляга! Вже ж одна, приміряючи чобітки, так старалася, так усміхалася, так ласкаво й ніжно дивилася, так вигиналася всім тілом, так, приміряючи чобіточок, наче ненавмисне колінце заголила і навіть трохи вище, — але швець був незрушний, мов кремінь, і хоч ніс був червоний, але очі мав тверезі. Не здався, не поступився ані шелягом, ані копійкою — і не тому, що скупиндя, а з принципу: от як я сказав, то по—моєму й буде! "А як я більше дам вам, хазяїне?" — захихотіла одна. "Не візьму!" — відповів круто, категорично, а ніс іще почервонішав… І тут же якийсь не наш чоловік — чорнявий, кучерявий, але не єврей та й не циган, — тютюн продає. А тютюн різний у нього: і наш, і турецький, і якийсь німецький, що його кнастером звуть. Тютюн у нього в різних торбинках, тут же й кисети гаптовані й прості, тут же і корінці непорізані лежать, і листя світло—коричневе й темно—коричневе. Тут же й кілька люльок лежать — і в кожній на пробу той чи інший тютюн — давай, припалюй, куштуй, що то’ воно таке за зілля продається! Для козаків один тютюнець, для шляхти польської—інший, а для різного магнатства — чи польського, чи українського — то й взагалі особливий тютюн: щоб і па—хущий був, і в міру міцний, але ж не такий, як ото курять козаки: хто, крім них, не потягне — то зразу ж гикавка нападає! А козакам — хоч би що! Крутяться біля цього чорнявого—кучерявого чоловічка з тютюном дядьки—селюки й міські парубійки, козак пройде, зупиниться, нюхне, смачно чхне, купить, якщо гроші має, разом з кисетом, а нема грошей — то ніби на пробу люльку наб’є, запалить, крутне головою, скаже: "Смачний тютюн, тільки дорогий!" — "А скільки даєш?" — "Та нічого і нєдаю, бо гроші вдома лишив!" Удома! Де в такого нетяги домівка!.. Пішов козак далі між народом, пішли й ми за ним!.. Осьде цілий ряд яток (це вже на самому базарі), де приїжджі євреї продають скатерки, хустки, єдваби, оксамити, полотно, бавовняні тканини з квіточками, смужками, горошками, змійками. Завзяті прикажчики з кучерявими пейсами ласкаві, привітні, ти ще не встиг рота розкрити, а він уже знає, скільки тобі сукна треба, і якого кольору, і що ти збираєшся пошити. Скажеш йому: одміряй десять аршин — він раз—два! — вже й одміряв, уже й склав, уже й у руки тобі подає — та так швидко, та так хутко. "А дай—но я переміряю!" — каже дядько. Міряє, міряє — а воно дев’ять аршин виходить, навіть без хвостика, в акурат дев’ять аршин. "Та хто ж так міряє! — дивиться чесними ласкавими очима прикажчик. — Та погляньте, як це робиться, я в вас на очах роблю. Дивіться: оце — раз! оце — два! оце — три! оце — чотири! О, я не так хутко працюю, як мій сусіда: поки в мене чотири, то в нього вже п’ять! Ага, міряємо далі, я казав: п’ять! тепер — шість, сім, вісім, дев’ять! о! — і десять! Акурат!" — "Ну, звиняйте, звиняйте, воно й справді десять!" — каже дядько. А коли прийде додому та переміряє — знову дев’ять залишиться. І куди отой десятий аршин подінеться — Бог його святий знає? Ну, не тільки Бог, а й прикажчик знає теж…
А поряд — євреї теж. Продають різну бакалію, різні турецькі та ще бозна—які корінці, горішки, листочки, сушені плоди; і все це — дивно запахуще, як ніщо ніколи не пахне в цих північних краях, і, буває, пройде який—небудь козак, погляне на все це зілля та й згадає раптом, як позаторік пустив був з товаришами на дно Чорного моря цілу галеру з таким добром — це ж не просто добро зі смачним заморським запахом та смаком, а чисте тобі золото! Якби про це взнав оцей єврей, що торгує цим добром, то його би правець тут же, на базарі, і вдарив. Не хоче козак, щоб торговець умирав, хоч і не християнин, а вже ж людина божа, — а тому й не каже про те, як галеру з таким добром на дно пустив… Ще поряд стоїть єврей — у нього церковні чаші, персні, лампадки, різне причандалля для зброї — позолочене та посріблене, є навіть дорога турецька та німецька зброя — і всі думають, що то й справді від турків та німців, а все це кувалося неподалік — чи в Черкасах, чи в Каневі, — та тільки робилося на заморський манір: хтось та й спокуситься на підробку! Щоправда, не дуже ту підробку й розпізнаєш, бо ковалі та зброярі добрі в нашій землі, іноді, буває, такий турецький ятаган чи дамаську шаблю викують, що ліпше рубає і красивіше на стіні висить, ніж те, що робилося і справді в Стамбулі чи Дамаську… Єврей купить у нього за третину ціни, а в Переяславі продасть за повну ціну — та й має зиск! А літ через триста відкопають нащадки отаку шаблю чи ятаган, отакий пістоль чи горлач у переяславській чи полтавській, у черкаській чи канівській землі та й мудрують: і що то в нас за предки такі були? Все заморською зброєю воювали? Своєї, певне, робити не вміли? Отакий—то був народ — навіть оборонитися від ворога не вмів!..
А в куточку біля цього торговця ще один єврей примостився — голки, нитки, гачки, спиці різні продає. А біля нього присів навпочіпки чоловік недобачливий—підсліпу—ватий — голки вибирає. Десь булку білу купив, надкусив її кілька раз, а оце побачив голки та й вирішив купити одну чи дві. Взяв у руку дві штуки одразу, роздивляється і так і сяк. Тільки єврей кудись убік гляне (бо ж біля нього ще покупець моститься), а підсліпуватий — раз! — та й устромив одну голку собі в булку і другу вже роздивляється. А потім знову вибере мент — і знову голку з булку, — і третю чи четверту вже роздивляється… А потім і каже: е, хазяїне, не подобаються мені твої голки, хотів купити одну чи й дві, а зараз, бачу, нема що купити в тебе. Та й пішов собі далі, а булка в руці, а в булці голки — не забути б, скільки устиг устромити, а то ще їстиме булку та ще й голку невийняту проковтне — тоді біда!.. Іде отой недобачливий—підсліпуватий повз намет, де товпиться багато вбраний люд, — і хоч сам цей чоловік голота голотою (онде навіть голки краде!), а в намет до шапошників та кушнірів заглянути хоче теж. Бо ж там на розмаїтих рогатинах та рогатинках — усілякі шуби та кожухи, різні шапки красуються. Зайдеш туди — мов сам поважним мужем станеш. Боброві шапки красуються — для гетьманів та полковників, для коронних стражників та магнатів. Ух, хоч раз би оцьому підсліпуватому та отаку шапку надягти — їй—бо, розуму б побільшало у стократ, і він би вже не голки, а щось більше й поважніше крав. Та навіть лисячу або вовчу шапку одягти такому чоловікові на голову — і то добре! Одразу б став схожим на управителя майонтку графа Кривоблоцького чи на його економа! Що то таке шапка! Ідеш, а тобі всі стрічні догідливо: паночку, паночку!..
А що то за звіриний крик? А то цигани біля шинку з ведмедем бавляться! А ведмідь отой на цепу, та ходить на задніх лапах, щось витанцьовує під чарівну сопілку та під бубон. Народ оточив цигана й ведмедя, юрмиться тісно й весело, ніяких тобі церемоній. А поміж людом циганчата сюди—туди в’юняться, кишені дядьківські та мазухи тітківські потроху й непомітненько випотро—шують, а дядькам та тіткам смішно—смішно, аж лоскотно десь усередині! Аж тут раптом якась молодиця, застукавши в найпотаємнішому своєму місці чужу чорняву руку, як заверещить: "Грабують!" — та хап навздогін тую руку, а то вже не рука, а щось інше, і не циганчати, а келаря сусіднього собору, — а циганча вже продерлося крізь частокіл людських ніг та випірнуло перед отим підсліпуватим—недобачливим крадієм голок, а той хотів ухопити малого за кучерявого чуба, а булка з рук випала та й покотилася по землі — якраз до ведмедя! А той ту булку хап у лапи — та в пащеку свою червону та смердючо—гарячу — там і захрумтіла вона разом з краденими голками на зубах ведмежих!
— Ґвалту! — хотів було гукнути бідний крадій голок, та що вже кричати — то себе видаси! А як цигани узнають, що то ти їхньому ведмедю такі ласощі підсунув, то приб’ють тебе на людях — і ніхто не заступиться; кожен—бо бачив, що саме ти підкинув булку з голками бідній тварі!
Ведмідь ковтнув булку, облизався, трохи нерозуміючими очима подивився на підсліпуватого—недобачливого, а той, мов циганча, вужем—вужем поліз між люди, все далі й далі від цього місця, аби ніхто його не запримітив!..
А ведмідь, не слухаючи вже музики, став на чотири лапи і почав якось запитливо дивитися на людей, мов допитуючись у них, хто це з них дав йому оту булку із чимось таким колючим, від чого йому дере в горлянці і заболіло в животі…
— Давай—давай! — вигукував циган, намагаючись підняти свого артиста на дві ноги, — але той підійматися не хотів і все прислухався до того, що відбувається в його нутрі…
Ну, поки ще там дійде до трагедій з ведмедем, — а друга трагедія відбувається біля шинку: б’ються переяславські парубки з підварськими. Підварки — поряд, за Трубежем. І вічно ото б’ються між собою підвар—ські з переяславськими. Взимку — аа лмзду, а влітку — на базарі. Та так же нещадно, та так же затято!.. Кілька стражників налетіло — і пішли гуляти нагайки на спинах і тих, і тих! А хто не встиг утекти чи, не дай Боже, ще й огризатися взявся проти стражників, то тих тут же хапонули — і потягли в хурдигу: хай заспокояться в льоху, а завтра розберуться з ними та злуплять по добрячому штрафові, щоб не порушували ладу в славному місті на базарі!..
Заспокоїли переяславських та підварських бійців — кров на піску тільки червоніла, бо бились же, щоб обов’язково юшка потекла з носа, з рота, а то й з ушей, — аж тут викотилося кілька чоловіків з шинку, а за ними — шинкарі червонопикі: а куди тікаєте, не заплативши?! Гей, де там коронні стражники?! Ну, тут уже у п’яниць і якісь гроші знайшлися, а хтось тут же шапку взявся закладати за випите, а другий сів чоботи ще непогані знімати…
Старий Омелько Ціпурина виніс на базар продавати викувану ним зброю: шаблі, ножі, мечі, ятагани. Все це було мов не наше, а турецьке, перське, а то й іще з дальших країв. Переяславські ковалі та зброярі могли викувати будь—яку зброю, на будь—який манір і на будь—який смак. І часто зброя їхня була кращою за ту, що козаки діставали в боях з турками, — знали—бо переяславці таємницю міцної криці, що не поступалася перед крицею дамаською.
