Яром-долиною... - Тельнюк Станіслав
Воїни користуються човнами, дошками, колодами, снопами очерету й куги… Жалюгідно плюються картеччю гармати Хмелецького, стріляють нікчемними кульками мушкети, гаківниці, ухають фальконети! Куди там?! Чи здатні вони зупинити наступальний порив яничар, сипахів Бекіра—баші? Навіть під обстрілом турецькі війська переможно форсують Буг, а он отам, де ніякого обстрілу й немає, — там, на обрії, хоробрі орти Бекіра—баші переходять той Буг убрід — і через годину весь регімент Хмелецького буде в подвійному кільці, через яке не проб’ється навіть щур!
— Ялла! — чує Бекір трохи збоку. Вояки у одягу сипахів під зеленим прапором пророка мчать поряд з наметом головного доводці. Бекірові—баші хочеться махнути рукою і підкликати сюди командира цієї орти. Підкликати й нагримати: чому це його воїни забарилися?
Але сипахи, разом зі своїм ода—баші, різко змінивши напрям, мчать до самого Бекіра. Орта яничарів, що охороняє свого доводцю, ледве встигає вхопитися за зброю, як тут же опиняється під копитами коней, що летять, мов ураган. Бекір розуміє, що сталося щось незрозуміле, щось таке, чому немає назви, але вдіяти вже нічого не встигає. Над його головою свистить аркан, він пам’ятає ще, що його кудись потягло, смикнуло, а далі… а далі…
Орті сипахів на допомогу прискакало ще кілька орт вершників під зеленим знаменом пророка — і ось уже лунає на весь табір вереск красунь з гарему Бекіра—баші. Харем—агаси хоче оборонити своїх хуррем від сипахів, які показилися, — але раптом він бачить, що це — не сипахи! Це — урус—шайтани, які переодяглися в одяг турецьких войовників і, користуючись тим, що зараз усі пішли на Буг, налетіли на шатро самого доводці. Харем—агаси кричить своїм писклявим голосом, але його крику ніхто не боїться, тоді він хапає ратище й біжить назустріч передньому козакові з синьою міткою над правою бровою. Та цієї миті якась сила підносить його вгору й кидає на спину коня — і от уже харем—агаси мчить, втрачаючи свідомість, степом…
Начальник таємної служби, з яким Бекір так і не порадився перед своїм наступом — а даремної — хотів заховатися за шатром, та його там знайшли, без зайвих слів підняли на ратищі — слава Аллахові, що наштрикнули не тілом, а широким поясом, — і тепер командир розвідки стирчав угорі, мов прапор, і боявся, що пояс ось—ось розв’яжеться — і тоді доведеться йому на повному скаку летіти на землю, під кінські копита…
— Цо то є? — запитав коронний хорунжий у козака Якима Ляскала і показав на якісь незрозумілі переміщення у тилах турецьких військ.
Ляскало, який навіть з Бугу побачив би, як клішаться таргани на півмісяці Айя—Софії (якби той місяць стирчав на півтори милі вище), поставив перед регіментаром вимогу дати йому зірну трубу. Він, повторюємо, бачив усе й так, але ж душа хотіла, аж стогнала, аби пан регіментар перед ним, Якимом, хоч трохи поприслужу—вав.
— Прошем пана! — подав пан Хмелецький зірну трубу Ляскалові. Той зирнув і тут же заявив:
— Маємо відповідь від Закривидороги!
— Мені не відповідь потрібна, а підмога! — лайнувся пан Хмелецький.
— Здається мені, що пан регіментар матиме можливість вести цікаву бесіду з самим Бекіром—баші!
— Ніколи коронний хорунжий Речі Посполитої не стане на коліна перед капітаном—баші Бекіром!
— А якщо стане Бекір?
— Прошем пана облишити свої хлопські свинячі жарти!
— Ніяких жартів, пане регіментаре! Закривидорога зі своїми хлопцями узяв у полон Бекіра—баші, його гарем — ой—ой—ой—ой—ой, які гарні дівойки! — його харем—агаси і начальника його розвідки! І помчали в степ! І турки тепер не знають, що робити: лізти на регімент чи гнатися за козаками!
— Зате я знаю, що робити! — тріумфуюча вигукнув пан Хмелецький. — Ти знаєш, що я зараз зроблю, козаче мій золотий?!
— Знаю! Пан Хмелецький передусім забере назад свої слова про недоречні чи, як він зволив висловитися, хлопські свинячі жарти!
Пан Хмелецький ударив себе долонею по лобі.
— Прошу пана Ляскала подарувати мені недоречний вислів, що вирвався в запалі битви! Пшепрашам пане!
— Гаразд, пане Хмелецький!.. А тепер робіть другу справу: давайте наказ атакувати! До турків дійшло, що в тилу щось трапилося. Та, врешті, онде намет їхнього доводці повалений, прапор забрано козаками, і навіть — ха—ха—ха! — гарем забрали! Що вони з ним робитимуть у чистому степу?
Пан Хмелецький уже не чув подальших філозуфувань Якима Ляскала, а тут же наказав своєму сурмачеві грати заклик до атаки. І не треба було виконувати той сигнал двічі! Мов буря, кинулися поляки на турків, що вилазили з води, і почали їх знову заганяти у хвилі.
За цією колотнечею половина регіменту не помітила, що перепливла Буг і продовжувала вже переслідувати ворога на його землі — так остогидло воякам оте дурне кількатижневе марширування без пострілів та ударів шаблями перед очима нахабного ворога! Зараз поляки, нарешті, дорвалися до справжньої бійки!..
Пан регіментар уже кілька разів командував сурмачеві грати відбій, і той грав відбій, але жовніри все ще не хті—ли повертатися з війни, за якою вони так скучили…
— Ляскало! — гукнув пан регіментар Якимові, котрий ще й досі мудрував, навіщо козаки забрали разом з Бекіром—баші ще й його гарем. — Ляскало! Сідай на коня, перебирайся на той берег і передай Закривидорозі моє захоплення його діями. Скажи, хай негайно везе Бекіра сюди?
— А гарем?
— Виконуй мій наказ! — грізно насупився пан Хмелецький. — І то — негайно!
— Слухаюся! — гукнув Ляскало, уже злітаючи на коня…
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ про хитрість Бібігуль та про те, як вона вдалася…
"Яремку мій, Яремку золотий, якби ж то ти почув, як недобре твоїй Бібігулечці у цій розпроклятій тюрмі! Якби ти почув — ти б обов’язково виручив мене, визволив з цієї неволі, від розпроклятого пана Сондецького порятував!"
Бібігуль сиділа біля вікна і дивилася на Дніпро. Вітер підсвистував поряд, зачіпаючись за каміння та грати… Ех, стати б пір’їнкою та й полетіти за вітром, полетіти до Дніпра, а Дніпро б уже доніс її якось до далекої—преда—лекої Хортиці, до славної—преславної Січі, де, напевне, зараз її Яремко! Ех, стати б пір’їнкою!
Не стане пір’їнкою Бібігуль. Це тільки в казках таке буває!
Якби вдалося вилізти у заґратоване вікно, то розбилась би, впавши на каміння. А Бібігуль убиватися не хоче, вона хоче жити, щоб вийти заміж за свого коханого, за свого найзолотішого Яремка! Ич, який цей Сондецький! Вийди, каже, за мене, я тобі покажу Крим і Рим, а ще й Париж, я тебе самоцвітами обсиплю! А що їй оті самоцвіти, всі оті Рими й Парижі, як для неї, Бібігуль, найбільше щастя і найкращі самоцвіти — Яремкові очі й Яремкове ласкаве слово!
"Яремку мій, Яремку золотий…"
Але ж не може такого бути, щоб її не шукали! Вона ж — не голка в сіні! Яремків батько бачив оту карету, в якій її везли! А знайшовши карету, може, знайдуть і її господаря?!
Ні, не може такого бути, щоб її не шукали! Може, вже про все це й у Києві знають, може, й сам Скрипник довідався, що пропала десь Бібігуль. А як він за щось отаке візьметься, то…
От тільки б якийсь йому знак подати про те, що вона, Бібігуль, тут!
"Яремку мій, Яремку золотий, якби ж ти тільки знав, як тяжко нині твоїй Бібігулечці!.."
Вона знову подивилася на далекий Дніпро. Власне, він не далекий — це вона, Бібігуль, далека від нього, вона високо. І якщо з Дніпра хтось її й побачить, то не роздивиться, а якщо хтось і почує, то не розбере її крику… Та ні, ніхто не почує…
Онде човник пливе по Дніпру. І той, хто в човні, навіть не дивиться в бік замку. Ні, поглянув! Бібігуль зірвала білу хустку з шиї, просунула руку за грати, стала махати… Той, що в човні, дивився з хвилину в напрямку замку, але потім одвернувся…
Ех, якби ж ото хустка могла залетіти до нього!..
І тут їй згадалися дитячі ігри на свято святого Хизра! Веселі то були ігри, коли в небо підіймалися, підхоплені весняним вітром, повітряні змії…
— Фатьмо—ханим! — гукнула Бібігуль, забувши навіть подзвонити.
У дверях з’явилося стурбоване обличчя старої туркені. І Бібігуль з жахом подумала: а що було б, якби вона, забувшись, та гукнула ще й "Киль мон—да!".[2] Фатьма—ханим одразу ж здогадалась би, що вона, ця полонянка з Переяслава, не українка Ганя, а туркеня…
— Слухаю, Ганю—киз!..
— Мені нудно в цій вашій тюрмі, — вона ледь не сказала: "В цій Киз—Кюлезі[3]", — я хочу щось робити…
Сказала і замовкла. Треба стримати своє хвилювання. Треба не виказати себе перед цією старою спостережливою служницею, яка вірою і правдою служить Сон—децькому…
— Може, принести вам теорбан?[4] Ви б заграли, Ганю—киз, та й забули про свої печалі…
— Не хочу грати я на вашому теорбані… І печалей забувати не хочу… Я хочу вишивати… Принесіть мені, будьте ласкаві, голки, нитки і полотно… Я хочу багато вишивати — так що багато ниток принесіть!..
— Я повинна запитати у пана коронного стражника.
— Скажіть йому, що клянуся всім найдорожчим, що ковтати голок для того, аби вмерти наглою смертю, я не буду. Я хочу жити і молитиму Бога, щоб дав мені довге—довге й щасливе життя з моїм милим. Я вишиватиму і розмовлятиму з ним…
— Навіщо він вам, Ганю—киз, якщо у вас повинен бути інший милий і суджений — пан Єжи Сондецький?!
— Гаразд, якщо ви мені не даєте голок і ниток, то я сама про це зараз розмовлятиму з паном коронним стражником. Гукніть його до мене і скажіть, що я хочу з ним розмовляти!
— Не дражніть пана Сондецького, — тихо сказала Фатьма—ханим. — У пана коронного стражника зараз дуже багато справ, а ви — зі своїм вишиванням!
— А він що — забув, що я — з Гаґїтарівської вулиці? — відповіла Бібігуль. І додала: — Та й які можуть бути важливі справи у пана Сондецького, якщо він сидить удома, тим часом як козаки воюють з ворогами на півдні й на півночі?!
— Не дражніть пана Сондецького…
— Я хочу його бачити! — і Бібігуль тупнула ногою по паркету.
— Слухаю вас, моя пані… Ганю—киз! — прошепотіла Фатьма і зникла…
Пан коронний стражник прийшов до кімнати Бібігуль через цілих півгодини.
— Чого хоче найчарівніша з найчарівніших? — запитав він, намагаючись підкрутити свої котячі вуса.
— По—перше, чому вас так довго не було? — знову тупнула Бібігуль.
— Ну, поки мене знайшли, а потім — я маю справи… Пшепрашам панєнку!
— Не прощаю!.. Я сиджу тут у вашій темниці, мов невольниця.
