Яром-долиною... - Тельнюк Станіслав
Я би запитав так: чи можемо ми дістати отут, на дикій землі, каміння, залізні та мідні вироби, гармати?
— Ну, гаразд, хай питання ставиться в такий спосіб, І що?
— Каміння й залізні та мідні вироби нам можуть привезти з заходу — з молдавської землі. Тільки хай вони не баряться…
— А гармати?
— А гармати нехай познімають зі своїх батур і привезуть сюди!
— А як же тоді з тими фортецями, з молдавськими?
— А це нас не стосується! Баба—Алі дав нам наказ: побудувати фортеці — Амурат—Кермен та інші! Ми їх побудуємо! А що там з гарматами на інших фортецях — ніхто й не спитає… Поки що…
— А потім?
— Нехай великий Аллах дасть нам дожити до "потім"! А потім переможців ніхто не судитиме. Після того як дають шовковий халат з самого султанського плеча, голови не знімають…
Бекірові—баші подумалося, що він надто мало знав цього мімара. Не такий уже він простий. І справді, каже досить мудрі речі, шкода буде, якщо така голова згодиться тільки на прикрашання султанського дастархану. Бекір хотів подумати ще про щось таке миле і приємне для мімара, та Ісмаїл, блиснувши очима, рішуче сказав:
— Але для цього треба негайно перейти Буг, прибути на місце робіт. Це — одне. А друге — негайно доставити на місце робіт каміння, вапно, три тисячі робітників. Це — тільки на спорудження Амурат—Кермена!..
Ти диви! Цей пуголовок, якого ледве—ледве можна роздивитися в його халаті, уже командує!..
Але, зрештою, він каже істину. Для того щоб збудувати Амурат—Кермен, треба перейти Буг. Аллах милостивий, Аллах здатен на будь—яке диво, але навряд чи захоче він сам будувати для Бекіра—баші фортецю на не зайнятій ним території.
— А скільки всього робітників потрібно, щоб побудувати й інші фортеці?
— Ще — десять тисяч. І то — найліпших робітників і майстрів.
— А вони в цих землях є?
— Саме звідси ми беремо найліпших майстрів для спорудження найкрасивіших будівель Османської імперії. Я би взяв десять тисяч майстрів та робітників з України та Богданії — і…
— З України — не вийде… Візьмемо з Богданії та Монтенії.
— Але для цього треба негайно бути на місці. Я ще повинен обдивитися місцевість, знайти виходи гірських порід, вибрати найліпші грунти, щоб вони не повзли чи не осідали. На це теж треба час.
— Скільки часу?
Мімар Ісмаїл зволив собі замислитися. Він знав, що Бе—кірові—баші надто припікає з термінами, і тому він догідливо помовчить, аби не заважати премудрому мімарові перебрати всі варіанти.
— Шість—сім днів. І сотню помічників.
— Чудово, — мусив погодитися Бекір. Він тут же по—думки підрахував, що в разі успішного переходу через Буг на доставку робітників, на спорядження обозів з камінням та вапном піде щонайменше тиждень. — Чудово! — повторив доводця турецької армії. — Готуйся до великої роботи!
— Тільки, — повторив Ісмаїл, — не треба баритися. Час минає. А фортеці Аллах сам для забарників не будуватиме!..
— Все, — пролунало з вуст Бекіра—баші. — Сьогодні підемо через цю гяурську річку.
Мехтодь Цабекало та Яким Ляскало уже не один день не спускали своїх очей з шатра Бекіра—баші. Розмістившись на протилежному боці Бугу на горі, вони вирили там собі землянку і, узброївшись двома зірними трубами, вивчали турецький табір з усіма його особливостями. Вони давно вже роздивилися, де чий намет, хто куди поспішає, вони вже навіть угадували, з яким настроєм бігає до Бекіра—баші начальник його розвідки, вони, навіть не чувши наказів, навчилися розгадувати, яке розпорядження дав Бекір кіннотникам, піхоті чи гармашам, вони навіть знали, коли має зайти до доводці харем—агаси і коли сам доводця піде розважитися до своїх красунь…
Сьогодні вже вночі Цабекало й Ляскало побачили, що в турецькому таборі щось має відбутися — не таке, як раніше. По—перше, про щось довго мудрував Бекір із мімаром, по—друге, після бесіди з мімаром до шатра було викликано усіх начальників усіх підрозділів, по—третє, на захід було післано кільканадцять вершників — не інакше як із спішними розпорядженнями.
— Мехтодю, — сказав Ляскало Цабекалові, — я так думаю, що сьогодні вони свого офіціра на переговори з Потенгою не пошлють.
— Еге ж, Якиме, — відповів Цабекало Ляскалові, — я чомусь теж так думаю. Мені навіть здається, що вони сьогодні захочуть перейти через Буг…
— Але ж договір!..
— Договори — то для таких дурних і чесних, як ми з тобою, Якиме, — відповів Цабекало. — їм треба будувати фортеці, а ми не даємо — то що треба для того? Перейти Буг, змести регімент Хмелецького та й… Це ж робиться дуже просто!.. Бекірові—баші й так довелося дуже довго випробовувати своє терпіння. Кускве тандем, о Каті—ліна…
— Треба сказати регіментарові, — мовив Ляскало.
— І полковникові Закривидорозі, — додав Цабекало. — Отже, так! Ти поки що лишаєшся тут і дивишся далі, а я на свого Муцика — та й за Буг, до козаків!
— Давай! Скажи, що турки можуть піти через Буг напроти нас і за три милі на північ: там найліпше місце для переправи. Можуть оточити регімент і тримати його в кільці два місяці, поки Хмелецький не здасться або не згине з голоду. їх же багато…
— Скажу! Ну, бувай! Пильнуй — і дай знати Хмелецькому!
— Дам знати! З богом!
— І тобі — так само!
Цабекало вискочив з землянки, перекотився—переповз кущами й високими травами до берега, а там чекав на нього його Муцик… Мехтодь повів його до води, швидко роздягся, прив’язав свій одяг та зброю коневі на сідло — і вони обидва попливли через Буг. Швидка хвиля збивала з ніг, потім понесла і Муцика, і Мехтодя вниз. Але і той, і другий плавали добре. Вийшли на берег, обтрусилися, Мехтодь швидко одягся — і ось уже помчав уздовж ріки, невидимий для турків, на південь. За якусь милю він вибіжить на рівне поле і, вже не криючись, помчить у степ, де його чекають козаки Закривидороги…
Пан Стефан Хмелецький, брацлавський коронний хорунжий, розумів, що його хороброму регіментові рано чи пізно доведеться ставати на прю з турками. Оскільки війська у нього було небагато, то він усіма силами намагався відтягти зіткнення з переважаючим супротивником. І це йому поки що вдавалося.
Але що робити зараз?
Реєстровий козак Яким Ляскало, прибувши зі спостережного пункту, повідомив:
— Турки мають сьогодні перейти Буг. До того ж схоже, що у двох місцях. Напевне, хочуть оточити ваш регімент! З вісткою про це поїхав до Закривидороги мій товариш!..
Пан Стефан, не спускаючи очей з турецького табору, сказав:
— Почекаємо вістей від Закривидороги!
Якщо турки кинуться перепливати Буг напроти регіменту, то тут їх відбити все—таки буде можна, але якщо підуть вони на обох бродах, то буде важко!
Що ж то має повідомити Закривидорога?
Закривидорога поки що мовчав…
Закривидорога з незрозумілих причин барився…
Зате не барилися в таборі Бекіра—баші.
Розтягнутий на кілька миль турецький табір раптом ожив, як ото оживає восени поле, вкрите воронням. Залунали крики "Ялла!" й "Лулу!" — і ось уже рушила вся армада на Буг!
Справді, турки вирішили форсувати ріку в двох місцях одразу — Хмелецькому треба було одразу ж відступати, щоб не опинитися у оточенні.
Але ж договір, договір!
У таборі Бекіра—баші подбали й про це.
Тисячі стріл піднялося в небо. Всі вони перелетіли над регіментом. Але одна впала біля ніг самого регімен—тара.
Хмелецький наказав підібрати стрілу. її було обгорнуто шматком пергаменту. Пан регіментар розгорнув той шматок і прочитав:
"Пане королівський хорунжий Стефане Хмелецький! Підданці Речі Посполитої, грубо порушуючи договір між нашими властителями, нападають на наших людей, завдають їм ран і позбавляють їх життя. Оскільки ці розбійники весь час ховаються за Бугом, у межах дій вашого регіменту, а ви, порушуючи договір між нашими властителями, не караєте цих людей, не гідних звання воїна, — то ми мусимо перейти ріку, наздогнати розбійників, покарати їх і потім повернутися на своє місце. Про це ми вам і повідомляємо. Власну руку приклав капітан—баші Бекір".
— Еге ж, ховаються за Бугом, — гірко всміхнувся Хмелецький. — Не в той бік треба гнатися!..
— Виставити щити і бути готовими до оборони! — наказав регіментар.
І справді, нова злива стріл уже полетіла просто в жовнірів. Але вчасно відданий наказ дозволив запобігти втратам з боку поляків.
Сонце шпарило на небі, піт лився по обличчю Стефана Хмелецького. Було жарко, а може бути ще жаркіше.
Регіментар наказав приготувати до бою мушкети, рушниці—гаківниці. Гармати й фальконети були готові. Ось тільки турки перейдуть середину ріки — і гримнуть перші залпи!
І почнеться тоді справжня кривава баталія, з якої вийти живим небагато шансів, а як сказати точніше — ані жодного.
Але пан Стефан Хмелецький мав гонор. Пан Стефан Хмелецький любив свою державу і був готовий виконати будь—який наказ її…
І води Бугу завирували від тисяч турецьких тіл, що заплюскотілися в ріці, розкидаючи бризки навсібіч…
Жовніри Хмелецького стояли заціпенівши. Вони мовчали. А з того берега, з прибережних горбів котилося, гриміло, ревло багатотисячногорле: "А—а–а—лл—а!!!"
Пан Хмелецький мав гонор. І тому він був готовий стріти зараз геройську смерть.
Так само мав гонор і весь його регімент…
Перед утомленими очима хороброго Бекіра—баші розстелялася картина, як на гравюрах хитромудрих венеціанців: незламні його війська, орда за ордою, йшли через Буг, і буйні води гяурської ріки мусили розступитися перед воїнами пророка.
Польський регімент, ощетинившись мушкетами й арбалетами, пістолями й фальконетами, ратищами й шаблюками, стояв не здригаючись. Дурний він, отой польський хорунжий Хмелецький! Х—ха! Прізвище — майже Хмельницький! Під Цецорою одного Хмельницького взяли були в полон. Хоробро бився козак із польським прізвищем та єзуїтським вишколом, але сила силу ломить — утрапив у полон!.. Дальшої долі його Бекір не пам’ятає. А зрештою, що говорити про долю вояка, який опинився в полоні?!
Дурний він, отой польський коронний хорунжий Хмелецький! Він вимагав, щоб сам Бекір, сам доводця всієї могутньої армії, прийшов на переговори з ним, нікчемним брацлавським регіментаром. Що ж, оточать зараз твій регімент добірні орти Бекіра—баші, а інші сили підуть будувати Амурат—Кермен. Тицьнеться коронний хорунжий з оточення — а ходу нема! Так і сидітиме, поки не попроситься на переговори з Бекіром—баші. А Бекірові—баші не хотітиметься з ним бесідувати, доки не побудує він Амурат—Кермен та інші "кермени"…
Ось уже орти Бекіра—баші уплав перейшли середину Бугу.
