Яром-долиною... - Тельнюк Станіслав
Ото я звідти родом. Була служницею у дружини султана Єлени—грекині. Знаю Єлениного сина Ях’ю, який чотири роки тому повів козаків у похід на Туреччину… Ви ж, мабуть, знаєте, Ганю—киз, що козаки під керівництвом хороброго Ях’ї взяли Трапезонт, Синоп, а потім підійшли до самого Стамбула…
— А чому ж вони Стамбула не взяли, Фатьма—ханим?
— Не захотів Ях’я ставати султаном. Полюбив Ях’я християн і не захотів ставати на чолі держави, яка воює з християнами… А ще кажуть таке: козаки підійшли до самого берега — і побачили, що всі турецькі воїни, всі турецькі начальники, весь диван, геть усі повтікали, а в Стамбулі лишилися тільки діти, жінки, дівчата, діди. Кажуть, що козаки мовили: "З бабами не воюємо!" Не знаю, так воно чи ні…
— Так. саме так, — переконано сказала Бібігуль. — У нас, у Переяславі, чимало є козаків, що брали участь у тому поході. І вони кажуть про це так само…
— Казати можна одне, а робити — інше…
— Ні, усе було так, як оце ви розповідали! — переконано заявила Бібігуль.
Фатьма позирнула на дівчину уважним поглядом:
— Наче ти там сама була…
Хотілося Бібігуль гукнути: "Tак, була! А тому все й знаю!" — але стрималася. Навряд чи треба зараз відкривати Фатьмі історію свого походження.
— Як опинилися ви тут, Фатьма—ханим?
— Довго розповідати… Та й нецікаво… Давно це було…
— Як давно? Літ із десять тому?
— Більше… Тридцять із гаком… Коли помер султан Сулейман Пишний, то після нього правив син його й Роксолани Селім Мест. Мест — це означає п’яниця. Бо був у нас іще інший султан Селім — Явуз. Явуз — це грізний. А після султана Селіма Места став правити султан Магомет. І от Єлена була однією з його дружин, а Ях’я — одним із синів. Спочатку Магомет любив Єлену, любив і Ях’ю, а потім розлюбив їх і вислав жити у Трапезонт. Ось там Єлена і взяла мене у служниці… Працювала я там кілька років, жилось мені добре, чого ж там, Єлена була доброю жінкою, ласкавою. А потім помер султан Магомет, його місце на троні зайняв старший син — отже, всіх інших синів султана, в тім числі й Ях’ю, треба було знищити. А Єлена оголосила, що Ях’я помер од віспи. А потім найняла корабель і разом з Ях’єю та ще двома людьми втекла з Трапезонта… Отож тоді й почалося! Приїхали люди з таємної дефтерхани Баба—Алі що це таке, ви, Ганю—киз, не знаєте, та й знати не треба, приїхали ці люди й давай усіх мучити та допитувати. Опинилася і я в зіндані — так по—нашому в’язницю називають, — вночі плачу від нагайок, а вдень допитують: що ти про це знаєш? А що я знала? Нічого! Тільки плакала та Ях’ю з Єленою кляла… Дуже мене тоді побили — і знову в зіндан. Думала: може, ліпше повіситися, ніж завтрашні муки терпіти?.. І зібралась була зробити отаке. Так щось зупинило, відклала на годину… А через півгодини розчинили двері зіндану — козаки налетіли на Трапезонт! Визволили й мене з кількастами невольникіи та невольниць — та й повезли на Україну. А на Україні батько пана Сондецького купив мене, та й стала я в Сондецьких служницею… Тепер ось панові Єжи служу вірою і правдою…
— Ви так і лишилися магометанкою?
— Так і лишилася… Може б, якби виходила заміж за християнина, то й поміняла віру, але ніхто не взяв мене в жони… Та й не хотіла я кидати панів Сондецьких…
Неохоче розповідала Фатьма свою історію. Бібігуль слухала і думала: не виручить мене ця жінка, не піде на зраду свого господаря. Справді ж бо: виручити з неволі переяславку Ганю означає зрадити свого благодітеля пана Сондецького, родині яких Фатьма служить уже понад три десятиріччя!
— Ви не захочете мені допомогти, Фатьмо—ханим, — сказала Бібігуль.
— Чому ж?.. Я буду вас, Ганю—киз, переконувати в тім, що найліпше для вас — вийти заміж за пана коронного стражника. Це — велика, це просто—таки величезна честь для вас, Ганю—киз. Ви, проста дівчина, станете господинею цього великого краю, а потім, може, і всієї України, ви будете у Варшаві, Кракові, у Римі…
— Це вже я чула з вуст пана коронного стражника… Я хотіла б, аби ви, Фатьмо—ханим, допомогли мені інше.
— Як же?
— Як?.. Ну, уявіть собі, що ваша дитина, ну, наприклад, не Ганя, а, скажімо, якась Галія чи Бібігуль, опинилася в такій—от фортеці! І їй треба втекти чи просто передати звісточку на волю…
— Навіщо тій Бібігуль утікати? їй випадає таке щастя: вийти заміж за такого поважного чоловіка! Куди їй утікати? Я так думаю: багато хто б у Туреччині вважав щастям стати навіть не дружиною, а простою наложницею такого значного пана… А ви, Ганю—киз, таке кажете!..
— А якщо б у вашої доньки та був коханий хлопець?
— Я сказала би своїй доньці: махни рукою на свого Ахмета чи Селіма, а йди заміж за такого великого начальника, як пан Сондецький…
Уже зовсім стемніло надворі… Якщо хтось човном плине по Дніпру, то він, певне, бачить із ріки, як у замковій вежі світиться верхнє вікно. Певне, бачить він і думає: хто ж то там такий ніяк заснути не хоче?..
Отже, Фатьмо—ханим, ви мене не виручите…
— Ні, Ганю—киз, не виручу… Бо ви, Ганю—киз, іще дитина і не знаєте, з якого боку сходить оте сонце, що люди звуть його щастям…
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ, у якому оповідається про те, як брацлавський хорунжий продовжував вельми люб’язну дипломатичну бесіду і як допомагали йому при цім реєстрові козаки Ляскало й Цабекало
Над стародавнім Врацлавом уже буяло розкішне літо. Хлопи знову ж таки вовтузилися на полях та на вгородах, у пишнолистих садах уже давно відцвіли морелі, яблуні, груші, вишні і сливи, і тепер вони дозрівали; у куіцах, під стріхами цвірінчали писклята, уже висиджені в цьому році, а деякі з них уже виглядали, щоб спробувати себе на крилятах; уже й рябі свині ходили зі своїми поросятами, риючись за хлівами, а то й на вгород пролазячи; і корови вечорами приходили з паші, гордовито несучи повні молока вим’я; і риби вже в Бузі відметали ікру і тепер безтурботнилися у воді, нагулювали м’ясо, вихлюпували своїми хвостами по водяній гладіні; і старезні діди, розігрівшись на літньому сонечку, дивилися на цюю всю благодать і думали: ех, і чого воно, життя, усе—таки таке коротке?!
Уже буяло розкішне літо, а регімент під командуванням брацлавського хорунжого пана Стефана Хмелецького усе марширував та марширував лівим берегом Бугу, і вечорами суворі військові команди перебивалися кумкотом жаб.
А на правому боці пересувалася то на північ, то на південь орда під командуванням найхоробрішого з най—хоробріших Бекіра—баші — і ніяк не могла знайти місцини, години й хвилини, щоб, не порушуючи мирного договору, опинитися на землі Речі Посполитої…
Щодня і поночі орду Бекіра—баші турбували козаки з нереєстрового регіменту під командуванням Андрія Закривидороги, оті шайтанові двадцять сотень розбишак, які й воювати не лізли, і спати не давали Бекірові—баші…
Не давала спокійно спати Бекірові—баші ще одна не вельми приємна обставина: ось уже котрий тиждень їхнього марширування минає на берегах цієї противної річки, а й досі не пристали до берегів Чорного моря оті давно обіцяні галери з будівельними матеріалами, з гарматами, ґратами, залізними драбинами, скобами та іншим добром для спорудження фортець. Крім усього отого залізного та кам’яного добра, не завадили б і додаткові тисячі хоробрих воїнів султана, а також майстрів будування укріплень. Всього цього не було — і Бекірові—баші почали снитися сни: величезна армада галер плине хвилями Чорного моря, хоробрі капудани дивляться в зірні труби, і раптом у скельцях зірних труб бачать щось подібне до хмари сарани, яка опустилася на морські хвилі… Далі доводця турецького війська прокидався і вже не хотів заплющувати очей, бо знав, що воістину побачить не сарану, а козацькі чайки, які з усіх боків ідуть на непереможну турецьку армаду…
З кожним днем ставало зрозуміліше, що галери перехоплені козаками й потоплені. А якщо це так, то навіщо тоді Бекірові—баші з усім його військом тинятися отут, біля Бугу? Як він побудує оті фортеці, якщо в його руках немає ні необхідних матеріалів, ні добрих майстрів, ні креслень?
Якось серед ночі, коли у степу знову залунали постріли і крики (козаки в черговий раз не давали спати військові Бекіра—баші!), великий доводця покликав до себе в намет премудрого мімара Ісмаїла. Слава Аллахові, що Бекір узяв його з собою, а не чекав, доки той прибуде з галерами! — а то б не було з ким говорити!
Мімар Ісмаїл був невеличким чоловічком з великою, проте, головою. Він цілими днями спав, а коли не спав, то думав. Його не обходили ніякі дипломатичні тонкощі оцього кількатижневого топтання біля гяурської річки на ймення Буг (а дехто зве її навіть Богом, що по—уруському означає не мало не багато — Аллах!), його турбувало вимушене безробіття. Кілька разів він запитував у Бекіра—баші, коли ж, нарешті, можна розпочинати будівництво, — але той не відповідав, — і тому премудрий Ісмаїл віддавався роздумам і спанню…
І от сьогодні вночі його розбудили і привели до самого Бекіра—баші.
Бекір сидів невиспаний і злий. Йому не хотілося пити шербету, йому не хотілося розважатися у своєму похідному гаремі — йому хотілося напитися вина чи гяурської горілки під назвою "оковита" і рубати голови направо й наліво. Ось хоча б і цьому премудрому мімарові…
Бекір показав Ісмаїлові на пуфик, і той, уклонившись іще раз, сів. Сів, ушнипився своїми сонними очима в полководця.
— Думаю, — промовив полководець, дивлячись кудись убік, — що галери з потрібними нам усім вантажами й людьми не прибудуть. Думаю, що гяурам удалося їх перехопити і знищити.
— Дозвольте запитати премудрого і прехороброго Бекіра—баші: до вас прибув гінець із такою вістю?
— Якби прибув гінець із такою вістю, то я би з насолодою відрубав йому голову і прикрасив нею мій скромний дастархан.
Мімар іще раз обдивився обрус, на якому стояли напої й наїдки, але улюбленої прикраси полководців не здрів. Отже, гінця не було…
— Ці гяури навіть гінця не залишили…
Мімар не мав у душі якихось мудрих слів на такий випадок: він думав про інше — як побудувати фортецю Амурат—Кермен. А те, що фортецю побудувати необхідно, в цьому не сумнівалися ні Бекір, ні Ісмаїл. Ні тому, ні другому не хотілося ставати прикрасою на дастархані великого хондкара.
— Ми можемо побудувати фортецю без того, що потопилося в морі? — прямо запитав Бекір.
— Найхоробріший трохи не так поставив переді мною запитання.
