Домбі і син - Чарльз Діккенс
І одної неділі, пополудні, вона зважилася на це. Вірний капітан, у своїм дивогляднім комірці та в окулярах, сидів коло неї і читав, коли Флоренс спитала, чи не знає він, де Уолтер.
- Думаю, внизу, панно-дівчинко,- відповів капітан.
- Я хотіла б із ним поговорити,- сказала Флоренс, похапцем підводячись, немов зібралась іти туди.
- Я миттю пришлю його сюди, красунечко,- сказав капітан.
По чому він, вельми моторно, завдав на плече свою книгу,- бо по неділях капітан уважав за обов’язок читати тільки дуже грубезні книги, оскільки у них солідніший вигляд, і кілька років тому виторгував у книгарні велетенський томище, п’ять рядків із якого щоразу так збивали його з пантелику, що він і досі не визначив, про що там мова,- і пішов. Незабаром з’явився Уолтер.
- Капітан Катл казав мені, міс Домбі...- жваво почав він з порога і замовк, побачивши її лице.- Ви зле почуваєтесь сьогодні. Ви засмучені. І плакали.
Він говорив так лагідно і голос його так гарячково тремтів, що на очах їй виступили сльози.
- Уолтере,- м’яко мовила Флоренс,- я і не зовсім добре почуваюся, і плакала. Я хочу поговорити з тобою.
Він сів навпроти, вдивляючись у вродливе невинне личко, зблід, і губи йому задрижали.
- Тоді, ввечері, коли я побачила, що ти живий... О Уолтере, любий, що я пережила тоді, скільки надій я мала!..
Він зіперся тремтячою рукою на стіл між ними і не зводив з неї очей.
- Тоді ти сказав, що я змінилася. Мене здивували ці слова, але тепер я розумію, що це правда. Не сердься на мене, Уолтере. Я тоді була занадто щаслива, щоб над цим замислитись.
Вона знову здалася йому дитям. Він знову бачив перед собою щире, довірливе, любляче дитя. А не дорогу серцю жінку, до ніг якої склав би усі скарби світу!
- Ти пригадуєш нашу останню зустріч, Уолтере, перед твоїм від’їздом?
Він сунув руку за пазуху і видобув маленький гаманець.
- Я весь час носив його на шиї. Якби я тоді втонув, він разом зі мною лежав би на дні моря.
- І далі носитимеш, Уолтере,- на пам’ять про мене?
- До самої смерті!
Вона поклала свою руку на його так безбоязно й просто, немов лише вчора дала цей подарунок на спомин.
- Я рада цьому. Я завжди з радістю думатиму про це, Уолтере. А чи не здається тобі, що думка про цю зміну прийшла нам обом одночасно, коли ми у той вечір розмовляли з тобою?
- Ні,- з подивом у голосі відповів він.
- Так, Уолтере. Я ще тоді мимоволі зіпсувала твої плани на майбутнє. Тільки тоді я боялася й подумати про це, але тепер знаю певно. Якщо тоді ти, з великодушності своєї, ще був здатний приховувати від мене, що ти теж це знаєш, то тепер це тобі не вдається, хоч ти й стараєшся, і не менш великодушно. Ти ж таки стараєшся. Я вдячна тобі, Уолтере, щиро, глибоко вдячна, але твої старання даремні. Забагато ти настраждався - і сам, і разом з найріднішою тобі людиною,- щоб цілком забути, хто став мимовільною причиною всіх нещасть, що окошилися на вас. Ти просто не можеш мені цього забути,- то як ми можемо бути братом і сестрою? Не думай тільки, любий Уолтере, ніби я тобі дорікаю. Мені треба було б пам’ятати про це - я повинна була про це пам’ятати, та забула з радощів. Єдине, на що я надіюся,- те, що тепер, коли ми порозумілися, тобі буде не так гірко думати про мене. І єдине, чого я прошу, Уолтере, від імені тієї бідної дитини, яка була тобі сестрою колись,- не борися більше з собою і не муч себе через мене, якщо я все вже знаю.
Поки вона говорила, Уолтер дивився на неї з таким подивом на обличчі, що для якогось іншого почуття на ньому просто не знайшлося б місця. А тепер ухопив ту руку, що так благально торкалася його руки, і вже не пустив.
- О міс Домбі,- сказав він,- невже, невимовно страждаючи й тлумлячи почуття, які я повинен і мав би відчувати до вас, я ще, як ви кажете, змушував страждати і вас! Але ж, свідчуся богом, ви завжди, завжди були для мене найяснішим, найчистішим спогадом мого дитинства та юності. Про те, чим ви були і є в моєму житті, я завжди думав і думатиму як про святість, якої довіку не можна ні злегковажити, ні переоцінити, ні забути. Знов чути, бачити вас такою, якою ви були в той вечір, коли ми прощалися,- це вже невимовне щастя, а якби я знав, що ви любите мене як брата й звіряєтесь на мене,- це було б друге велике щастя, яке припало мені.
- Уолтере,- мовила Флоренс, дивлячись йому в вічі, але міняючись на виду,- що ж то за почуття, які ти повинен і мав би відчувати до мене, крім тих, що вже є?
- Пошана,- тихим голосом сказав Уолтер.- Шаноба.
Щоки її зарожевілися, і вона несміливо й замислено забрала свою руку, але й далі дивилась на нього серйозно й допитливо.
- Я не маю права бути братом,- сказав Уолтер.- І не претендую на це. Я покинув тут дитину, а бачу жінку.
Рум’янець розлився їй по обличчі. Махнула йому, немов благала замовкнути, і впала обличчям на руки.
Якийсь час обоє мовчали. Вона плакала.
- Шануючи таке чисте, довірливе й добре серце,- сказав Уолтер,- я змушений відірватися від нього, хоч при цьому рветься моє. Як же я смію сказати, що то - серце сестри?
Вона й далі плакала.
- Якби ви були щасливі, тішилися любов’ю й захватом друзів - взагалі всім, на що ви маєте право від народження і чому можна позаздрити,- сказав Уолтер,- і при тому назвали б мене братом, згадавши колишню прихильність,- тоді я, незважаючи на відстань між нами, відгукнувся б на це
