Домбі і син - Чарльз Діккенс

- О, спасибі, спасибі вам, Уолтере! Пробачте, що я вам так наприкрилась. Але в мене не було з ким порадитись. Я така самотня.

- Флоренс! - в запалі згукнув Уолтер.- Того, що я скажу тобі зараз, ще кілька секунд тому ніяка сила не вирвала б з моїх уст. Якби я був багатий, якби мав хоч якусь можливість - чи надію бодай,- створити тобі умови, близькі до тих, в яких ти виросла, то я б сказав, що є одне ім’я, яким ти могла б мене нагородити - разом з найвищим на світі правом, правом оберігати, й леліяти тебе,-і на яке я нічим собі не заслужив, хіба тим, що кохаю тебе, поважаю тебе, і моє серце цілком належить тобі. Я сказав би, що це - єдине право, право захищати та берегти тебе, яке ти могла б мені дати, а я посмів-би прийняти й назвати своїм, та й то вважаючи дарунком таким великим і безцінним, що все життя моє було б замалою платою за нього.

Вона й далі не підводила голови; сльози котилися їй по щоках, а груди здригалися від ридань.

- Флоренс, люба, кохана Флоренс! - як я завжди називав тебе подумки, доки збагнув, який це безум і зухвальство з мого боку. Дозволь востаннє назвати тебе по імені, що таке мені дороге, і дай свою долоньку - на знак того, що по-сестринському забудеш усе, що я тут наговорив.

Вона підвела голову і сказала - з такою урочістю в погляді, з такою погідною, спокійною, ясною усмішкою, що сяйнула на нього крізь сльози, з таким тихим, лагідним трепетом у голосі і в усьому тілі, що забриніли найглибші струни його серця, а перед очима прослався туман:

- Ні, Уолтере, я не зможу цього забути. Нізащо в світі не забуду. А ти... ти дуже бідний?

- Я - чоловік мандрівний,- сказав Уолтер.- Тиняюся по морях, щоб заробити на хліб. Такий тепер мій фах.

- І скоро знову поїдеш?

- Дуже скоро.

Хвилину мовчки вона дивилася на нього, а тоді несміливо вклала тремтячу руку в його долоню.

- Якщо візьмеш мене за жінку, Уолтере, я щиро кохатиму тебе. А якщо дозволиш поїхати з тобою - без страху поїду на край світу. Я нічим не жертвую ради тебе - мені нема чим жертвувати, нема кого зрікатися, але все моє життя і любов належатимуть тобі, і, якщо помиратиму при пам’яті, помру з твоїм іменем на устах.

Він пригорнув її до серця, притулився щокою до щоки, і, вже не занедбана, вже не самотня, вона заридала в обіймах коханого.

Будьте благословенні, недільні дзвони, що так тихенько співаєте їм, зачарованим і щасливим! Будь благословен, спокій і мир недільного дня, що зливаєшся із погідністю їхніх душ і оточуєш їх святістю! Будьте благословенні, безшелесні сутінки, що вкриваєте її так м’яко і затишно, аж вона засинає, наче вколисана дитина, припавши до грудей коханого!

О, тягар любові та довір’я - який він легкий для них! Так, Уолтере, дивись на заплющені очі, дивися ніжно і з гордістю,- віднині в цілому безмежному світі вони шукають лише тебе, одного тебе!

Доки не споночіло, капітан не виходив з маленької вітальні. Він примостився на стільці, де звичайно сидів Уолтер, і дивився у віконце в стелі, аж поки день поволі згас і на небі висипали зорі. Він запалив свічку, запалив і випалив люльку, та не переставав дивуватися, що ж там сталося нагорі, і чому його не кличуть до чаю.

Капітанів подив уже досяг найвищої межі, коли біля нього з’явилася Флоренс.

- А! Панна-дівчинка! - гукнув капітан.- Щось ви забалакалися з Уолтером, красо моя.

Флоренс обхопила маленькою рукою один з величезних гудзиків його фрака і, заглядаючи йому в обличчя, мовила:

- Любий капітане, я б хотіла вам дещо сказати, коли можна.

Капітан хутенько підвів голову, готовий слухати. Але й того, що він побачив, було досить, щоб разом із кріслом відсунутись якомога далі.

- Ну? Втіхо серця! - скрикнув він у радісному пориві.- Невже те?

- Те,- гаряче ствердила Флоренс.

- Уол-р! Чоловік! Те?! - загримотів капітан, жбурнувши лискучого капелюха у віконце на стелі.

- Те,- одповіла Флоренс, плачучи й сміючись заразом.

Капітан тут же стиснув її в обіймах, а тоді, піднявши капелюха й насадивши собі на голову, ухопив Флоренс під руку і повів її нагору, де, як відчував, повинен був утяти найкращий у житті дотеп.

- Ну, то що, Уолтере? - сказав капітан, встромивши в двері променисте, як жаровня, обличчя.- Значить, по-іншому не можна, га?

Він мало не вдушився цим дотепом, який повторив ще принаймні сорок разів за чаєм, в перервах натираючи рукавом своє лиснюче лице та обклепуючи голову зіжмаканою хустинкою. Однак капітан, при бажанні, міг би вказати й поважнішу підставу для радощів, бо чути було, як він, поглядаючи на Уолтера й Флоренс з несказанною втіхою, раз у раз бубонів до себе:

- Едварде Катле, хлопче мій, найліпший курс у твоєму житті ти намітив тоді, як передав оте невеличке майно у спільне володіння!

А що ж робить гордий чоловік, поки дні отак минають? Чи думає коли за свою дочку, чи цікавиться, куди вона заподілася? Може, гадає, що вона повернулась додому і живе собі, як і жила, у його похмурому будинку? Ніхто не відповість за нього. Відтоді він ні разу не вимовив її імені. Усі в домі так його бояться, що й не заїкаються про те, чого він твердо вирішив не згадувати, а єдиній особі, що наважується запитати його, він тут же закриває рот.

- Любий мій Полю! - лепече його сестра, бочком прослизаючи в кімнату того ж дня, коли втекла Флоренс.- Твоя дружина! Ота вискочка! Невже те, що долинуло до мене, таки правда? Невже вона так віддячила за твою безмірну відданість,- таж ти навіть своїх родичів приносив у жертву її примхам та зарозумілості? Бідний мій брате!

Виголосивши цю промову й чуло нагадавши про те, що її не було запрошено на весільний обід,