Домбі і син - Чарльз Діккенс

- Перепрошую,- втручається кузен Фінікс,- ще одне слово. Мій друг Домбі дозволить мені сказати, що коли б знайшлася обставина, здатна поглибити ті пекельні муки, які я відчуваю з цього приводу, то це хіба лиш цілком зрозуміле здивування світу, що моя чарівна, достойна родичка (прошу дозволу поки що так її називати) скомпрометувала себе, як кажуть, з білозубим чолов’ягою, який куди нижчий становищем, ніж її чоловік. Але, хоч я мушу просити мого друга Домбі,- і доволі наполегливо,- не обвинувачувати мою чарівну, достойну родичку, доки провину її не буде встановлено остаточно, я можу водночас запевнити мого друга Домбі, що родина, яку я репрезентую і яка тепер майже згасла (що навертає на збіса журні думки), не ставитиме йому жодних перешкод і з радістю погодиться на будь-який достойний вихід, що його він укаже, з цього становища в майбутньому. Вірю, що мій друг Домбі належно оцінить мотиви, які керують мною в цій вельми сумній і... е... фактично кажучи, я не бачу потреби надокучати моєму другові Домбі ще якимись зауваженнями.

Містер Домбі кланяється, не підводячи очей, і мовчить.

- Так от, Домбі,- каже майор,- наш друг Фінікс з красномовністю, що рівних їй старий Дж. Б. ще ніколи не чув,- ні, богом свідчуся, сер! - ніколи! - тут майор геть синіє й хапає свій ціпок посередині,- говорив про те, що стосується леді. Я ж, користаючи з нашої дружби, Домбі, торкнуся іншого боку цієї справи. Сер,- майор пирхає, мов кінь,- світ у таких випадках ставить свої вимоги, які повинні бути задоволені.

- Я знаю,- кидає містер Домбі.

- Безперечно, знаєте, Домбі,- каже майор.- Хай йому біс, сер, я знаю, що ви знаєте! Людина вашого калібру не може цього не знати.

- Мабуть, не може,- відповідає містер Домбі.

- Домбі! - говорить майор.- Решту ви здогадуєтеся. Я кажу все, як є,- може, й передчасно,- бо Бегстоки завше казали все, як є. Мало, сер, користі бувало їм з цього, але така вже у них порода. З тим чоловіком треба стрілятися. Дж. Б. у вас напохваті. Він уважає себе вашим другом. Хай же благословить вас бог!

- Дуже вдячний вам, майоре,- відповідає містер Домбі.- Коли прийде час, я сам оддамся вам у руки. А що він іще не прийшов, то я поки утримуюсь від розмови на цю тему.

- А де той чолов’яга, Домбі? - питається майор через хвилину, яку пропихтів, мовчки дивлячись на нього.

- Не знаю.

- І ніяких відомостей? - питається майор.

- Є дещо.

- Дуже радий це чути, Домбі,- каже майор.- Вітаю вас.

- Ви мені вибачите, саме ви, майоре,- озивається містер Домбі,- що я наразі не буду входити в подробиці. Відомості не зовсім звичайні і добуті теж незвичайно. Може виявитись, що вони нічого не варті; а може, вони правдиві. Наразі важко щось сказати, і мушу на цьому зупинитись.

Хоча це й надто безбарвна відповідь на багряне завзяття майора, він приймає її з вдячністю і тішиться думкою, що світові світить така чудова нагода одержати те, що йому належить. Далі й кузен Фінікс дістає свою порцію заслуженого визнання від чоловіка його чарівної, достойної родички, а тоді і кузен Фінікс, і майор Бегсток виходять, залишаючи цього чоловіка сам на сам зі світом і з думками про їхню представницьку роль у вираженні того, як світ дивиться на його особисті справи та чого, цілком справедливо і слушно, від нього чекає.

Але хто ж це сидить у кімнаті економки й гомонить з місіс Піпчін, ронячи сльози і скидаючи руки до неба? То якась дама, обличчя котрої приховує тісний чорний капелюх, що очевидно, належить не їй. То міс Токс. Вона позичила цю машкару в своєї служниці й прийшла, отак потайки, з Принцесиного майдану, щоб поновити старе знайомство з місіс Піпчін та дізнатися про самопочуття містера Домбі.

- Він дуже переживає, люба моя? - питається міс Токс.

- Та,- своїм звичаєм дражливо пирхає місіс Піпчін,- він такий самісінький, як і завжди.

- Зовні,- висловлює припущення міс Токс.- Але що там на душі!

У жорстких сірих очах місіс Піпчін проглядає сумнів, коли вона тричі пирхає у відповідь: «А! Можливо! Ну, так!»

- Правду сказавши, Лукреціє,- місіс Піпчін і досі зве її Лукрецією на тій підставі, що найперші свої експерименти з дітоприборкування проводила саме на цій леді, коли та була ще нещасним, миршавим недолітком,- правду сказавши, Лукреціє, я вважаю, що то - боже спасіння. Мені такі безсоромниці теж тут не потрібні!

- Безсоромниця! Ой, як ви вірно сказали: безсоромниця, місіс Піпчін! - відповідає міс Токс.- Кинути його! Такого благородного, такого поставного чоловіка!

Тут міс Токс вже втрачає самовладання.

- Про благородство нічого не знаю,- каже місіс Піпчін, роздратовано тручи собі носа.- Але знаю одне: коли кому випадає тягти хрест, то тягти його мусить. Отакої! Потягала і я свого часу! Про що мова! Пішла - і з богом! Ніхто, думаю, за нею не плаче!

Натяк на Перуанські копальні нагадує міс Токс, що пора йти додому, і місіс Піпчін дзвонить за Тавлінсоном, щоб провів її до дверей. Містер Тавлінсон, який не бачив міс Токс цілу вічність, щирить зуби і висловлює надію, що вона в доброму здоров’ї, зауваживши, що не впізнав її спершу, під цим капелюшком.

- В дуже доброму, Тавлінсоне, спасибі,- відказує міс Токс.- І прошу вас - не кажіть нікому, що ви мене тут бачили. Я ходжу в гості тільки до місіс Піпчін.

- Слухаю, міс,- погоджується Тавлінсон.

- Страшні речі діються, Тавлінсоне.

- Свята правда, міс,- погоджується Тавлінсон.

- Сподіваюся, Тавлінсоне,- каже міс Токс, у якої за час виховної діяльності в родині Тудлів виробився повчальний тон і звичка з усякої події виносити певну науку,- сподіваюся, те, що тут трапилось, буде вам засторогою, Тавлінсоне.

- Спасибі, міс, без сумніву,- одповідає Тавлінсон.

Він замислюється,- очевидно, над тим, як застосувати цю засторогу до власного життя, та зненацька кислий, як оцет, голос місіс Піпчін: «Що ви там робите? Чого не проводите даму до дверей?» - вириває його з задуми, і він веде міс Токс до дверей. Проминаючи кімнату