Домбі і син - Чарльз Діккенс

- Спасибі за співчуття, Луїзо,- каже він,- хоч я бажав би, щоб ти вибрала якусь іншу тему для розмови. Як я почну скаржитись на свою долю або скажу, що потребую потішань, то тоді можеш їх висловити, коли будеш така ласкава.

- Полю, голубчику,- відповідає його сестра, похитуючи головою й прикладаючи хусточку до обличчя,- я знаю твою силу духу й більше ні слова не скажу про цю таку болючу й відразливу подію,- на голови цих прикметників місіс Чік вивергає нищівне обурення,- але дозволь мені спитати,- хоч я й боюся почути те, що мені до решти розіб’є серце,- ця нещасна дитина, Флоренс...

- Луїзо! - суворо перепиняє її брат.- Годі! Ні слова про це..

Місіс Чік може лише хитати головою, використовувати свою хусточку й оплакувати звироднілих Домбі, що вже й не Домбі тепер. Але чи винна Флоренс у втечі Едіт, втекла разом із нею, чи зробила щось не те, чи не так, чи взагалі щось зробила, а чи нічого - про все те вона навіть гадки не має.

Але він іде собі своїм шляхом, не збочуючи, ховаючи свої думки та почуття в грудях і не ділячись ними ні з ким. Він і не пробує шукати свою дочку. Може, він думає собі, що вона живе в його сестри,- а може, що й під власним його дахом. Може, він весь час думає про неї,- а може, й ніколи. Дивлячись на нього, можна гадати що завгодно.

Певне лише одне - він не думає, що втратив її. І навіть не підозрює цього. Він занадто довго жив замкнений у вежі своєї гордині, завжди бачив її - тихе, сумирне створіння - на стежці десь унизу і не боявся цього. Хоч як тяжко впала на нього його ганьба, проте не пригнула його до землі. Корінь міцний і глибокий, з роками розрісся навсібіч і тягне соки звідусіль. В дерево ударила блискавка, але воно стоїть.

Хоч він і ховає свій внутрішній світ од світу навколишнього (котрий, як йому здається, має зараз одну мету - стежити за кожним його кроком, хоч куди б він ішов), але не може приховати зрадливих його слідів - запалих щік та очей, поморщеного чола та похмурої задуми. Непроникний, як завжди, він, проте, уже не той, що був, гордий, як завжди, він, однак, почуває приниження,- інакше усіх тих слідів не було б.

Світ. Що думає про нього світ, як дивиться на нього, що у ньому бачить і що каже - ось демон, який переслідує його. Скрізь, де він, там і демон; ба гірше: навіть там, де його нема. Він разом з ним виходить до челяді й водночас чує, як той шепочеться у нього за спиною, бачить, як показує пальцем за ним на вулиці, як вичікує на нього в його конторі, як підморгує з-за плеча якогось заможного комерсанта, як киває йому й лопоче щось між юрби,- завжди, хоч куди б він прийшов, демон уже тут як тут і - він добре це знає - трудитиметься найстаранніше, коли він піде. Коли він зачиняється на ніч у себе в кімнаті, його демон - в його домі і поза домом: чути, як він ходить по бруку за вікном, видно, як визирає з газетних шпальт на столі. Всюдисущий, він їздить пароплавами й залізницями, це невгомонний трудяга, що працює тільки на нього.

І це не просто витвір його уяви. В головах інших людей він не менш діяльний, ніж у його. От хоча б у кузена Фінікса, який приїздить з Баден-Бадена спеціально для того, щоб поговорити з містером Домбі. Чи - у майора Бегстока, який товаришує кузенові Фініксу в цій дружній місії.

Містер Домбі приймає їх із звичайною своєю гідністю і стоїть випростаний, як завше, перед каміном. Він почуває, що світ дивиться на нього їхніми очима. І очима довколишніх портретів. І очима містера Пітта на книжковій шафі. Навіть карта самого цього світу, що висить на стіні, і та має очі.

- На диво холодна весна,- каже містер Домбі для годиться.

- Хай йому біс, сер! - в нападі гарячої приязні гукає майор.- Джозеф Бегсток не вміє прикидатися. Якщо ви хочете тримати своїх друзів на віддалі, Домбі, й показувати їм спину, то Дж. Б. для цього не підходить. Джо - чоловік простий і крутий, сер; прямодушний він чоловік, той Джо. Його королівська високість, покійний герцог Йоркський зробив мені честь, кажучи - заслужено чи незаслужено, то вже інша річ: «Якщо є в мене на службі чоловік, на чию правдомовність я можу покластися, то це Джо - Джо Бегсток».

Містер Домбі показує, що з цим згоден.

- Так от, Домбі,- веде далі майор,- я - людина світська. Наш друг Фінікс - якщо можна мені так...

- Матиму за честь, безумовно,- каже кузен Фінікс.

- ... Теж людина світська,- махає головою майор.- І ви, Домбі,- ви теж людина світська! Так от, коли сходяться троє світських людей і до того ж друзів... якщо можна так...- каже він, знов удаючись до кузена Фінікса.

- Безумовно,- стверджує кузен Фінікс,- якнайщиріших.

- ... друзів,- підхоплює майор,- то, на думку старого Джо (Дж. може й помилятися), що думає світ з цього чи іншого приводу - визначити дуже легко.

- Безперечно,- стверджує кузен Фінікс.- Фактично кажучи, це ж цілком очевидно. Я дуже хотів би, майоре, висловити моєму другові Домбі мій великий подив і жаль з приводу того, що моя чарівна й достойна родичка, яка мала всі дані, щоб зробити чоловіка щасливим, настільки забула свої обов’язки перед... фактично, перед світом,- що скомпрометувала себе в такий екстраординарний спосіб. Я й досі чортзна-який пригнічений і так і сказав учора ввечері довготелесому Сексбі - шість футів десять дюймів зросту; з ним мій друг Домбі, напевне, знайомий,- що все це мене до біса знервувало й роззлостило. Такого типу фатальні катастрофи навертають чоловіка на думку,- каже кузен Фінікс,- що у всьому, що діється, таки є Провидіння, бо якби моя тітка жила дотепер, то, думаю, така збіса життєрадісна жінка, як вона, зламалася б і, фактично кажучи, впала б жертвою.