Домбі і син - Чарльз Діккенс

- Ще б пак, братику,- відповів капітан, беручи його за руку,- бо ми тільки вас і виглядали.

- О, капітане Джілсе,- сказав містер Тутс,- та кого ж тут було виглядати! Я навіть поголитись боявся - такий у мене стан збуджений. Одяг у мене нечищений. Волосся позлипалося. Я сказав Курчаті, що покладу його трупом, як надумає чистити мені чоботи!

Дикий, несамовитий вигляд містера Тутса підтверджував усі ці ознаки душевного розладу.

- Слухайте-но, братику,- мовив капітан.- Оце - Уолтер, небіж старого Сола Джілса. Той, що, вважалось, загинув на морі.

Містер Тутс зняв руку з чола і видивився на Уолтера.

- Боже милий! - пробелькотів він.- Ще того бракувало! Як ся маєте? А... а... ви, певно, дуже промокли. Капітане Джілсе,- чи дозволите два слова сказати в крамниці?

Він ухопив капітана за фрак і, по дорозі в крамницю, зашепотів:

- Так оце, капітане Джілсе, той самий, про якого ви говорили, коли казали, що він і міс Домбі створені одне для одного?

- Ага, так, мій хлопче,- відповів безутішний капітан.- Колись я так думав.

- І саме тепер! - вигукнув містер Тутс, знову хапаючись за чоло.- І саме він! - ненависний суперник! Хоча ні,- не ненависний суперник,- містер Тутс раптом затнувся, подумав і опустив руку.- Чого б я його ненавидів? Ні. Якщо моє почуття справді некорисливе, капітане Джілсе, я це зараз же доведу,- дозвольте?

Містер Тутс прожогом кинувся назад до вітальні і, міцно потиснувши Уолтерові руку, сказав:

- Як ся маєте? Надіюся, ви не застудились. Я... я буду дуже радий, якщо ви зробите мені приємність своїм знайомством, бажаю вам усього найкращого. Слово честі й гонору,- сказав містер Тутс, запал якого, поки він придивлявся до обличчя й статури Уолтера, дедалі зростав,- я дуже радий бачити вас.

- Красно вам дякую,- відповів Уолтер.- Я й не сподівався такого щирого й гарячого прийому.

- Не сподівалися, кажете? - перепитав містер Тутс, все трусячи його руку.- Це дуже мило з вашого боку. Вельми вам зобов’язаний. Як ся маєте? Сподіваюсь, у вас усі здорові там, за... там... на... тобто, там, звідки ви приїхали, знаєте.

На всі ці добрі побажання й ще кращі наміри Уолтер відповів, як личить чоловікові.

- Капітане Джілсе,- сказав містер Тутс,- я хотів би бути бездоганним у справах честі, але, гадаю, зараз мені можна торкнутися однієї теми, яка...

- Так, так, хлопче,- відповів капітан.- Сміло, сміло!

- Тоді, капітане Джілсе,- і ви, лейтенанте Уолтере,- сказав містер Тутс,- чи знаєте ви, що в домі містера Домбі кояться жахливі речі і що міс Домбі кинула свого батька, який, на мою думку,- з чималим піднесенням мовив містер Тутс,- є таким звіром, що назвати його... е... мармуровим пам’ятником або хижаком і то була б завелика честь для нього,- і що вона пропала й пішла невідомо куди?

- А можна спитати, як ви дізналися про це? - звідався Уолтер.

- Лейтенанте Уолтере,- сказав містер Тутс, що сам вирішив, що до Уолтера треба звертатися тільки так, мабуть, пов’язавши його ім’я з морським фахом та добачаючи якусь кревну спорідненість між ним і капітаном, що само собою поширювалась і на їхні чини.- Лейтенанте Уолтере, я не від того, щоб оповісти вам прямо й відверто. Річ у тім, що відчуваючи надзвичайний інтерес до всього, що стосується міс Домбі,- не з егоїстичних міркувань, лейтенанте Уолтере, бо я чудово розумію, що найкраще зробив би, якби припинив своє існування, котре лише всім заважає,- я мав звичку коли-не-коли робити невеличкі подарунки одному лакеєві, дуже порядному молодику на ймення Тавлінсон, що від якогось часу живе в їхньому домі,- цей Тавлінсон і розповів мені вчора про всі ті справи. Відтоді, капітане Джілсе,- і лейтенанте Уолтерс,- я ходжу, як очманілий, і цілу ніч провалявся на канапі такою-ото руїною, яку ви бачите перед собою.

- Містере Тутсе,- мовив Уолтер,- я щасливий, що можу порадувати вас. Заспокойтеся, будь ласка. Міс Домбі - жива і здорова.

- Сер! - скрикнув містер Тутс, зірвавшись з місця, і наново взявся тиснути йому руку,- моя радість така незмірна, така невимовна, що навіть якби я мав почути зараз, що міс Домбі ще й заміж вийшла, і то б я не міг не всміхнутися. Далебі, капітане Джілсе,- звернувся містер Тутс до капітана,- я справді так думаю,- не знаю, правда, що зробив би з собою в наступну хвилину, але я не міг би не всміхнутися, така це для мене радість!

- Для такого благородного серця, як ваше,- сказав Уолтер, аж ніяк не барячись і собі потиснути йому руку,- буде ще більшою радістю дізнатись, що ви можете прислужитися міс Домбі. Капітане Катле, чи не були б ви ласкаві провести містера Тутса нагору?

Капітан кивнув містеру Тутсу, який з ошелешеним видом почимчикував услід за ним на піддашшя і без жодного попередження з боку свого проводиря опинився в новій оселі Флоренс.

Подив та втіха бідолашного містера Тутса були такі, що могли знайти собі тільки чудернацькі вияви. Він підбіг до Флоренс, ухопив її руку, поцілував, пустив, ухопив знов, упав навколішки, лив сльози, хихотів і цілковито не зважав на небезпеку з боку Діогена, який, добачаючи в цій поведінці певну войовничість намірів, крутився круг нього безперестанку, наче вагався, куди ж його вкусити, зате не мав ніяких вагань, що вкусити треба.

- Ой Ді, який же ти поганий, непам’яткий собака! Я така рада, що бачу вас, любий містере Тутсе!

- Спасибі,- відповів містер Тутс.- Я почуваюся дуже добре, вельми вам зобов’язаний, міс Домбі. Сподіваюся, всі ваші рідні здорові теж.

Містер Тутс вимовив це, навіть гадки не маючи, що ж він каже, потім сів і вп’явся очима у Флоренс, і на його обличчі якнайвиразніше проступала боротьба радості і розпуки.

- Капітан Джілс і лейтенант Уолтерс сказали,- ледь видихнув містер Тутс,- що я можу прислужитися вам, міс Домбі. Коли б мені вдалося якось пустити в непам’ять той день у Брайтоні, коли я повівся як... батьковбивця, а не як людина, що має свої статки,- суворо засуджував себе Тутс,- я б з радістю ліг у тиху могилу.

- Прошу вас, містере Тутсе,- сказала