Домбі і син - Чарльз Діккенс

- Капітане Катле,- сказав замислений над чимсь Уолтер, коли вони стояли під дверима крамниці, відпочиваючи по тяжких трудах і поглядаючи на стару, знайому вулицю; година була ще рання.- І за весь цей час - жодної вісточки про дядька Сола?

- Жоднісінької, голубчику,- похитав головою капітан.

- Поїхав шукати мене, любий, хороший старий,- мовив Уолтер.- Але щоб ні разу вам не написати? Чому ж це так? Ну, хай він каже в листі, що ви дали мені,- він видобув з кишені пакет, розпечатаний в присутності премудрого Якчіпа,- коли до того, як відкриєте конверт, від нього не буде звістки, то можете вважати, що він помер. Борони боже! Але тоді була б звістка про нього,- якби він справді помер! Не він сам, так хтось інший написав би - звісно, знаючи його останню волю, мовляв, «такого-то числа помер у моєму домі» - чи то «у мене на руках», чи ще якось,- «містер Соломон Джілс з Лондона, що просив передати вам останнє вітання й останнє побажання».

Капітан, який досі не піднімався на таку висоту передбачення, був уражений перспективами, що відкривалися звідти і, глибокодумно кивнувши головою, озвався:

- Добре сказано, хлопче. Дуже добре сказано.

- Я багато думав про це... точніше,- додав, червоніючи, Уолтер,- я багато про що думав цілу цю безсонну ніч і певен, що дядько Сол (дай йому боже, щастя!) живий і повернеться. Я не так уже й дивуюся, що він поїхав, бо коли й не брати до уваги його потягу до чудесного, що завжди був йому властивий, та тої великої любові, яку чув до мене і проти якої все інше для нього не мало значення,- о ніхто цього не знає так, як я, мені ж він був рідніший за батька,- тут голос Уолтерів зробився приглушений, хрипкуватий, а погляд помандрував кудись у глиб вулиці,- коли, кажу, й не брати цього до уваги, то й без того я читав і чув про людей, котрі, якщо хтось рідний і дорогий їм пропав безвісти на морі, переселялися в ті прибережні краї, куди чутка про загиблий корабель могла б дійти хоч на годину-дві раніше, ніж кудись-інде; а навіть, бувало, пливли тим самим курсом до порту його призначення, ніби те гплавання могло їм щось пояснити.

Я, певно, й сам би так учинив - може, й швидше, ніж хтось інший. Але що дядечко не написав вам, хоч явно мав намір це зробити, або, якщо він і помер, то як так, що вам ніхто не дав знати про його смерть,- отого я втямити не годен.

Капітан Катл, скрушно похитавши головою, зазначив, що й сам Джек Якчіп не годен був того втямити, а цей чоловік теж уміє висловити путящу думку.

- Був би мій дядечко безпечним юнаком, що його якась компанія могла затягти до шинку і там порішити задля тих грошей, які мав при собі,- сказав Уолтер, або гулящим матросом, що сходить на берег з кількамісячною платнею в кишені,- то я ще міг би зрозуміти, чому він зник отак без сліду. Але, знаючи, яким він був,- сподіваюсь, і є,- я не можу собі цього уявити.

- Уолтере, хлопче,- сказав капітан, тоскно дивлячись на нього, поки він розмірковував,- ну, і що ти про все це думаєш?

- Сам не знаю, що думати, капітане Катле,- відповів Уолтер.- Мабуть, він таки й справді вам не писав. Це без усяких сумнівів?

- Коли б Сол Джілс писав, то де ж його лист, хлопче? - переконливо сказав капітан.

- Може, він попросив когось передати листа особисто,- висунув припущення Уолтер,- а той забув про нього або закинув кудись, а то й загубив. Навіть це здається мені ймовірнішим, ніж та, друга можливість. Одне слово, я не тільки не хочу брати до уваги ту другу можливість, капітане Катле, а й не можу і не буду.

- Надія, Уол-ре,- глибокодумно сказав капітан,- надія. Ось що тебе надихає. Надія - це буй (перегорни свою «Пташку співучу», 73 розділ ліричних пісень), але, господи ж мій, як і кожний буй, вона лиш тримається на плаву, і нікуди ти нею не постернуєш. Там, на носі, де фігура Надії, є й якір; та тільки що мені, з якоря, коли нема дна, щоб кинути його?

Усе це капітан Катл виголосив не так від себе самого, як від імені мудрого городянина й домовласника, що покликаний вділити пригорщу своєї мудрості недосвідченому юнакові. Обличчя його під час промови й справді сяяло новою надією, яку перейняв від Уолтера, тож завершив він тим, що ляснув хлопця по спині і з запалом мовив:

- Ур-ра, хлопче! Я й сам такої ж думки.

Уолтер, весело сміючись, відповів тим самим «ура!» і сказав:

- Ще лиш словечко про дядька, капітане Катле. Гадаю, такого не могло бути, щоб він послав листа звичайним шляхом - через поштову контору чи з якимсь судном... розумієте?

- Ну, ну, хлопче? - підтримав його капітан.

- ... і ви якось прогавили того листа.

- Що ти, Уол-ре? - мовив капітан, і в очах йому майнуло щось ледве схоже на суворий докір.- Хіба ж відтоді, як пропав той учений Сол Джілс, дядечко твій, не виглядав я його чи знаку від нього і вдень, і вночі? Хіба не щеміло мені серце, наслухаючи завше за ним і за тобою? Хіба ж, навіть спавши, не стояв я на своїм посту і чи не вважав би ганьбою покинути його, поки оцей мічман ще цілий і невшкоджений?

- Так, я знаю це, капітане Катле,- відповів Уолтер, хапаючи його за руку.- Я знаю, які ви щирі й серйозні в усьому, що говорите і відчуваєте. Я певен цього. Повірте, я певен цього не менше, ніж того, що стою отут на порозі, чи того, що тримаю оцю чесну долоню. Вірите?

- Вірю, вірю, Уол-ре,- заяснів радістю капітан.

- Не буду більше нічого гадати,- мовив Уолтер, гаряче тиснучи жорстку руку капітана, який теж тис йому руку з не меншою ревністю.- А додам тільки одне: боронь боже, щоб я торкнувся