Домбі і син - Чарльз Діккенс
- Ти ніколи не була на морі, моя рідна?
- Ні,- відповіла Флоренс.
- О,- шанобливо сказав капітан,- то потужна стихія. Дивні дива там діються, моя хороша. Уяви собі море, коли бурхають хвилі і ревуть вітри. Уяви собі його ураганної ночі, коли морок такий,- капітан урочисто підніс свій гачок,- що власної руки не побачиш, хіба що як блимне блискавка, а ти усе мчиш, мчиш, мчиш крізь ураган і морок, наче летиш стрімголов у світ, що не має кінця, во віки віків, амінь,- як знайдеш те місце, відзнач його. То такі часи, красо моя, коли можна сказати (перегорнувши спершу ту книгу) товаришеві по кают-компанії: «Міцний норд-вест піднявся, Білле, он, чуєш, як бушує? Ех, жаль, нещасний суходіл,- хай бог їх порятує!»
Останню цитату, як особливо пригожу до океанських страхіть, капітан виголосив надзвичайно промовисто й закінчив гучним: «Тримайся!»
- А ви потрапляли в такий шторм? - спитала Флоренс.
- Авжеж, панно-дівчинко, і я всілякої негоди набачився,- відповів капітан, дрижачою рукою витираючи спітнілу голову,- і мене добре потеліпало... Та не про мене мова. Наш любий хлопчик,- він присунувся ще ближче,- наш Уолтер, моє серденько, втонув.
Капітан промовив це з таким тремтінням у голосі і мав таке бліде та схвильоване обличчя, що Флоренс від страху схопила його за руку.
- Ви змінилися на виду! - скрикнула Флоренс. В одну мить, зовсім! Що сталося? Любий капітане Катле, на вас дивитися страшно!
- Чого там! -відповів капітан, підтримуючи її.- Не полохайся, моя панно-дівчинко. Ні, ні. Все гаразд, все гаразд, люба. Як я казав, Уолтер... він... він же... втонув. Чи не так?
Флоренс пильно дивилася на нього, то червоніючи, то бліднучи, і притискала руку до серця.
- На морі багато всіляких небезпек, красо моя,- сказав капітан,- і не один відважний корабель, не одне серце сміливе накрила мовчазна хвиля, так нікому й не зрадивши своєї таємниці. Але на морі і щасливі випадки бувають, і часом, один з двадцятка - ба! Один, може, з сотні, красо моя,- врятується, з ласки божої, і повертається додому, де його мали за померлого, дізнавшись, що ціла команда загинула. Я... я знаю одну таку історію, Втіхо мого серця,- затинаючись, мовив капітан,- мені колись розповідали; і коли я вже рушив цим галсом, а ми з тобою отак собі вдвох сидимо біля каміна, то, може, ти хотіла б її послухати, хочеш, моя люба?
Дрижачи з хвилювання, якого ні вгамувати, ні збагнути не могла, Флоренс мимоволі скерувала очі туди, куди дивився він - в крамницю за її плечима, де горіла лампа. В ту ж мить, як вона повернула голову, капітан схопився з місця й затулив їй очі рукою.
- Там нічого нема, красо моя,- сказав він.- Не дивись туди!
- Чому? - здивувалася Флоренс.
Капітан буркнув щось, ніби там нецікаво, а тут вогонь он-як горить веселенько. Потім причинив двері, що досі стояли нарозтіж, і знову сів. Флоренс не спускала його з очей і пильно вдивлялася в його обличчя.
- Історія та, панно-дівчинко,- почав капітан,- про один корабель, який за гарної години та ходового вітру вирушив з Лондонського порту до... не полохайся, панно-дівчинко,- просто вирушив у море, хороша моя, просто вийшов у море.
Вираз обличчя Флоренс занепокоїв капітана, що сам гарячкував і хвилювався, виказуючи не менше збудження, ніж вона.
- Оповідати далі, красо моя? спитав він.
- Так, так, прошу! - вигукнула Флоренс.
Капітан ковтнув, начебто щось застрягло йому в горлі, і нервово провадив далі.
- А в морі цей нещасний корабель, моє серденько, втрапив у таку шалену бурю, що буває хіба раз на двадцять років. На суходолі ураган трощив цілі ліси й здував цілі міста, а в морі, на тих широтах, штормило так, що й найміцніше судно на світі не вижило б. Кілька днів, кажуть, той нещасний корабель тримався гідно і відважно виконував свій обов’язок, моя хороша, аж нараз ударило так, що проламало борт, знесло щогли й стерно, змило в море найкращих матросів і корабель здався на милість бурі, яка милостивою не була, тільки лютішала дедалі більше, і хвилі заливали судно, били його зусібіч і з кожним громохким ударом трощили, немов шкарлупку. Кожна чорна цятка на гребені валу, що відкочувався від нього, була часткою живого його тіла або живою людиною, красо моя. Отак і рознесло корабель на друзки, а на могилах тих, хто був на ньому, ніколи не виросте трава.
- Але не всі ж загинули! - скрикнула Флоренс.- Хтось же урятувався! Бодай один?
- На тім нещасливім судні,- відповів капітан, підводячись з крісла та з неабияким радісним завзяттям стиснувши пальці,- був один хлопець, славний, казали, хлопець, що ще змалку любив читати й розказувати різні історії про геройство на морі,- я сам не раз чув це! сам чув! - і пригадав собі їх у свою судну годину, бо коли й найстійкішим серцям, найдосвідченішим рукам забракло сили, він лишався незламний та бадьорий. І не тому був відважний, що тут, на березі, не мав кого любити,- просто така вже була в нього вдача. Та це й по обличчю видно, я це бачив,- і не раз! - коли він ще дитиною був, але думав, що то лише зовнішність, хай благословить його бог!
- І він урятувався? він урятувався?
- Цей бравий хлопець...- сказав капітан.- Дивись на мене, моя хороша! Не озирайся.
Флоренс ледве стало сили спитати: «Чому?»
- Бо там нічого нема, моє серденько,- пояснив капітан.- Тільки не полохайся, моя люба! Хоч би заради Уол-ра, дорогого всім нам! Так от, цей хлопець, що працював пліч-о-пліч з богатирями, підтримував слабкодухих, ні разу не поскаржився, не виявив ні тіні страху і цілій команді не давав зневіритись, чим здобув собі таку повагу, начеб був адміралом,- так от, з усіх, хто був на тому кораблі, тільки він, другий помічник і ще
