Домбі і син - Чарльз Діккенс
Освіживши зболену голову й розпашіле лице в холодній воді, яку завчасу, поки вона спала, приготував дбайливий капітан, Флоренс підійшла до маленького дзеркальця, щоб привести до ладу скуйовджене волосся. І побачила на грудях - лише на мить, бо тут же його прикрила - темний слід жорстокої руки.
З очей її знов ринули сльози, їй стало соромно й страшно, але на нього вона не сердилась. Позбавлена дому, позбавлена батька, вона пробачила йому все. Хоч навряд чи думала, що повинна вибачити або що вибачає,- просто втекла від думки про батька, як втекла була від нього самого. Його не стало, він щез безповоротно. Такої людини на світі вже не було.
Що їй робити, де жити, цього Флоренс - бідне, недосвідчене дівча - вирішити для себе ще не могла. Щось ніби мріялось - ніби десь-колись їй трапиться кілька дівчаток-сестер, яких вона вчитиме,- добрих, милих дівчаток, в яких, можливо, вона і приживеться, під вигаданим іменем, які ростимуть біля неї немов у щасливій родині, а потім повиходять заміж, проте свою гувернантку не забудуть, тільки з часом, може, доручать їй виховання і власних донечок. Думалось їй, як то буде сумно і дивно - дожити отак до сивої старості й забрати свою таємницю з собою в домовину, коли про Флоренс Домбі ніхто й не спом’яне. Але зараз усе це було ще невиразне й туманне. Єдине, що вона знала твердо,- на цій землі в неї немає батька, і казала собі це не раз, ховаючи благальне обличчя від усіх, крім свого небесного отця.
Всі її статки зводилися до кількох гіней. Частину з цього доведеться витратити на одіж, бо поза тим, що на ній, Флоренс не мала нічого. Вона була занадто прибита горем, щоб думати, як надовго стане їй цих грошей, і занадто дитя в житейських справах, щоб журитися цим,- навіть якби всім іншим журилася не так сильно. Вона постаралася заспокоїти думки, відігнати сльози, стишити гарячкове дудніння в голові і, вмовивши себе, що все це сталося лише кілька годин тому, а не тижні та місяці, як уже починало їй здаватися, зійшла вниз, до свого добросердого покровителя.
Капітан з великою, прискіпливістю накрив стіл обрусом, і заходився колотити в каструльці яйця для соусу, час од часу відриваючись, щоб дуже ретельно полити жиром вже майже підсмажену курку, заодно обертаючи її на дроті перед вогнем. Попідпиравши Флоренс подушками на софі, що задля її вигоди була пересунута в теплий закуток, капітан продовжував поратись по кухні з дива гідною вправністю, бо в другій каструльці готував гарячу підливу, у третій варив картоплю, не забуваючи про яйця у першій, і щохвилини здійснював обряд поливання та помішування з вибором найвідповіднішої ложки. Крім цього клопоту, капітан мав тримати на оці ще й сковорідку, де вельми милозвучно шкварчало та пирскало кілька ковбасок. Світ ще не бачив такого блискучого кухаря, яким був капітан у розпалі всієї цієї діяльності: годі було визначити, що сяяло більше - обличчя його чи капелюх.
Коли обід нарешті був готовий, капітан Катл подав його на стіл так само спритно, як і варив, а тоді переодягнувся до обіду, тобто скинув свій лискучий капелюх і надяг фрак. Зробивши це, він підсунув стіл впритул до софи, де сиділа Флоренс, проказав молитву, одгвинтив свій гачок, пригвинтив натомість виделку й обернувся на гостинного господаря.
- Ну, панно-дівчинко,- сказав капітан,- веселіше и спробуй трохи поїсти. Тримайся, моє серденько! Ось тобі крильце. Ось - підливка. Ковбаски ось. І картопля! - Все це капітан симетрично розклав на тарілці та, щедро присмачивши підливою (уживши відповідну ложку), поставив перед своєю любою гостею.
- Всі люки задраєно, панно-дівчинко,- підбадьорливо додав капітан,- повний порядок. Спробуй ухопи хоч щось, моя хороша. Якби тут був наш Уолтер...
- Ох! Якби тільки він був тут і заступив мені брата! - вигукнула Флоренс.
- Ну-ну, не переймайся аж так, моя хороша! - сказав капітан.- Зроби це для мене. Але він був тобі другом, ніби богом даним, правда, голубко?
Флоренс не знайшла слів для відповіді, лиш зойкнула.
- Ой, Полю, Полю дорогенький! Ой, Уолтере!
- Навіть палуба, по якій вона ступала,- пробурмотів нечутно капітан, дивлячись на пониклу голівку,- була для Уол-ра така ж мила, як вода для спраглого серця, що не знає радості! Як нині бачу той день, коли його записали на судно Домбі,- як він тоді за обідом говорив про неї, і лице його світилось росою... ну, хай не росою, але почуттям світилося... мов рожа розпукла! Так, так... Якби-то бідний Уолтер був з нами, панно-дівчинко моя... якби міг тут бути... Та тільки ж він потонув, чи не так?
Флоренс похитала головою.
- Так, так, потонув,- лагідно потвердив капітан. - А якби, кажу, він міг бути тут, то просив-благав би тебе, золотко моє, хоч шматочок бодай ухопити, ради твого ж здоров’ячка. Тож покріпися, панно-дівчинко, зроби це немов для Уол-ра, і тримай голівку за вітром!
Флоренс, щоб догодити капітанові, присилувала себе з’їсти шматочок. Тим часом капітан, що зовсім, здавалося, забув про власний обід, відклав набік ножа й присунувся зі стільцем до софи.
- А правда, Уолтер був славний хлопець, золотко? - спитав капітан по хвилині, протягом якої сидів мовчки, потираючи собі підборіддя та пильно дивлячись на неї.- Сміливий хлопець... і добрий?
- Так,- потвердила Флоренс.
- Але потонув, красо моя,- чи не так? - лагідним голосом сказав капітан.
У цьому Флоренс не могла не потакнути.
- Він був старший за тебе, панно-дівчинко,- вів капітан далі,- але ви обоє були тоді як діти,- чи не так?
- Так,-відповіла Флоренс.
- І Уолтер потонув,- сказав капітан.- Правда?
Повторюючи це запитання, було б важко сподіватися на потіху, але капітанові Катлу воно вочевидь приносило розраду, бо він знову і знову повертався до нього. Флоренс, що охоче відсунула б непочатий обід та прилягла на софу, відчувши, що, попри своє бажання віддячити йому за турботу, розчаровує його, простягла капітанові
